fbpx

Я вже дні рахую, щоб повернутися в Італію, мушу визнати, що там хоч і важка робота, але на душі мені значно спокійніше. Так мені прикро, що словами не передати, я ж сподівалася, що з того, що я висилала, донька мені щось відклала, та виявилося що грошей немає. Але зате тепер я зрозуміла, що настав час і подбати про себе

– Тут мало б бути тисяч десять, доню, а де гроші? – перелякано запитала я, коли заглянула у сховок, і побачила, що він майже пустий.

– Мамо, ти що, приїхала гроші рахувати? – спокійно відповіла мені донька. – Ну навіщо ти перед святами починаєш цю неприємну розмову? Ти ж уже сама бачиш, яке у нас тут все дороге.

Мені хотілося плакати, коли я тримала в руках 300 євро, а сподівалася, що донька відклала мені хоча б 10 тисяч, адже я останні кілька років їй одній всі гроші висилаю.

Я сподівалася, що Мар’яна відкладає євро, як ми і домовлялися, та донька вирішила інакше – вона все витратила на свій розсуд, а мені нічого не сказала. Якби я не заглянула у той сховок, то так би і не дізналася.

В Італії я вже 19 років, і весь цей час я допомагаю дітям. Власне, заради них я і поїхала, хотіла, щоб хоч вони жили краще, ніж я.

Син мій одружився і відразу пішов жити до своєї дружини, а вдома залишилася ще тоді незаміжня донька. Планів у мене було багато. Спочатку я відбудувала наш будинок в селі, бо він давно потребував ремонту, але я не мала можливості його зробити.

А тепер, за заробітчанські гроші, я не тільки на ремонт наважилася, а й добудувала другий поверх. Мій будинок зараз просто не впізнати, я радію, що мені вдалося все так до ладу привести. Донька якраз заміж вийшла, так що закінчувати будинок мені вже зять допомагав. Він виявився добрим господарем, багато чого робив сам, своїми руками.

Син мій після одруження жив у своєї дружини разом з її батьками. Я не хотіла, щоб він жив все життя в приймах у сватів, тому купила сину двокімнатну квартиру. Це був єдиний випадок, коли я сину дала гроші, більше він від мене нічого не отримав.

Після цього я вже висилала гроші лише доньці, а вона відкладала їх у сховок. Ми так домовилися з нею. Йшлося про немаленькі суми, адже я щомісяця заробляла щонайменше тисячу євро, з них собі залишала 50 євро, а решту висилала додому.

Доньці своїй я ніколи нічого не шкодувала, вона знала, де мій сховок, і брала звідти стільки, скільки треба. Так було до тих пір, поки я не приїхала цієї весни додому. Я була ошелешена, коли побачила, що мій сховок майже пустий. Питаю Мар’яну – де гроші, а вона мені каже, що життя дороге, тому вона все витратила. Звичайно, що витратила, адже доньці майже 40 років, а вона ще ні одного дня ніде не працювала.

Дуже вразила мене і поведінка доньки: на кожне моє слово, у неї своїх десять. Всі мої зауваження в багнети приймає, та ще й мені рота постійно закриває.

Одним словом, то не відпустка вийшла, а не зрозуміло що. Я вже дні рахую, щоб повернутися в Італію, мушу визнати, що там хоч і важка робота, але на душі мені значно спокійніше. Так мені прикро, що словами не передати. Але зате тепер я зрозуміла, що настав час і подбати про себе. Мені зараз 65 років. Якщо Бог поможе і здоров’я дозволить, то я планую ще років 5-7 тут побути. Спробую собі на житло заробити. А Мар’яні тепер не дам навіть 50 євро, нехай вчиться сама заробляти!

– А за що я буду жити? Ти подумала про мене? Де я зараз роботу в 40 років знайду? – образилася на мене донька. А що вона хотіла? Щоб я довіку її забезпечувала?

Ні, з мене досить! Більше жодного євро не дам!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page