Navigate
X

Мама приїде на Великдень, на всі свята. Це ж не проблема? Я вже пообіцяв, — чоловік оголосив мені цю новину таким тоном, наче це буденна річ. — Приїде? Паш, ти жартуєш? До Великодня десять днів. Ми ж домовлялися: цього року — самі. Павло, як завжди у таких ситуаціях, дуже уважно вивчав етикетку на пляшці мінералки, уникаючи мого погляду. — Ну а куди їй подітися, Марічко? Сама в селі, сумно їй. Хоче внукам крашанки привезти, паску свою фірмову спекти. Вона вже й квиток взяла. На середу перед Чистим четвергом. Я повільно поклала вінчик. Біла піна осідала, як і мій настрій. — І на скільки цього разу? Знову «поки городи не почнуться», як минулого року, коли вона поїхала аж у червні

— Мама приїде на Великдень, на всі свята. Це ж не проблема? Я вже пообіцяв, — чоловік оголосив мені цю…

user2

Ти знущаєшся? Мені немає в чому йти! Сергій почервонів. Було видно, як у нього всередині закипає обурення. — Одягни ті, що є. Або випери сам. Там лише дві кнопки, ти ж казав. — Це твій обов’язок — стежити за речами! — Був мій обов’язок, — виправила я його, ставлячи чашку в мийку. — Поки ти не пояснив мені, що це взагалі не праця. От я і вирішила змінити вид дозвілля. Все, любий, я побігла. Автобус не чекатиме. Я символічно цьомнула ошелешеного чоловіка в щоку і вийшла з квартири. Увечері я вирішила не поспішати додому. Зайшла в кафе з подругою, ми довго теревенили про всяке жіноче. Додому я прийшла близько дев’ятої. В квартирі стояв специфічний запах підгорілої їжі та… безладу. На кухні виросла гора посуду. У мийці, на столі, навіть на підвіконні стояли брудні тарілки, сковорідка з присохлим жиром, чашки з-під чаю. Син, Микита, сидів у своїй кімнаті в навушниках. Сергій лежав на дивані в тій самій футболці, в якій був учора

— Сергію, ти справді вважаєш, що я в офісі цілий день просто каву п'ю, а вдома лише кнопки на пульті…

user2

Ти знала, мамо. Ти знала, що бабуся все залишить тобі. Ти ж була в неї тоді, у вересні, після того, як вона підписала ці папери. — І що з того? — мати знизала плечима. — Квартира була її власністю. Вона мала право розпорядитися нею, як хотіла. Я — її донька, перша черга. Все по совісті й по закону. — По совісті? — я мало не закричала. — Мамо, я за нею доглядала! Я ходила до неї щодня після роботи, купувала ліки, готувала їсти, прибирала! Ти приїжджала раз на кілька місяців на пів години «для галочки»! Мати скривилася, ніби почула щось непристойне. — Ти хочеш сказати, що дбала про рідну бабусю тільки заради житла? Як це негарно, Оксано. Я від тебе такого не очікувала. — Я не заради квартири! — сльози самі покотилися по щоках. — Я любила її! Але ти ж знаєш нашу ситуацію. У мене орендована кімната, я одна з малим Денисом, у мене кожна копійка на рахунку! А у тебе величезна квартира в центрі й дача! — У мене все це є, бо я працювала, а не витала в хмарах, — відрізала вона. — Я тобі казала: народжувати так рано — це було нерозважливо. Тепер розраховуй тільки на себе. Вона сіла за кермо, опустила скло і подивилася на мене зверху вниз. — Квартиру я оформлю на себе. Потім продам. Мені потрібно добудувати терасу на дачі й оновити меблі. Так що не сподівайся, що я її подарую. Якщо захочеш купити — ціна буде ринкова

— Мамо, ти серйозно вважаєш, що ремонт на твоїй дачі важливіший за те, де буде спати твій єдиний онук? —…

user2

Маріє, не позорся. Чого ти купила найдешевше? Мама ж просила «достойно». Його долоня, коли він забирав у мене чеки, була холодною. Я відчула, як між нами росте стіна. Вища за будь-який паркан. Вечеря була напруженою. Родичі кривилися від моїх страв, обговорювали якісь високі матерії й постійно натякали на мою «недоречність» у їхній поважній родині. — Сметана не домашня, — оголосила Лідія Степанівна, відсунувши тарілку. — Відразу видно, що ти не старалася. Коли вони нарешті поїхали, на столі залишився недоїдений торт. Золота троянда з крему плавала в калюжі сиропу, наче розбита надія. Павло поїхав «провести їх до міста». Пообіцяв повернутися швидко, але я знала, що це затягнеться до ранку. Він повернувся, коли небо вже почало сіріти. Від нього пахло дорогим напоєм і якимись чужими парфумами. — Ти знаєш, як вони тебе назвали? — він кинув ключі на мамин комод. — Сказали, що ти просто випадкова людина в нашому житті. Що ти не тягнеш наш рівень. Він почав кричати про те, як багато він працює і як мало я ціную його статус. Згадав про гроші, про ремонт, про все на світі

— Маріє, ти ж розумієш, що Великдень — це свято сімейне, тому ми вирішили, що всією родиною приїдемо до тебе…

user2

Я вже дав завдаток за нові шпалери в мамину квартиру, тому збирай речі, до кінця місяця ми маємо виїхати. Ці слова Сергій кинув через плече, навіть не відриваючись від телевізора. Він говорив так спокійно, ніби купував хліб у магазині, а не вирішував долю їхньої спільної домівки. Марина відчула, як усередині все похололо. Вона якраз розставляла на полиці новенькі горнятка, які вони купили разом лише тиждень тому. Одне з них ледь не вислизнуло з рук. — Куди виїхати, Сергію? Про що ти взагалі кажеш? — вона повільно повернулася до чоловіка. Він нарешті відклав пульт і подивився на неї з легким роздратуванням, яке зазвичай виникає, коли доводиться пояснювати очевидні речі. — Марин, ну не починай. Ми ж обговорювали, що мамі важко самій у тій великій квартирі. Їй уже не ті роки, здоров’я підводить. Я вирішив: ми продаємо нашу однушку, гасимо решту боргу і переїжджаємо до неї

— Я вже дав завдаток за нові шпалери в мамину квартиру, тому збирай речі, до кінця місяця ми маємо виїхати.…

user2

Ти куди це зібралася з моїми речами, га?! — подруга крикнула біля під’їзду. Світлана завмерла. Вона повільно обернулася. На порозі стояла Тетяна. Її обличчя було червоним від гніву, волосся розкуйовджене, а очі горіли недобрим вогнем. — Таня, заспокойся, — промовила Світлана. — Це мої речі. Я їх принесла, і я їх забираю. — Вже не твої! — заверещала Тетяна. — Ти їх віддала! Ти сказала: «Таню, це тобі». А тепер що? Побачила, що я їм рада, і жаба не дає спокою? Світлана відчула, як на душі стає важко від абсурдності ситуації. Вона згадала, як ще годину тому щиро сподівалася зробити подрузі приємне. — Я принесла їх, щоб ти могла їх носити, якби вони тобі підійшли за стилем і розміром. Але ти назвала їх «старим мотлохом» і «непотребом, який соромно в руки взяти». — Я думала, ти мені нові купиш! З етикетками! Ти ж у нас «бізнес-леді», по закордонах їздиш, у престижній фірмі працюєш. Тобі що, шкода було зайти в бутик і взяти мені нормальну сукню? А ти принесла оце секонд-хенд домашнього розливу

Весняні схили Канева в цей час виглядають неймовірно. Дніпро вже скинув із себе зимову кригу, і його сині води віддзеркалювали…

Z Oksana

Мамо, один раз ти побудеш на Великдень без нашої «поганої» ковбаси і без «пересоленого» салату, — спокійно сказав син. — Може, тоді почнеш цінувати працю моєї дружини і ту атмосферу, яку вона створює. Ми їдемо в п’ятницю вранці. Ключі від квартири, мамо, залиш, будь ласка, на тумбочці. Ми змінили замок, цей вже заїдає. Це була брехня — замок був справним. Але це був символ. Віра Степанівна замовкла так раптово, наче в неї вимкнули звук. Вона подивилася на сина, потім на Марину, яка стояла в дверях кухні. В її очах уже не було «нападу», там був чистий, нерозбавлений гнів. Вона різко встала, кинула ключі на підлогу і вибігла з квартири, не сказавши жодного слова. У квартирі запала тиша. — Ти справді це зробив? — прошепотіла Марина. — Справді, — Вадим підійшов і обійняв її. — Пробач, що так пізно

— Ой, Мариночко, таку добру ковбасу купила сьогодні, на, попробуй! Марина тільки підвела очі догори і, щоб промовчати, повернулась до…

user2

Наталко! Це що ж воно коїться? — мати чоловіка взялася за голову. — Андрію сам собі каву колотить, поки ти в стелю плюєш? — голос Павлини Петрівни прорізав тишу суботнього дня, наче іржава пила суху гілку старої яблуні. Невістка навіть не здригнулася. — Він не «сам собі» варить, мамо, — спокійно відказала вона, ледь помітно посміхнувшись. — Він варить нам обом. Хочете чашечку? У нас є чудовий сорт із невеликої обсмажувальної майстерні. Свекруха застигла в дверях вітальні. У руках вона міцно стискала картату сумку, з якої виглядали пластикові судочки, дбайливо замотані в кухонні рушники. Її очі за склом окулярів округлилися, а на щоках виступили червоні плями праведного гніву. — Ти час бачила? — вона демонстративно тицьнула пальцем у бік настінного годинника, де стрілки невблаганно наближалися до третьої дня. — Субота! Сонце вже сідати збирається! Тобі не соромно? Андрію, йди-но сюди негайно! Ти подивися, на кому ти одружився і що в неї на кухні робиться

Ранок у старовинному Острозі завжди дихає особливим спокоєм. Коли сонце ледь торкається веж замку Князів Острозьких, місто наповнюється дзвонами та…

Z Oksana

Невістко! То ти тепер мені рахунки виставляєш? — кричала свекруха. — Мені, яка тебе, сироту приблудну, у дім прийняла як рідну? — кричала вона, і кожне слово було наче камінь. Андрій різко повернув ключ і увійшов. У кухні панував хаос: на столі розсипане борошно, недопита чашка чаю і роздруківки з банку. Оксана стояла біля вікна. Її обличчя було блідим, а губи ледь помітно тремтіли. — Що тут відбувається? — голос Андрія пролунав глухо, але твердо. Ганна Іванівна миттєво обернулася до сина. Її очі, зазвичай спокійні, зараз палали вогнем ображеної гідності. — Андрійку, соколе мій, ти тільки послухай! — заголосила вона. — Твоя дружина, твоя «золота» Оксанка, сьогодні мені в очі плюнула! Я пішла до нашого «Універмагу», побачила там дублянку — ну таку вже гарну, таку теплу, якраз для моїх суглобів хворих. І якраз повідомлення на телефон прийшло, що Оксані премія за квартал прийшла. Думаю, візьму трохи, порадую себе на старості літ, подарунок собі зроблю. А картка, вона не пікнула навіть! Заблокована! Твоя дружина мене відлучила від грошей, наче я злодійка якась

Кажуть, що старі міста мають особливу душу, яка шепочеться з вітром на перехрестях доль. Конотоп — це не просто точка…

Z Oksana

Мамо! Ти це серйозно? — Руслан застиг у дверях кухні, стискаючи в руках важкий пакет із продуктами. — Мамо, я тебе прошу, давай без зайвих емоцій. Світлана ось-ось повернеться з роботи, я не хочу, щоб вона з порогу потрапила під твої претензії. Валентина Петрівна сиділа за дубовим столом. Її обличчя, зазвичай привітне, зараз нагадувало маску з суворого каменю. Перед нею лежала папка з логотипом одного відомого банку — Руслан миттєво впізнав документи на споживчий кредит. — Без емоцій? — вона підняла на сина важкий погляд. — А як мені говорити, коли з банку мені телефонують щодня, а твоя дружина сидить на своїх мільйонах, наче куркуль на мішку з зерном? Для неї це власна скарбничка, а для нас — спільна біда. Півтора року тому взяла кредит. Пам’ятаєш, я казала, що треба дах на дачі підлатати і вікна в квартирі змінити? А тепер банк закидав шаленими відсотками. Моєї пенсії ледь на хліб вистачає, ти ж знаєш. Хочу, щоб невістка, повернула за мене цей борг

Саме в той день у затишному Чорткові, де шпилі костелу святого Станіслава впираються в небо, а старі кам’яниці зберігають таємниці…

Z Oksana