Оля сиділа на кухні й дивилася на білу скатертину з вишивкою, яку принесла свекруха.
— Гарна, правда? — тоді сказала вона. — А ту твою, синтетичну, ти вже, певно, викинь, бо то не скатертина, а ганчір’я якесь, — усміхнулася, але так, що усмішка більше ображала, ніж тішила.
Оля тоді лише кивнула. Не хотіла сварок. Вона намагалася догодити: борщ варила, як казала свекруха, фіранки купувала білі, бо «з малюнками — то несерйозно», і навіть переставила меблі так, як тій зручніше. Але як би не старалася — завжди було не те.
— Олю, ну чого ти так реагуєш? — говорив Роман, коли свекруха йшла. — Мама ж добра, вона не зі зла, просто звикла, що все має бути як у неї. Потерпи, вона ж мама.
— Потерпи, потерпи… — повторювала тихо. — А скільки? Поки я перестану бути людиною?
Та вголос того не казала.
Минали місяці, свекруха навідувалася все частіше.
— Олю, а борщ чого такий світлий? Якийсь дивний, — бурчала, сьорбаючи ложкою.
— Бо я буряка не кладу багато, ми з Романом любимо такий.
— Та ти що! То не борщ, то юшка. Син у мене завжди борщ червоний любив, аж ложка стоїть.
Оля зціпила зуби.
Роман сидів поруч, мовчав. І тільки знизував плечима:
— Мамо, їжте вже, який є.
Та після того, як мама йшла, він завжди додавав:
— Але, знаєш, вона права. Ти ж можеш трохи протушкувати буряк, щоб гарніше і смачніше було.
Одного разу Оля поїхала до своїх батьків у село. Не витримала. Її мама саме на лавці горох чистила.
— Доню, ти чого така сумна? — запитала лагідно.
І тоді в Олі прорвало. Розповіла все — і про скатерки, і про штори, і про борщ, і про те, як вона вже боїться щось не так зробити.
Мама лише зітхнула, погладила її по голові:
— Та не переймайся, донечко, то всі через те проходять. Потерпи, звикне вона до тебе.
А тато, який сидів за столом і лагодив годинник, усе почув. Не сказав ні слова, тільки брови насупив.
Через тиждень він приїхав до них у місто. Без попередження.
— Та я ж так, на каву, — сказав, коли Роман відчинив двері. — Хотів побачити, як живете.
— Проходьте, тату, — Оля зраділа, — я зараз чай зроблю.
Він окинув квартиру поглядом — усе чисто, затишно, але якось холодно.
— Зять, а викрутка є? — раптом спитав.
— Навіщо?
— Та тут тумбочка трохи хитається, я підкручу.
Роман розгубився.
— Та нема, тату… я не тримаю того.
— Добре, — буркнув тато. — А молоток маєш?
— Теж нема.
— Цвях хоч один знайдеться?
— Та ні, зараз усе майстри роблять…
Тато глянув уважно, з легкою іронією:
— Майстри? А ти хто тоді? Не чоловік? Без молотка, без викрутки, без цвяха… Я ж думав, хоч коробку з інструментами маєш.
Роман почервонів.
— Та зараз інший час, тату, — почав виправдовуватися. — Я працюю, гроші заробляю, а ремонти — не моє.
— Та ні, — сказав спокійно тато, — інший час, але чоловік має бути чоловіком.
Оля аж застигла.
Роман різко встав із-за столу.
— Тату, я вас поважаю, але не треба в моїй хаті мене вчити, як жити.
— А, — посміхнувся тато, — значить, у твоїй хаті вчити не можна. А в Олиній, виходить, можна? Бо твоя мама собі це дозволяє.
Тиша зависла над кухнею, як грім. Роман сів. Тато спокійно допив чай, піднявся й сказав:
— Ну, бувайте, діти. Ви мене почули — добре. Не почули — життя саме навчить.
Після того вечора Роман ходив мовчазний.
— Чого ти розсердився? — обережно спитала Оля.
— Бо твій тато мене принизив, — буркнув він.
— Ні, — сказала вона тихо. — Він просто зробив те саме, що робить твоя мама. Тільки для того, щоб ти відчув, як це.
Роман нічого не відповів. Лише довго сидів у тиші, а потім раптом підвівся:
— Знаєш, може, він і правий. Ніхто не має права лізти між нас. Ні моя мама, ні твій тато.
Вона здивовано подивилася на нього.
— І що тепер?
— Тепер — я сам їй скажу, щоб приходила тоді, коли ми запрошуємо.
Наступного разу, коли свекруха знову прийшла з пиріжками й зауваженнями про штори, Роман спокійно сказав:
— Мамо, ми самі вирішимо, які штори нам вішати. Ви краще просто на чай приходьте, без порад.
Та здивувалася, навіть образилася, але замовкла.
І вперше за весь час Оля не відчула напруги. Вперше її борщ просто з’їли — без коментарів.
Через кілька днів Роман купив невелику валізу з інструментами.
— Ось, — сказав із усмішкою. — Щоб наступного разу тато не мав, до чого причепитися.
Оля засміялася.
— Ну от, тепер я вірю, що в нас усе буде добре.
— Буде, — обійняв він її. — Бо тепер я зрозумів: сім’я — то не мама, не поради, не чужі звички. То ми з тобою.
І коли згодом Оля розповіла своїй мамі, як усе склалося, та тільки усміхнулася:
— От бачиш, доню, усе в житті повертається. Як твоя свекруха вчила тебе, так тато твого чоловіка трохи навчив його. І добре, що не сваркою, а розумом.
Коли хтось вчить тебе, як жити, не поспішай сердитися — життя саме знайде спосіб показати кожному його місце. Бо все, що робиш іншим, рано чи пізно повертається до тебе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
