Погана слава…
У вагоні було нестерпно душно. Дівчата дивилися в вікно і зрідка напівпошепки обмінювалися короткими фразами. Раптом Ніна голосно вигукнула. – Галя, дивись! За матеріалами
Подруга жваво повернула голову в ту сторону, куди показувала Ніна.
– Ой, Любка Кривенко!
Останні слова змусили сусіда відірватися від газети і теж поглянути в вікно.
– Не Любка це, – поправила подругу Ніна, проводжаючи поглядом поспішаючу до виходу в місто струнку молоду жінку.
Галя з подивом подивилася на Ніну.
– Хіба ти не знаєш, – продовжувала подруга, – вона ж заміж вийшла …
– Що ти говориш? За кого?
– За військового. Уже в якийсь архів влаштувалася …
Галя подивилася в обличчя подруги і задумливо сказала:
– А пам’ятаєш, як в минулому році вона розповідала нам про роботу в колгоспному клубі. Я тоді подумала, ось, щаслива, пішла в училище дійсно за покликанням, а не як ми з тобою, після провалу в педінституті …
Лице Ніни раптом набуло серйозного виразу, вона докірливо похитала головою і помітила:
– Ой, Галька, нічого ти не знаєш, виявляється. У неї ж там в селі з головою колгоспу якась препогана історія в минулому році вийшла.
– Це звідки ж у вас такі відомості? – втрутився в розмову сусід.
– Дівчата ви молоді, – продовжував з усмішкою сусід, – а уявлення у вас про село столітньої давності. З такими поняттями на село краще не показуватися … Це по-перше. А по-друге …
Чоловік на хвилину затнувся, подивився на дівчат, ніби за виразом їхніх обличь хотів дізнатися, чи зрозуміють його, якщо він скаже це саме «по-друге».
– Справа в тому, що я і є голова, з яким, за вашими словами, не порозумілася Люба. Не знаю, від кого ви це чули, тільки, звичайно, не від неї.
– Чудова дівчина була … ділова, беручка. Бувало, за що не візьметься, все у неї виходить. А вже співати та різні спектаклі розігрувати – у всьому районі такої не знайти. Вірно кажу … Колгоспні хлопці за нею вужами вилися, а вона ні-ні. І головне, так відмовить, що у хлопця ніякої образи на неї не залишається, навпаки, пристрастився до самодіяльності – ночами готовий репетирувати …
Ми душі в ній не сподівалися. Послали колгоспним стипендіатом в училище.
– А чому ж вона назад до вас не поїхала? – запитала Ніна, скориставшись паузою.
Голова зітхнув, опустив очі.
– Розповім і про це … Дійсно, історія вийшла не з приємних.
Під минулу осінь якраз Люба на канікулах у нас була, повернувся з армії Василь. Ми його, зрозуміло, тому в колгосп агітувати, а він сміється, каже:
– Погуляю, подивлюся, після служби місяць законного відпочинку маю. Сподобається – залишуся, ні – в місто, на завод подамся.
А яка тут відпустка, самі знаєте, прибирання – люди конче потрібні, комбайнерів не вистачає … Поговорив я з ним ввечері за чаркою, розповів все, як є.
– Гаразд, – каже, – як хліб в валках підійде, сяду на підбирач. Тільки в колгосп поки заяву не подам, озирнутися хочу як слід.
Увечері прийшов Василь в клуб. З ним ще чоловік п’ять дружків старих … Якраз співанка у хорового гуртка йшла. Сіли хлопці на перший ряд.
А Люба повернулася до хору, щось стала пояснювати, на Василя уваги не звертає.
– Гайда звідси, – запропонував хтось із товаришів. – Чуєш, Вась, що тут в задусі робити? Пішли в Хорошівку, ось дівчата де! Петро гітару захопить …
Василь мовчки встав, насунув кашкета на очі, ще раз кинув погляд на Любу, перевальцем рушив до дверей. За ним вся компанія.
У Хорошівку Василь не пішов, послався на хміль. Вдома, як би між іншим, запитав у матері:
– Це що у вас за Любка в клубі з дівчатами пісні розучує? Я її вперше бачу.
– З обласного дитбудинку прийшла, тоді ти в армії був. Тепер клубом завідує.
І нічого особливого в зовнішності Люби не було: невисока, гостроноса, очі великі, ніби завжди здивовані. Ось фігура у неї дійсно була ладна. Можливо, не стільки фігура, як вміння одягнутися.
Василь закохався в неї. Я, грішним ділом, радів, думав, одружаться – буде в колгоспі хорошим роботягою більше. Підбивав його, радив не тягнути з весіллям … Тільки обернулося все іншим боком: за двома зайцями погнався – обох ледь не упустив.
Якось засидівся я в Хорошівці до пізнього вечора. Без машини був. Бригадир коня хотів запрягати, та я відмовився, думаю, піду пішочком не по дорозі, а берегом, уздовж річки подихаю.
Іду, значить, я берегом, місяць мені в спину, кілометри за два все видно … Тиша. Раптом чую голоси наближаються. Прислухався: розмовляють двоє. Мені через кущів не видно хто, але відчуваю, знайомі люди. Так і є – Люба і Василь. Хотів крикнути їм, так, думаю, чого втручатися в молоду справу. Чую, каже Василь, голос у нього сухий, переривчастий:
– Не можу без тебе … В столицю поїду!
А вона відповідає.
– Навіщо ж так! Тобі тут погано? До армії ти по всьому району гримів.
– Любо, пошана від людей мені не замінить тебе … Навіщо вона мені, якщо ти на мене байдуже дивишся.
– І зовсім не байдуже … Якби байдуже, не стала б умовляти – їдь на всі чотири сторони.
– А заміж не хочеш йти.
Довго тривала мовчанка. Тріснула зламана кимось із них гілка. Нарешті заговорила Люба:
– Розумієш, Вася, не хочу я кривити душею, не хочу водити тебе за ніс. Всім ти хороший, дівчата, он, проходу не дають, не питають, люблю чи не люблю, ніби воно само собою зрозуміло, а пропонують влаштувати весілля. Ну, що я їм відповім? Сказати, не люблю – не повірять, бо самі все в тебе закохані. А я … Тільки ти не ображайся на мене … не люблю тебе … Тобто люблю, але не так, як належить дружині.
– Зрозуміло, – глухо перервав її пояснення Василь, – як сестра брата?
– Як сестра, – машинально повторила Люба.
У цей час вони вийшли з-за верболозу і зупинилися на узбіччі дороги. Мені було видно, як Василь дістав з широких галіфе блискучий портсигар. Запалений сірник освітив обличчя Василя – воно здалося мені якимось змарнілим …
За вершин кущів пробіг свіжий вітерець.
– Підемо, холодно …
Ні слова не кажучи Василь зняв з себе піджак і хотів накинути на плечі дівчині, але Люба зупинила його руку.
– Не треба, підемо, і я зігріюсь.
– Зрозуміло, – похмуро мовив Василь, – в такому разі до села дійдеш без поводирів, а мені туди.
Василь енергійно кивнув у бік Хорошівки, швидко накинув піджак і бігом, повз мене, пустився до річки. Люба постояла хвилину-дві і, не озираючись, повільно пішла по дорозі в село. Довго маячила в степу її самотня постать в білій сукні, поки набігла хмара не перегородила місяць …
На другий день поїхав я, а коли через три дні повернувся, ні Василя, ні Люби в селі вже не було. Став розпитувати у колгоспників – мнуться, толком ніхто відповісти не може.
Що, думаю, за напасть. Канікули у неї до першого жовтня, ще два тижні … Не схоже це на Любку, ні з того, ні з сього необачні вчинки робити. Щось тут не те!
Ну, і точно, дізнався я дня через два правду, та таку, що і розповісти язик не повертається … Був у нас на селі Дмитро, рахівник колгоспний. І працівник, і людина погань, тільки і тримали, тому що немає ким до пори до часу замінити було.
Так ось, треба ж було йому теж закохатися в Любу. Дмитро кмітливий, знав, що не його поля ягода, на пряму не йшов, чекав слушної нагоди, щоб через хитрість якусь взяти Любу. Ну, і вибрав момент.
На наступний ранок після пам’ятного вечора приїхала Люба на стан. Підійшла до вагончика, чує голоси за стіною, ніби суперечка. Впізнала голос Сергія, змінного тракториста:
– Обламали роги голубоньці … Давно б пора, а то два тижні ходив по п’ятах, церемонився … Подумаєш, недотрога …
– Що ти-то, дурень, радієш, перебив Сергія скрипучий голос діда Степана, – зле Васька поступив, не думав я про нього погане, так, видно, не тим місцем думав. Шкода дівчини, немає вона ні батька, ні брата, заступитися нікому за неї.
– А що ж вона ламається, як копійчаний пряник, – не вгамовувався Сергій, – той їй не добрий, цей не сподобався … Так хто вона така? ..
– Не тобі, Сергію, судити, хто вона, – відповідав суворо дід.
– А потім, здається мені, що це брехня, не така вона дівчина …
– Брехня! – вигукнув Сергій. – Всі бачили, як вчора ввечері пішли вони на річку. А потім Дмитро зустрів Василя, ну, він сам і розповів … Брехня!
Зрозуміла Люба, що розмова йде про неї, зрозуміла і вухам не повірила. Невже Василь в помсту розпустив підлу чутку? Зараз же до нього! По дорозі зустріла бригадира, дізналася, що Василь на роботу не вийшов нині. Повернула в село. Захекавшись вбігла в дім Василя, а там одна тітка Горпина.
– Де Василь?
– Затемна пішов на станцію до ранкового поїзда, – відповідає. – Вже як вмовляла, нічого слухати не хоче – ніби затемнення на нього враз знайшло: в столицю, і баста.
Опустилася Люба на лавку, в очах сльози, а Горпина по-своєму тлумачить все:
– Прогавила нареченого, на себе нарікай …
Брехня, що сажа, що не обпече, так замаже. Гадюкою поповзла по селу капосна чутка. Раптовий від’їзд Василя масла у вогонь підлив. Хоч і знали всі Любу з гарної сторони, в житті всяке буває. Село – не місто: на одному краю відгукнулося – на іншому відразу теж відгукнулося. Хто вірив, хто сумнівався, а вже говорили всі.
Хлопці відразу якось охололи до Люби, тільки Дмитро несподівано прийшов свататися. Розповідали, ніби розпинався він в любові, мало не на колінах повзав, говорив, все село повірило Василеві, а я один не вірю – люблю, мовляв, тебе, бери будинок, корову, три свині – все твоє.
Вигнала його Люба, а через годину і сама поїхала.
Неприємна штука такі справи публічно розбирати. А що поробиш. Добре ім’я дівчини якомусь негідникові на потіху бруднити не дозволимо. Виступив я, розповів, як мимовільним свідком їхньої останньої зустрічі виявився.
Ох, і гамір піднявся тут, на звітних зборах і то тихіше буває. Стали згадувати, від кого першого почули про Любину ганьбу. Людей п’ять відразу вказали на Дмитра. Він піднявся, озирнувся таким собі вовченям по сторонам і буркнув:
– За що купив, за те продаю.
– А що ж ти свататися до неї пішов після цього? – крикнув хтось із задніх рядів.
Дмитро посміхнувся:
– Тому що любив і плював на ваші сільські пересуди.
– А слух навіщо пустив по селу?
– Який слух?
– Ти кинь викручуватися, говори прямо – вигадав? – не витерпів я.
– Ще чого …Для чого мені це потрібно.
– А навіщо по всьому селу роздзвонив?
– А що ж мені мовчати тепер? – огризнувся Дмитро.
Відразу настала тиша, тільки з задніх рядів виразно пролунав скрипучий голос діда Степана:
– Ех ти, як ти міг …
Вирішили ми тут Василеві лист написати з прямим питанням. Не минуло й тижня – приїхав в село сам Василь. Приїхав під вечір, і відразу в будинок до Дмитра …
Отримав Дмитро тоді по заслугам. Подав він заяву про відхід з колгоспу – тримати не стали. А Василь залишився.
Оповідач порився в зім’ятій пачці, витягнув потрібний номер, розгорнув. З першої сторінки на Галю і Ніну глянуло молоде усміхнене обличчя. З-під зсунутих на лоб захисних окулярів дивилися добродушні очі.
– Досі не розумію Любу … відмовитися від такого!
– А якщо вона його не любила?! – вигукнула Ніна.
– Полюбила б, – спокійно відповів голова, – пізнала б і полюбила.
– Ну, знаєте, – підтримала подругу Галя, – любов не зітхання на лавці …
– Знаю, читав, – перебив чоловік, – тільки я знаю, що ці двоє були створені одне для одного. Шкода, що життя так влаштоване: поки сто раз не помилишся, не знайдеш правильного шляху …
– Ну, а Люба, дізналася про все це? – в один голос запитали подруги.
– А як же, я спеціально до неї їздив. Начебто все владналося, тільки раптом навесні отримуємо від неї листа: вийшла заміж, не чекайте.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
