Ця весна була якось по-особливому гарна. Віра відкрила вікно і насолоджувалася першими весняними запахами і дивовижним цвіріньканням пташок. На столі стояла вечеря: запашний борщик та смачні пиріжки вже втомилися чекати на Тараса, як і втомилася чекати сина Віра.
Та знайомий шурхіт в дверях свідчив про те, що чекати вже залишилося не довго.
– Мамо, я вже вдома, – вигукнув син з порогу. Помивши руки, зайшов на кухню: – Мамо, ти знову нічого не їла, чекала на мене. скільки разів тобі говорити, що не варто.
Віра пригорнула розгніваного сина до себе: – Мені, синку, з тобою смачніше.
Повечерявши, Тарас подякував мамі за її постійну турботу і пішов знову за комп’ютер доробляти те, що не доробив на роботі. Віра розуміла, таким чином чоловік намагається забути все те, що нещодавно з ним сталося.
Тарас готувався до весілля, його обраницею стала Марта. Красуня, яка знала собі ціну. Віра, приглядаючись до майбутньої невістки, розуміла, що Тарасу з нею буде не просто. Але мовчала, бо поважала вибір сина.
Весілля мало бути в суботу, а в четвер Марта повідомила, що кидає Тараса. До неї повернувся її колишній хлопець. Ось так просто, поставила його перед фактом, без жодних пояснень за два дні до весілля.
Ні Тарас, ні Віра, не знали, що робити. Соромно було і перед родичами, і перед друзями. Відтоді Тарас з головою занурився в роботу. Віра бачила, як важко це все переживає син, тому і намагалася в усьому йому догодити.
Зранку зателефонувала бабуся з села. Стефа була їм не рідною – це одинока сусідка, яка ніколи не мала власних дітей, тому любила Віру, як доньку, а Тараса вважала своїм онуком.
– Знаєш що, Віронько, – почала Стефа. – А пришли ти до мене Тараса. Після зими дах геть протік, от треба полагодити, а то нам з Мариною Петрівною дуже холодно.
Одинока бабуся часто брала до себе на проживання чужих людей. Цього разу у неї поселилася вчителька, яка приїхала в їхнє село за розподілом. Бабуся не могла нахвалитися квартиранткою, така вона вже мила та гожа. – Але дах треба полагодити, – підсумувала старенька.
На найближчі вихідні Тарас поїхав в село до бабусі, взявши з собою всі необхідні матеріали. Додому приїхав – світився від радості. Таким щасливим Віра його давненько не бачила.
І тут знову дзвінок від бабусі: – Ну що, спрацювало?
– А що мало спрацювати, – запитала збентежено Віра.
– І ти туди ж, – посміхнулася бабуся. – Ти думаєш, мені дах був потрібен. Якби не так. Дівчина у мене хороша пропадає, та така красива і гожа, що всі сільські парубки не перестають мені поріг оббивати. Тоді я придумала – навіщо цей скарб чужому віддавати, якщо у мене онук є. І бачу, що не даремно я це затіяла, бо сподобалися вони один одному.
Відтоді Тарас і сам шукав причину, чому він має поїхати в село. Вже всю хату бабусі полагодив. Віра дуже тішилася за сина і не переставала дякувати бабусі.
А нещодавно молодята оголосили, щоб мама і бабця починали готуватися до весілля. Віра знала, вона серцем відчувала, що цього разу у сина все вийде.
Автор Олеся Біла
Передрук заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
