Navigate
X

Мамо! Ви що, геть розум втратили? — голос Богдана прогримів на всю хату. — Ви справді відмовляєтеся ставити підпис? Ви взагалі розумієте, від яких грошей ми зараз відвертаємося? Пані Марія повільно поправила вишиту скатертину. — Це мій дім, Богдане. І я нікуди звідси не піду, поки мої ноги тримають мене на цій землі, — спокійно відповіла вона. — Та який там «ваш дім»! — втрутилася Оксана, невістка. — Ви тут сама на три поверхи! А земля в центрі Яремче? Ви знаєте, скільки коштує сотка біля водоспаду? Тут же готель можна звести, або продати забудовникам за такі мільйони, що нам усім до кінця віку вистачить! Ох, Богдане, скажи їй! — Оксано, зачекай, — Богдан підвівся з-за столу. — Мамо, подивіться правді в очі. Вам скоро сімдесят. Хто тут палитиме взимку? Хто дах лататиме? Ми з Оксаною пропонуємо вам ідеальний варіант: продаємо цей «замок», купуємо вам затишну однокімнатну квартиру в Івано-Франківську. Там і аптека під боком, і ліфт є, і ринок поруч. А на решту грошей я нарешті закрию борги по своєму автосервісу і відкрию нову лінію. Це ж логічно

Над величними схилами Яремче, де гуркіт Прута переплітається з шепотом вікових смерек, розкинулося обійстя пані Марії. Це був не просто…

Z Oksana

Мар’яно! Ти совість маєш? Ти бачила котра година? — голос Ганни Степанівни прорізав ранкову тишу кімнати. Невістка здригнулася, розплющила одне око й гарячково почала шукати телефон на тумбочці. Екран блимнув цифрами: шість годин і сім хвилин ранку. Субота. Єдиний день, коли вона мріяла розчинитися в подушках хоча б до полудня, забувши про звіти. — Ганно Степанівно, лише сім хвилин по шостій, — пробурмотіла вона. — Благаю вас, дайте ще хоч часинку. — Сьогодні я запланувала полив моркви та кабачків — з шостої до пів на сьому, поки сонце не випило всю силу з води прямо на листі! — двері розчинилися без жодного стуку, і свекруха застигла на порозі. В руках вона стискала свій легендарний символ влади — грубий зошит у клітинку з рудою кицькою на обкладинці, де вона записувала все. — Мам, ну справді, субота ж, — сказав син, адже теж не був у захваті від такого «будильника». — А бур’яни в курсі, що сьогодні субота, Андрію? — Ганна Степанівна обвела кімнату важким поглядом завуча з тридцятирічним стажем, від якого свого часу тремтіла вся школа. — Вони ростуть без вихідних і свят. Мар’яно, я чекаю тебе біля колодязя за п’ять хвилин

На березі величного Дніпра, де кручі здіймаються над водою, мов застиглі велетні, розкинулося старовинне селище Витачів. Тут час ніби уповільнює…

Z Oksana

Маринко! Радість яка! — співала мати. — Андрійко наш татом стане! Янголятко буде в сім’ї! — щебетала вона. — Чула вже, мамо. Привітала його в месенджері. — Марин, я тут от що подумала, — мати на мить замовкла, і Марина відчула, як по спині пробіг холодок. Це було передчуття шторму, той момент, коли небо над Сумщиною раптом стає свинцевим, а птахи замовкають. — Їм же тепер кудись треба дитину привезти. У малій студії вони не помістяться. А твій дім, він же великий, Маринко. Там місця — хоч конем гуляй. На трьох дорослих і маля вистачить із запасом. — Мамо, у мене в будинку три кімнати, і жодна не зайва, — твердо відповіла Марина. — Та навіщо тобі одній стільки? — У голосі Олени Петрівни з’явилися ті самі нотки, якими вона колись переконувала малу Маринку віддати братові кращу цукерку. — Андрієві треба гніздо, відповідальність, сім’я. А ти в нас самостійна, ти кремінь. Тобі і в квартирі буде добре, ближче до роботи. Марина заплющила очі, бо від матері не чекала таких слів

Над старими Ромнами, де тіні козацьких курганів переплітаються з шепотом віковічних лип, здіймався густий вечірній туман. У таку пору повітря…

Z Oksana

Невістко! Ти ж на мене не будеш ображатися? — почала свекруха. — Ти ж знаєш, що часи зараз важкі. Чигирин — місто хоч і маленьке, але нерухомість тут дорога. Іван мій сказав, що квартира досі оформлена лише на нього. А це, знаєш, як хата без стріхи. Не по-сімейному це. Родина — це коли все спільне, коли коріння переплітається. Надія поставила горнятко на стіл. Звук вийшов трохи гучнішим, ніж вона планувала. — Я пропоную переписати документи, — продовжила Ганна Петрівна, наче пропонуючи пересадити квіти в саду. — Зробити три рівні частки. На Івана, на тебе і на мене. Мало що в житті трапиться — хвороби, негаразди. А так я буду знати, що і в мене є куточок у місті, і ви будете під моїм материнським крилом. Я ж частинка вашої сім’ї, чи не так? Надія дивилася на свекруху і бачила в її очах не турботу, а щось зовсім недобре. — Я подумаю над вашою пропозицією, Ганно Петрівно, — тихо сказала Надя. — А зараз мені треба збиратися на роботу, мені вже пора

У Чигирині ранки пахнуть особливим спокоєм. Коли сонце тільки-тільки починає виповзати з-за обрію, підсвічуючи золотом хрест на Замковій горі, місто…

Z Oksana

Іване! Я що гроші в ванній ночами друкую? — Ярина з глухим звуком кинула порожній гаманець на дерев’яний стіл. Звук вийшов сухим і якимсь безнадійним, точно як залишок на її банківській картці після оплати садочка. Іван навіть не повів бровою. Він напівлежав на дивані, втупившись у екран планшета. Там, виблискуючи хромом та ідеальними формами, красувався якийсь надсучасний електробайк — мрія, що коштувала як половина їхньої квартири. — Ой, знову гроші, — ліниво процідив він, не відриваючи погляду від екрана. — Починається стара пісня про головне. Куди вони поділися, Яринко? Ми ж обоє гаруємо, наче прокляті. — Ми «гаруємо» на твій автокредит, на гуртки для малого і на комуналку, яка в Корсуні росте швидше, ніж бур’ян на городі твоєї мами! — Ярина відчула, як всередині підіймається гаряча хвиля гніву, яку вона стримувала вже тижнями. — Слухай, ну не треба оцих драматичних вистав, — сердито мовив чоловік. — У нас на двох виходить майже сорок тисяч. Сорок тисяч, Ярина! У моєму дитинстві батько на копійки нас трьох годував, і ми ще щоліта в Одесу їздили, кавуни там їли

У містечку Корсунь-Шевченківський, де Рось з гуркотом розбивається об гранітні пороги, весна завжди приходить з особливим гонором. Повітря тут насичене…

Z Oksana

Мамо, ви справді хочете, щоб ми віддали все, що збирали роками, просто тому, що сусідському сину «треба розкрутитися»? — голос Романа тремтів, він стояв посеред кухні своєї матері, Олени Василівни, і не міг повірити власним вухам. — Ромчику, ну не будь ти таким егоїстом! — сплеснула руками мати, притискаючи рушник до грудей. — Павла всі знають, він з дитинства такий кмітливий. Пам’ятаєш, як він у школі радіоприймачі збирав? Йому зараз просто трохи не щастить з бізнесом, а банк відмовив через якісь дрібні папірці. Ви ж свої люди, поможіть! Це ж не просто так, це інвестиція! — А як же наше житло? — тихо запитала Ірина, нарешті повернувшись до свекрухи. Її очі були втомленими від недосипу. — Ми кожну копійку рахували. Роман на двох роботах, я замовлення вечорами беру… Ми навіть у відпустку не їздили три роки, Олено Василівно. — Ой, Ірочко, та куди ви поспішаєте? — відмахнулася жінка, наче від набридливої мухи. — Молоді ще, почекаєте рік-два. Життя довге! Зате відсотки отримаєте такі, що на меблі вистачить найкращі. Чи вам шкода для доброї людини? Степан Петрович мені як брат, він за Павла головою ручається

— Мамо, ви справді хочете, щоб ми віддали все, що збирали роками, просто тому, що сусідському сину «треба розкрутитися»? —…

user2

Я вирішив, що нам треба продавати твою квартиру і будувати дім на землі моєї мами, — видав Сергій, відсуваючи тарілку з вечерею, яку Олена готувала дві години після роботи. Олена завмерла з горнятком чаю в руках. — Ти вирішив? — перепитала вона, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. — Цікаві новини. А мене ти запитати не пробував? Чи це вже необов’язково в нашій родині? Сергій невдоволено зморщився і відмахнувся, наче від настирливої мухи. Цей жест у нього з’явився зовсім нещодавно — такий собі вигляд «успішного господаря життя». — Олено, ну чого ти знову починаєш? Вічно ти все ускладнюєш. Питання логічне. Цю квартиру продамо, додамо мої заощадження, я візьму невелику позику на роботі — мені як перевіреному працівнику дадуть під добрий відсоток. І купимо ділянку. Він подався вперед, очі його заблищали. — Місця всім вистачить. І мамі моїй буде окрема кімната. Вона вже на пенсії, їй на свіжому повітрі побути хочеться, городик якийсь заведе. А то сидить у своїй тісній панельці, світла білого не бачить

— Я вирішив, що нам треба продавати твою квартиру і будувати дім на землі моєї мами, — видав Сергій, відсуваючи…

user2

Мамо, якщо ти нас справді любиш, ти просто зобов’язана продати цю квартиру, бо іншого шансу вилізти з боргів у нас не буде! Ці слова доньки прозвучали як грім серед ясного неба. Лариса Петрівна застигла з горнятком чаю в руках. Гаряча рідина хлюпнула на стіл, але вона навіть не помітила. Вона дивилася на свою дитину і не впізнавала її. Перед нею стояла доросла жінка з холодним, вимогливим поглядом, у якому не було ні краплі жалю — лише розрахунок. Хіба це та сама дівчинка, якій вона віддавала останнє, аби та лише посміхалася? Ти ж завжди казала, що хочеш повернутися в село до бабусі. Тобі ж там подобається — город, спокій. Їй там важко самій, вона вже майже не ходить, сумує. А ми б тут пожили, поки Денис на ноги стане. Ти ж бухгалтер, у райцентрі завжди роботу знайдеш, там на фермах завжди люди потрібні. Лариса Петрівна відчула, як серце стиснулося від болю. Її фактично виставляли з власного дому, який вона вигризала у долі роками. Квартира, де була кожна тріщинка знайома, де вона виростила доньку. — Солю, це ж мій дім. — Мамо! Ти хочеш, щоб твоя онука народилася на вулиці? Тобі шкода квартири для рідної дитини? Я думала, ти нас любиш

— Мамо, якщо ти нас справді любиш, ти просто зобов’язана продати цю квартиру, бо іншого шансу вилізти з боргів у…

user2

Діти, у мене для вас новина: завтра до нас прийде гість, його звати Степан Михайлович, і скоро він стане моїм чоловіком. Ганна Петрівна обвела поглядом свою невелику родину: сина Віталія, невістку Тетяну та одинадцятирічну внучку Мар’янку. Сім’я хоч і маленька, але за роки спільного життя в одній квартирі характерів одне одному підшліфували чимало. Віталій саме зробив ковток чаю і ледь не захлинувся. Тетяна швидко постукала чоловіка по спині, а мала Мар’янка, вирішивши, що це така гра, теж почала допомагати мамі «рятувати» тата. Навіть старий пухнастий кіт Мурчик, який до цього дрімав на підвіконні, підняв голову і здивовано нявкнув. — Мамо, про гостя я зрозумів, — відкашлявшись, вимовив Віталій. — Але щодо чоловіка… Це такий жарт? Чи ти вирішила нас розіграти? — Сину, хіба я схожа на артистку розмовного жанру? — спокійно відповіла Ганна Петрівна. — Я говорю цілком серйозно. Хіба я не маю права на власне щастя? — Та маєш, звісно… Але ж тобі, як би це м’якше сказати… уже за шістдесят. Куди вже заміж? І взагалі, цікаво глянути, що там за «жених» такий знайшовся на нашу голову. — Степан Михайлович не «жених», а поважний чоловік. Йому шістдесят вісім. І ще одне: жити він буде тут

— Діти, у мене для вас новина: завтра до нас прийде гість, його звати Степан Михайлович, і скоро він стане…

user2

Вези розкладачку, Миколо. Але тільки розкладачку. І ковбасу купи звичайну. Нехай звикають до реальності. Моя свекруха, Галина Петрівна, не вважала за потрібне з нами радитися. Вона не просто заходила в гості. Кожна її поява супроводжувалася шлейфом дорогих парфумів, запахом заспокійливих крапель і невидимим плакатом «Я прийшла вас рятувати, навіть якщо ви про це не просили». — Мамо, ну ми ж домовлялися, що ви хоча б попереджати будете, — Микола, мій чоловік, вийшов у коридор, намагаючись на ходу пригладити розпатлане після сну волосся. В його голосі не було роздратування. Там була така глибока, вікова втома, яку відчуває людина, що роками намагається пояснити стіні, чому не треба падати на голову. — Яке попереджати, Колю? Тут справа невідкладна! — вона скинула свої масивні туфлі, які з гуркотом приземлилися на наш ламінат. — Я ж не до чужих прийшла. Я до рідної дитини! До своєї кроночки! Чи мені вже й переступити поріг не можна без письмового дозволу

— Ви ж розумієте, що я це роблю заради сім'ї, а ви мені просто відмовляєте у найменшому проханні? — свекруха…

user2