Navigate
X

Алло! Доброго дня! Скажіть, будь ласка, ви ким доводитеся пані Маргариті Степанівні? — голос на іншому кінці був сухим, наче пересохлий пергамент. — Олена на мить завмерла. Це питання застало її зненацька. — Я її колишня невістка. А що сталося? Чому ви дзвоните? — Розумієте, — жінка замовкла, ніби збиралася з думками. — Це приватний пансіонат «Затишок». Маргарита Степанівна перебуває у нас вже третій місяць. Після того, як її стала боліти нога. Олена відклала ополоник убік. Суп тихо кипів на плиті, але вона не чула нічого, крім цього голосу. — І що саме сталося? Чому ви дзвоните мені? — Термін оплати за її перебування минув півтора місяця тому, — голос адміністраторки став ще сухішим. — Наш відділ розрахунків вже втомився надсилати сповіщення. Стан рахунку критичний, а син пані Маргарити, Віктор, не виходить на зв’язок вже три тижні. Ми надсилали кур’єра за адресою, але там ніхто не відчиняє. Ваш номер був записаний у її особистому записнику, тому ми вирішили звернутися до вас. Ми не можемо утримувати пацієнтку без фінансування

Чарівне місто Дубно зустріло Олену холодним листопадовим дощем, який вперто стукав по підвіконню, наче вимагаючи негайної уваги. Вона стояла біля…

Z Oksana

Після дуже скромної реєстрації шлюбу в місцевому РАЦСі, без жодних гостей і святкувань, Олена остаточно переїхала до них і за короткий час квартира змінилася до невпізнання. Нова господиня з ранку до вечора мила, чистила кожен брудний куточок, який роками не бачив жіночої руки. Вона змінила старі, порвані фіранки на світлі, красиві штори, які пропускали багато сонячного світла, а з кухні нарешті почало пахнути смачними домашніми обідами, випічкою та гарячим чаєм, а не стійким перегаром, сигаретним димом і дешевими магазинними напівфабрикатами. Христина поруч із цією жінкою теж помітно розквітла, хоча спочатку довго приглядалася й не вірила такій раптовій доброті. Олена купувала їй гарні речі для школи, вчила правильно доглядати за собою, купувала першу дівочу косметику й заколки. Щовечора вона терпляче й ніжно заплітала її довге, неслухняне руде волосся, роблячи цікаві зачіски, і годинами розмовляла з нею про звичайні підліткові справи, перші закоханості, подруг та шкільні проблеми. Дівчинка вперше у своєму житті відчула, що таке справжня, безкорислива материнська турбота, коли тебе люблять просто за те, що ти є. Поступово Христина почала називати Олену мамою, спочатку несміливо, пошепки, а потім уже відкрито й з гордістю

— Ти взагалі думаєш, що ти робиш? Подивися на себе, ти ж викапана вона! І характер такий самий гнилий, і…

user2

Та забирай ти своє золото, нервова якась! Тьотю Софіє, ходімо звідси, ну її зв’язуватися з нею. У цей момент у коридор забіг Олег. Він виглядав жахливо: пом’ятий одяг, темні кола під очима, розпатлане волосся. Побачивши Христину, в його очах з’явився проблиск надії. — Христю… Ти прийшла? — кинувся він до неї. — Послушай, я все зрозумів. Я вже подав заяву до суду на розірвання того договору з Вадимом. Я виганяю їх усіх. Будь ласка, повернися, давай почнемо все спочатку. Христина подивилася на нього з глибоким сумом. Вона бачила перед собою людину, яку колись любила, але зараз між ними була прірва. Його запізніла сміливість уже нічого не могла змінити. — Олеже, ти захищаєш свій дім лише тоді, коли втратив усе, — тихо сказала вона. — Мені не потрібні твої суди й твоя квартира. Мені потрібна була твоя підтримка тоді, коли мене ображали у твоєму домі. А зараз уже занадто пізно. Вона нахилилася, взяла коробку з фотографіями, яка виглядала з чорного пакета, і підняла свої книги. — Прощавай, Олеже. Бажаю тобі вирішити свої проблеми з родичами. Вона вийшла з квартири, не озираючись. Позаду чулися крики тітки Софії та виправдання Вадима, але цей шум її більше не обходив. Це був чужий світ, до якого вона більше не мала жодного відношення

— Оформлюй усе на себе, а дружині знати не обов'язково, вона у цій квартирі ніхто, — саме ці слова, випадково…

user2

Тітка Катя налила мені теплої води, сіла навпроти і взяла мене за руку. Її долоні були теплими і шорсткими. — Олю, не суди її суворо. Твоя мама дуже сильно любила тебе. Тоді, багато років тому, їй здавалося, що це єдиний спосіб вберегти тебе від розчарувань. Вона боялася, що колишні помилки завадять тобі вирости щасливою. — Але яке вона мала право вирішувати за мене? — я майже перейшла на крик. — Це ж моє життя! Мій батько! Де він зараз? Тітка Катя довго мовчала, дивлячись у вікно, де починався дрібний дощ. Було видно, що їй важко дається ця розмова. — Він живе в сусідній області, — нарешті вимовила вона. — Але, Олю, подумай добре, чи потрібно тобі це. У нього там зовсім інше життя. Своя родина, інші турботи. Твоя мама пішла від нього, щоб почати все з чистого аркуша і не залежати від його рішень. Ці слова зачепили мене ще сильніше. Виявляється, у нього інша родина. Поки ми з мамою ледве зводили кінці з кінцями, коли я була маленькою, поки мама працювала на двох роботах, щоб купити мені зимові чоботи чи оплатити навчання, він десь облаштовував своє родинне гніздечко? — Я маю подивитися йому в очі, — твердо сказала я. — Дай мені його адресу чи контакти. Будь ласка

«Найважче — це не коли тобі брешуть чужі, найважче — коли все твоє життя виявляється ретельно вигаданою казкою від найріднішої…

user2

Ой, не починай рахувати те, що було чверть століття тому! — відмахнувся Андрій. — Юридично господар тут я. І взагалі, мама колись казала, що ти не пара для мене. Шкода, що я її тоді не послухав. Ти навіть обід нормально приготувати не можеш, вічно все пересолюєш або не доварюєш. Це було несправедливо. Андрій сам щойно з’їв дві тарілки її борщу і навіть добавки просив. Але сперечатися не було сенсу. Коли він заводився через дрібниці, довести щось ставало абсолютно неможливо. — Завтра зранку знову поїдеш у лікарню, — скомандував чоловік. — Приготуєш щось свіже, дієтичне. Посидиш із нею, поговориш. І так щодня, поки її не випишуть. — У мене завтра важливий звіт на роботі, Андрію. Я не можу відпроситися, ми здаємо проект, — Олена спробувала захистити свої кордони. — Робота почекає! — відрізав він. — Сім’я і повага до батьків мають бути на першому місці. Знайдеш спосіб, як вирішити свої питання. Олена повільно повісила кухонну серветку на гачок. Всередині все стислося від образи. Їй хотілося просто заплющити очі й прокинутися в іншому місці, де немає цього всього. — Я піду пройдуся, — сказала вона, прямуючи до коридору. — Куди це ти зібралася на ніч дивлячись? Спілкуюся з тобою, а ти тікаєш! — крикнув він їй услід, але Олена вже не слухала

— Якщо ти не поважаєш мою маму, то двері там, збирай речі й іди на всі чотири сторони! — вигукнув…

user2

Мамо! Ти серйозно? Це не жарт? — Марта випалила це так різко, що здалося, ніби повітря навколо затремтіло. — Сорок шість років, а ти влаштовуєш цирк із заміжжям? Ото вже наречена! Оксана не поспішала відповідати. Вона повільно опустила горня на дерев’яну стільницю. Тільки тоді вона підняла очі на Марту, яка нетерпляче тупцювала біля порога. — Я сказала, що в серпні ми поберемося, — спокійно промовила Оксана. Марта з таким гуркотом відсунула стілець, що старенький кіт Марсик, який дрімав на підвіконні, миттєво зник під кухонним гарнітуром. — Мамо! Ти знаєш його ледве три місяці! Хто він такий? Де ти його вирила? — Він із Золотоноші. Я ж розповідала. Марта засміялася — це був сухий, майже нервовий сміх. — Золотоноша! Мамо, ти притомна? Чоловік, якого ти знаєш трохи довше, ніж триває сезон відпусток, і вже весілля? Ти не думаєш, що він просто хоче переїхати в нормальне місто і загарбати територію в твоїй квартирі? Оксана знову взяла горня, роблячи довгий ковток. — Марто, сядь. Ти надто сердита. — Я не сяду! — Марта почала міряти кухню кроками. — Я все літо мовчала, бо думала — ну, зустрічається жінка, має право на розваги. Але заміж? Це вже зовсім інша історія

Ковель зустрів вечірньою прохолодою, від якої віяло спокоєм старого залізничного вузла. Оксана стояла на кухні своєї трикімнатної квартири, стискаючи в…

Z Oksana

Дружино! Ти що там вигадала? — Олег кричав прямо у слухавку. — Що ти наговорила моїй матері, що вона вже ледь не плаче через твою впертість? — Олег, твоя мати найняла нотаріуса, щоб відібрати в мене дачу! Ти про це знав? — Нічого вона не відбирає! Вона хоче, щоб усе було по-людськи! Вона вкладає туди гроші, планує реконструювати веранду, замінити паркан! Вона хоче, щоб це було наше спільне родинне гніздо! — Це мій дім, Олег! Моя спадщина! Я не зобов’язана ділитися своєю власністю тільки тому, що твоїй мамі захотілося «облагородити» мою ділянку! — Ти завжди так — рахуєш кожну гривню, кожну цеглину! Мова йде про моральну підтримку моєї мами! Ярослава зрозуміла, що пояснювати щось зараз — як стукати у зачинені двері. Для них це була лише нерухомість, для неї — остання ниточка, що пов’язувала її з рідними. Пані Марія повернулася надвечір. Вона впевнено крокувала стежкою, наче вже володіла кожним метром землі. — Ну що, — почала свекруха, не вітаючись, — ти вже спілкувалася з нотаріусом? Сподіваюся, ти зрозуміла, що так буде краще для всіх

Сонце ледь торкалося верхівок сосен, коли автомобіль Ярослави в’їхав у тихий дачний кооператив під Києвом, неподалік селища Димер. Вона приїхала…

Z Oksana

Оксаночко, люба, ти тільки на свекруху не гнівайся, — почала Мар’яна, ледь не муркаючи. — Вона ж за тебе переживає, сама жінка в лісі, мало що може статися. Оксана навіть не здригнулася. Вона саме розчищала стару клумбу від бур’янів. — Мар’яно, скажи прямо: ви куди плануєте їхати наступними вихідними? — спокійно запитала вона, витираючи чоло від поту. — Ну, до мами в село, напевно, — розгублено відповіла Мар’яна. — Ось і їдьте туди. Там городу вдосталь, теплиці стоять, все готове до роботи. — А ти? — А я — до себе. Мар’яна відключилася миттєво, навіть не попрощавшись. Оксана зітхнула і відкрила список контактів. Вона знайшла номер своєї сусідки — пані Валентини, яка жила через три ділянки далі. Валентина була людиною прямою: тримала курей, не ходила без діла і ніколи не навідувалася без попереднього дзвінка. Оксана пам’ятала, як минулого тижня та принесла їй домашніх яєць і сказала: «Якщо щось треба — просто постукай у паркан». Вона вирішила до неї завітати

Оксана наступного дня після телефонної розмови з колишнім чоловіком почувалася дивно. Вона звикла до того, що раніше будь-яка її спроба…

Z Oksana

Куди ви йдете в чоботях? — я перепинила її біля входу на кухню. — Ви ж бачите, що на підлозі грязюка. — Не переймайся, нічого страшного не станеться! — свекруха поправила свою кофту, блиск якої дратував очі в тьмяному світлі вечора. — Тебе для того й привели в цю родину, щоб ти була опорою, а не докоряла чоловікові кожним шматком хліба. Артем мені все розповів. Каже, ти навіть сніданок йому з неохотою готуєш. Зовсім совість втратила? — Я попрікаю? — я здивовано підняла брови. — Зоє Петрівно, вчора я купила на останні гроші трохи сиру та м’яса, сподіваючись, що нам вистачить на пару днів. Сьогодні вранці побачила в смітнику лише обгортки. Артем з’їв усе за ніч, поки я була на зміні. — Цю їжу взагалі не чіпай! — свекруха уперла руки в боки, мов генерал перед вирішальною битвою. — Він чоловік, у нього організм потребує сил! А ти на свою мізерну зарплату прибиральниці тільки на вівсянку заробила. Твої проблеми, що ти не зуміла влаштуватися на солідну посаду. Я мимоволі засміялася, хоча всередині все обривалося. — Дивна у вас арифметика. Тобто заробляю я, але заслужила лише кашу, а він, сидячи вдома, має право на все найкраще? — Це логічно! — не вгавала вона. — Ти живеш у його квартирі. На всьому готовому. Тобі варто було б кланятися йому за те, що він, міський хлопець, звернув на тебе увагу

Таке чарівне місто Хмельницький. За вікном квартири на восьмому поверсі сліпуче виблискував весняний дощ, змиваючи пил з підвіконь, але всередині…

Z Oksana

Олежику, вечеряти будеш? Я голубців накрутила, свіженькі, ще теплі, — гукала вона з кухні. — Дякую, Аню, я не голодний. Перекусив у місті з колегами, — доносилося у відповідь. Ганна дивилася на заставлений стіл і відчувала, як до горла підступає клубок. Раніше він ніколи не відмовлявся від її домашньої їжі, навіть якщо десь щось перехопив. Це був їхній ритуал — вечірня розмова за вечерею. Тепер цей ритуал просто зник. Наступного дня ситуація повторилася. Олег прийшов після десятої вечора, швидко переодягнувся в домашній одяг і сів на дивані, занурившись у свій телефон. Ганна сіла поруч, намагаючись завести невимушену розмову. — Тарас сьогодні дзвонив. Каже, у малої в суботу свято в садочку, запрошують нас. Ти ж зможеш піти? Вони так чекають дідуся

— То ти кажеш, що затримався на роботі, бо на підприємстві термінове замовлення, а сам у цей час купуєш квитки…

user2