X

Знову притягнув свої пакунки? — голос Марії Степанівни до сина прозвучав сухо, майже вороже. — Я ж просила тебе минулого разу: не треба мені нічого. У мене все є. Ігор мовчки поставив сумку на стіл. — Мамо, ну що ти починаєш цей цирк? Ось нормальне вершкове масло, а не те копійчане, що ти береш. Ось фермерське молоко. І ось – я поклав у конверт трохи грошей. П’ять тисяч. Щоб ти не рахувала копійки в аптеці. — Грошей? Ти щоразу приходиш сюди, щоб прочитати мені лекцію про те, як дорого коштує моє життя! Минулого тижня ти пів години розповідав, що я купую занадто дорогий хліб. Тобі не здається, що це вже занадто? — Я просто дбаю про твій бюджет! Знаєш що? Якщо ти така самостійна і нічого не хочеш — живи на свою пенсію! Подивимося, як ти заспіваєш через місяць без моєї допомоги. Більше не звертайся до мене за жодною дрібницею! Крикнув сині і пішов

Вечірній Київ повільно занурювався у сизу темряву.

На Нивках, у старій «хрущовці», де стіни, здавалося, ще пам’ятали голоси минулих поколінь, панувала особлива тиша.

Марія Степанівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як перші мокрі сніжинки тануть на ще гарячому асфальті.

У квартирі було прохолодно — вона звикла економити на всьому, особливо на опаленні, вважаючи, що зайвий светр кращий за борг перед державою.

Різкий звук ключа у замку змусив її здригнутися.

Вона не чекала гостей, але знала цей важкий крок.

До кухні зайшов Ігор, її єдиний син. У руках він тримав великий паперовий пакет з логотипом дорогого супермаркету.

— Знову притягнув свої пакунки? — голос Марії Степанівни прозвучав сухо, майже вороже. — Я ж просила тебе минулого разу: не треба мені нічого. У мене все є.

Ігор мовчки поставив сумку на стіл, вкритий старою клейонкою з квітами.

Він витер піт з чола, хоча на вулиці було свіжо.

— Мамо, ну що ти починаєш цей цирк? — він почав дістати продукти. — Ось нормальне вершкове масло, а не те копійчане, що ти береш. Ось фермерське молоко. І ось – я поклав у конверт трохи грошей. П’ять тисяч. Щоб ти не рахувала копійки в аптеці.

— Грошей? — Марія Степанівна випрямилася, і її постать здалася вищою, ніж зазвичай. — Ти щоразу приходиш сюди, щоб прочитати мені лекцію про те, як дорого коштує моє життя! Минулого тижня ти пів години розповідав, що я купую занадто дорогий хліб. Тобі не здається, що це вже занадто?

— Я просто дбаю про твій бюджет! Ти ж не вмієш рахувати! — Ігор почав дратуватися.

— Я не вмію? — вона гірко посміхнулася. — Я сорок років працювала бухгалтером на заводі. Я навчилася виживати тоді, коли ти ще пішки під стіл ходив. Але зараз я почуваюся не матір’ю, а підконтрольним об’єктом. Ти приходиш не провідати мене, а провести інспекцію. «Чому ти купила це?», «Навіщо тобі той лікар?», «Чому ти знову ввімкнула обігрівач?».

Ігор нервово засунув руки в кишені джинсів.

— Знаєш що? Якщо ти така самостійна — живи на свою пенсію! Подивимося, як ти заспіваєш через місяць без моєї допомоги. Більше не звертайся до мене за жодною дрібницею!

— І не звернуся, — тихо, але надзвичайно твердо відповіла жінка. — Забирай свої «подачки» і йди. Я краще буду їсти порожню кашу, ніж слухати твої докори за кожне з’їдене яблуко.

Двері за сином зачинилися з таким гуркотом, що в серванті задзвенів кришталь, подарований ще на весілля.

Марія Степанівна залишилася у темряві.

Вона підійшла до комода, де під склом лежало фото: вони з покійним чоловіком тримають маленького Ігорка за руки біля Оперного театру.

Тоді вона була для нього цілим всесвітом. А тепер стала тягарем, який треба «оптимізувати».

Після того, як не стало чоловіка минуло сім років.

Спочатку Ігор справді був її опорою. Він возив її до приватних клінік, купував найкращі ліки, постійно телефонував.

Але поступово ця турбота переросла у контроль. Кожен його візит закінчувався ревізією холодильника та чеків з магазину.

Вона пам’ятала, як три роки тому Ігор прийшов із паперами.

— Мамо, тут треба підписати. Це для кредиту на нове авто для твого онука Дениса. Банку потрібна довідка про доходи поручителя.

Марія Степанівна тоді не дуже вникла в деталі. Вона хотіла допомогти онуку.

А виявилося, що вона стала гарантом величезної суми. І тепер, кожного разу, коли Ігор купував їй пакет гречки, вона бачила в його очах розрахунок: «Я купую твою лояльність, поки ти винна нам за машину».

Наступного ранку вона прокинулася о сьомій. Звичка — велика сила.

Вона зробила легку зарядку, заварила міцний чай у старому заварнику. Життя тривало, навіть без синівського нагляду.

Непоправне сталася у ванній.

Намилюючи плече, Марія Степанівна не втримала рівновагу на слизькому кахлі.

Жінка впала. Вона спробувала поворухнутися, але нога здалася чужою і занадто важкою.

— Тільки не це, — прошепотіла вона, ковтаючи сльози.

Вона лежала на холодному кахлі години три. Годинник у коридорі відбивав час: десять, одинадцять, дванадцята. У двері постукала сусідка, пані Галина.

— Маріє, ти вдома? Чому двері не замкнені?

— Галю, я тут, у ванній, — ледь чутно покликала жінка.

Галина Петрівна, енергійна жінка, яка виглядала набагато молодшою за свої роки завдяки постійній опіці від своїх дітей, влетіла до ванної.

— Ой, лишечко! Що ж ти наробила? Давай я Ігорю зателефоную!

— Не треба Ігоря, — відрізала Марія Степанівна, попри біль. — Клич «швидку». Тільки не сина.

У лікарні, де пахло ліками і безнадією, лікарка — стомлена жінка у пожмаканому халаті — винесла вердикт: справи складні. Операція неминуча. — Хто з рідних буде підписувати згоду? — запитала вона. — Я сама, — відповіла Марія Степанівна. — Я притомна і дієздатна.

На другий день після операції Ігор таки з’явився.

Він забіг у палату з таким виглядом, ніби він — єдиний рятівник у цьому грішному світі.

— Мамо! Ти що, з глузду з’їхала? Чому мені сказала сусідка, а не ти? — він сів на край лікарняного ліжка. — Я вже домовився, тебе переведуть у приватну палату. Я все оплачу.

Марія Степанівна відвернулася до вікна.

За склом гойдалися голі гілки тополі, на яких трималися останні золоті листочки — як останні надії на розуміння.

— Ігорю, я не хочу в приватну палату. Мені тут добре. І не треба нічого оплачувати.

— Ти в своєму розумі? — він почав підвищувати голос. — Я хочу як краще! Ти тут лежиш, як безхатько!

— Я тут лежу як вільна людина, — вона вперше подивилася йому прямо в очі. — Ти знаєш, чому я впала? Бо я боялася зайвий раз попросити тебе купити гумовий килимок у ванну. Ти ж знову почав би розповідь про те, які зараз ціни на гуму і як важко працювати Денису, щоб виплатити авто.

— Мамо, ну до чого тут килимок?

— До того, синку, що твоя допомога — це не любов. Це купівля контролю. Ти вважаєш, що оскільки ти купуєш мені ліки, ти маєш право керувати моїм серцем. А я не хочу бути твоєю власністю.

Ігор стояв посеред палати сердитий і розгублений.

— Добре! Якщо ти така горда — лікуйся сама! Побачимо, хто прийде до тебе, коли треба буде виносити судно чи міняти марлі! Не дзвони мені більше!

— Я й не дзвонитиму. Попроси медсестру викреслити твій номер зі списку контактів. Хай дзвонять Галині Петрівні, вона хоча б не виставляє рахунок за кожну склянку води.

Реабілітація пройшла успішно завдяки майстерності фахівців та сталевій волі Марії Степанівни.

Три тижні реабілітації вона провела, спілкуючись з іншими пацієнтками, читаючи українську класику та спостерігаючи за тим, як змінюється природа за вікном.

Сусідка Галя приходила щодня — приносила бульйон і новини.

— Твій син більше не з’являвся, — сказала вона одного разу. — І онук теж. Михайло мій бачив їх у дворі, кажуть: «Мама сама так захотіла».

— Значить, так і є, — спокійно відповіла Марія Степанівна. — Це ціна мого спокою.

У день виписки вона зробила те, чого Ігор боявся найбільше.

Вона викликала слюсаря і змінила замки у своїй квартирі.

Коли майстер закінчив роботу, вона поклала нові ключі у кишеню халата і відчула незвичну легкість.

Через місяць вона сиділа на своїй кухні

На столі стояв новий чайник — вона купила його на гроші, які вдалося відкласти з останніх виплат, відмовившись від дорогої кави, яку нав’язував син. За вікном падав густий, справжній сніг.

Вона навчилася замовляти продукти через інтернет — виявилося, що у 70 років це зовсім не складно.

Вона сама обирала хліб, який їй подобався, і масло, яке пахло вершками, а не образою.

Дверний дзвінок мовчав. Телефон теж.

Але Марія Степанівна не відчувала себе самотньою. Вона відчувала себе цілою.

У холодильнику стояв невеликий шматок домашнього сиру, куплений на її власні гроші. На плиті варилася гречка — рівно одна порція.

Вона підійшла до вікна і подивилася на своє відображення.

Сива жінка у вікні виглядала втомленою, але її очі були спокійними.

— Це мій вибір, — сказала вона вголос. — І я його не соромлюся. Краще бути самітницею у власному домі, ніж жебрачкою у власного сина.

Сніг на вулиці нарешті вкрив землю чистою білою ковдрою, ховаючи під собою старий бруд та образи минулого.

Життя тривало — тихе, скромне, але справжнє.

Ця історія про те, що гідність не має віку, а справжня турбота не потребує звітів.

Чи варто жертвувати стосунками з дітьми заради власної незалежності?

Чи є такі діти, від яких варто триматися подалі, якби важко тобі не було?

Але як зараз вчинити матері, щоб мати нормальну старість і хтось таки доглянув її?

Фото ілюстративне.

Z Oksana:
Related Post