fbpx
Життєві історії
Зранку Галина почула шурхіт біля дверей. Глипнула очима, а в кімнату заходить донька з валізою.— Мамо! Мамо, більше ніколи не їдь від мене. Мені навіть цукерок не треба, і тих грошей зароблених тобою, теж – Катруся так сумувала за мамою, що не могла стримати сліз

Що важливіше…

Чим старшою стає людина, тим важче їй повірити  у диво. Так, Галина Іванівна вже давно не вірила в нього. В її душі жевріла віра лише в людське добросердя. Чи, може, за клопотами буденними вона просто перестала їх помічати? А Катруся — вірила і чекала їх із нетерпінням. За матеріалами “Українське Слово”

“Легке важке рішення”. Автор Юлія СУЛИК

Ось і сьогодні дівчинка прокинулася рано-вранці, а бабуся для неї вже й колобочків на сніданок напекла. Хіба не диво? Диво-диво-дивина! Рум’яні, тепленькі, вони аж просяться до ротика і ніби самі в нього застрибують. А що це в чашечці? Її улюблений гарячий шоколад, так бабуся називає какао. І хтозна, що їй подобається більше: чи назва, чи смак.

Вискочивши на вулицю, здивувалася ще раз: Мурчик сам на руки плигнув і злазити не хоче. Зазвичай його ловити треба — тікає від неї щодуху неслух, — а тут муркотить, гратися згоден. Отож іще одне диво. І так цілісінький день від ранку до вечора. Та найочікуваніше Катрусине диво все не траплялося…

Усадивши на диван свою улюблену ляльку-мотанку та цілу колекцію зайчиків, яких їй пошила бабуся, стала вивчати з ними літери та цифри. І коли вже в бабусі той перепочинок буде, щоб із нею погралася? Працює й працює, ніколи їй. Зранку худобу порає, потім куховарить. Добре хоч городні клопоти скінчилися, а то всеньке літо бабуся на городі тупцює.

Катруся чим може допомагає: ліжечко застелить, чашечку помиє, курчаток «пасе», а вони такі неслухняні — бігають по всьому двору, то Катруся за ними. Тоді бабуся сердиться: «І що мені з вами робити? Не ганяй!». Та це вона, звісно, курчатам, не їй.

Сьогодні дівчинці чомусь особливо сумно: коли ж станеться оте найбільше диво, якого вона так дуже-предуже чекає. Коли до неї приїде мама? Вона вже так скучила, так скучила!

Ще рік тому Світлана потрапила під скорочення, а нової роботи не могла знайти, тож тяжка скрута змусила її податися зі знайомими на заробітки за кордон. Ех, знала б Катруся, що так довго мами не побачить, не пустила б її нікуди, плакала б і не пустила. Та бабуся сама сказала: «Їдь, дитино, бо нас злидні загризуть».

Читайте також: Тітка з сином зачастили до нас в гості кожен місяць їздити – приїдуть, носом покрутять і на цьому вся допомога. А мама їм і шашлики готує з наших поросят, і столи накриває, ще й повний багажник пакетів з домашніми продуктами їм в придачу дає. Та коли нам знадобилася допомога, тітка зажадала, щоб ми їй за це заплатили гроші

І Катруся злякалася отих злиднів кусючих, які людину навіть загризти можуть, і, повторивши за бабусею: «Їдь…», відпустила маму так далеко… А тата дівчинка взагалі не знає…

Іноді Катруся так сумувала за мамою, що не могла стримати сліз. Починала рюмсати: «Мамо-о-о…»

— Не плач, дитинко, — пригортала її бабуся. — Зараз гратися будемо. Є на світі і гірше.

Дівча замовкало і тулилося до старенької.

…Прийшла ніч. За вікном лапатий сніг кружляв у танку. Мороз малював на вікні свої химерні візерунки. Катруся солодко спала, притиснувши до себе улюбленого рожевого зайця. Заснула й бабуся, а з нею і хата… Та раптом сонна Катруся схопилася з ліжка і припала до шибки:

— Мамо! Мамо!

— Спи, дитино… — забурмотіла Галина Іванівна.

— Мамо! Мамо! — не вгавало дівча, зібравшися бігти голе й босе на вулицю.

— От, Господи! — Галина Іванівна стрепенулася, і сон хутко зник. Глипнула очима, а в кімнату заходить донька з валізою. Сміється крізь сльози:

— Агов, соньки! Чому не зустрічаєте? Не попереджала, бо сюрприз хотіла зробити… А вони все не прокинуться.

Катруся підбігла до неї, обхопила за шию, але замість вітання раптом заговорила, захлинаючись:

— Мамо! Мамо, не їдь від мене. Більше ніколи не їдь… Будь ласочка, прошу! Я не боюся кусючих злиднів. Не треба мені цукерок — бабуся колобки пече і зайців мені пошила цілу купу, тож іграшки в мене теж є. Ми на горищі твою сукню новісіньку знайшли, гарну-прегарну, червону в квітах, — носитиму, вона вже якраз на мене… Тільки не їдь, мамо, будь зі мною завжди. Я без тебе не можу…

«Боже, і я мучуся, і дитина. А мамі як несолодко. На кілька місяців зароблених грошей на сякі-такі потреби вистачить, а там щось придумаємо…» — подумала Світлана.

Однієї миті вистачило, щоб жінка прийняла рішення, над яким останнім часом розмірковувала і вдень, і вночі… Вона розгублено подивилася на матір. Галина Іванівна, наче прочитавши її думки, усміхнулася і несподівано промовила: «Правильно, доню…»
Ось і сталося ще одне диво…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Related Post