Ранок у старому передмісті Вінниці видався парким.

Олена стояла біля вікна, дивлячись на сусідський квітник.

Там буяли чорнобривці та пишні айстри — яскраві, горді, наче глузували з її власного подвір’я, де бур’ян уже по коліно забив колись охайні стежки.

— Знову порожня плита? — гуркіт вхідних дверей змусив її здригнутися.

Григорій жбурнув потертий портфель на диван і зневажливо кивнув на чисту конфорку. Його обличчя було червоним, очі — роздратованими.

— Я цілий день на ногах, гарую як віл, а ти що? Руки склала й на квіточки витріщаєшся? — він підійшов ближче, важко дихаючи.

Олена продовжувала мовчати. Вона розглядала відблиски сонця на склі, відчуваючи дивну, майже крижану відстороненість.

— Ти мене чуєш, чи зовсім задерев’яніла? — він з силою стукнув по дубовому столу. — Шевелися! За пів години кум прийде, ми по роботі маємо перетерти. Накрий на стіл хоча б якусь нарізку!

Вона повільно повернулася. Погляд ковзнув по чоловікові: пом’ята сорочка, яку вона прасувала вчора о півночі, масна пляма на комірі, обличчя людини, яка звикла, що світ обертається навколо її незадоволення.

Тридцять років вона виводила ці плями. Тридцять років слухала про те, як він «вкалує», хоча останні роки його «робота» звелася до нескінченних балачок та розмов про те, як «колись було краще».

— Григорію, а ти пам’ятаєш, чий це дім? — голос її був тихим, але напрочуд чітким.

Він насупився, не розуміючи запитання:

— Яка різниця? Наш дім. Сімейне гніздо. Наша фортеця.

— Ні, — Олена дістала з кишені фартуха старий, загорнутий у прозору плівку документ. Папір пожовтів від часу. — Це дім моєї бабці Стефанії. Вона заповіла його мені особисто. Твого імені в дарчій немає. І в праві власності теж.

— Ти що говориш? — він вихопив папір, пробіг очима текст, наче бачив його вперше. — Ну то й що? Ми ж вінчані! Все спільне! Совість май!

— Спільне, — Олена наче спробувала це слово на смак. — Чому ж тоді дах я латала за власні преміальні? Чому за газ і світло плачу я зі своєї картки? Чому ремонт у цій кухні я робила сама, поки ти «шукав себе» на дивані?

— Я на роботі був! — Григорій махнув рукою, намагаючись повернути звичний тон господаря. — Гроші в хату приносив!

— Приносив, — спокійно погодилася вона. — Рівно два роки тому. Останній твій внесок був на Великдень позаторік. Відтоді ми живемо на мою зарплату вчительки та твої обіцянки.

У цей момент у дверях з’явилася Тетяна, їхня невістка.

Вона була в запраному халаті, з розпатланим волоссям і незмінним виразом вічної образи на обличчі.

— Мамо, ви чого батька доводите? — вона пройшла до холодильника, безцеремонно відчинила дверцята. — Ой, а де сирники? Я ж казала, що Сашкові на перекус треба! Дитині кальцій потрібен, ви що, забули?

— Не купила і не готувала, — Олена знову відвернулася до вікна.

— Як це не купила?! — Тетяна грюкнула дверцятами холодильника. — У дитини режим! Ви зовсім про онука не думаєте? Тільки про свої капризи? Зовсім обледащіли в цій хаті!

Григорій відкашлявся, відчуваючи підтримку:

— Таню, почекай. Ми тут з мамою серйозну розмову маємо.

— Про що говорити? — невістка сіла за стіл, закинувши ногу на ногу. — Сашко голодний, а ви тут дебати влаштовуєте. Олено Іванівно, може вам нагадати ваші обов’язки?

Олена обернулася. Вона подивилася на Тетяну, потім на Григорія.

Скільки тисяч разів вона ковтала ці слова? Скільки разів виправдовувалася, бігла в магазин, готувала по три страви на вечір, щоб тільки ніхто не кричав?

— Збирайте речі, — сказала вона майже пошепки, але в тиші кухні це прозвучало як грім.

— Що? — Григорій перепитав, витріщивши очі.

— Збирайте свої манатки і вимітайтеся. Всі. Сьогодні ж.

У повітрі повисла така тиша, що стало чути, як у вітальні цокає старий годинник — бабусин старий. Він відраховував секунди життя, яке Олена більше не хотіла витрачати на обслуговування чужого егоїзму.

— Ви з глузду з’їхали?! — Тетяна підскочила, наче ошпарена. — Куди нам іти? У нас дитина! У нас кредит за машину!

— Не мої клопоти, — Олена акуратно склала документ і сховала назад у кишеню. — Це мій дім. Завтра приїде маклер. Я виставляю його на продаж.

— Олено, схаменися! — Григорій підвищив голос. — Це ж наше коріння! Куди ти підеш на старості літ? Тобі ж шістдесят чотири! Ти ж сама пропадеш!

Вона різко скинула його руку. В її погляді було стільки сили, що він мимоволі відступив.

— Моє коріння ви висмоктали до останньої краплі. Я була для вас не дружиною і не мамою, а безкоштовним сервісом. Досить.

— Я зараз Олегу подзвоню! — Тетяна вхопилася за телефон. — Нехай він приїде і врозумить вас! Син вам покаже, як батька з хати виганяти!

— Дзвони, — Олена присіла на краєчок табуретки. — Тільки твій Олег за останні три місяці виманив у мене всю заначку на «паливо» та «термінові справи». Я все записувала. Кожну сотню.

Григорій опустився на стілець.

— Оленко, ну не дурій. Ну гаразд, погарячкували. Куди ти без нас? Хто тобі води подасть?

— Я подам собі її сама. У власній склянці, яку не треба буде мити за кимось іншим, — вона дістала зі столу пачку квитанцій. — Дивись: світло — великі гроші за квартал. Вода — великі. Опалення — космос. Хто за це платив? Я. А ти де був?

— Я машину лагодив! — він знову почав заводитися. — Як без коліс жити? Як на роботу їздити?

— На яку роботу, Гріша? Тебе звільнили вже давно. Думаєш, я не дізналася від людей? Ти кожен день «їхав на зміну», а сам сидів на ставку з вудками. Сусідка бачила, як ти там чаркувався з такими ж друзями. А я в цей час у дві зміни в ліцеї контрольні перевіряла.

Григорій зблід. Тетяна застигла з телефоном біля вуха.

— Сашко бачить, як батько бреше, а дід ледарює, — продовжувала Олена спокійно. — Я не хочу, щоб він виріс таким самим. Я не хочу бути «доброю бабусею», яка мовчки тягне на собі трьох дорослих лобурів.

Тетяна раптом змінила тон на милий:

— Олено Іванівно, ну ми ж помилилися. Ми ж переїхали до вас «на місяць», поки в нашій квартирі ремонт. Ну, затягнулося трохи. Але ми ж сім’я!

— Рік, — виправила Олена. — Ви живете тут рік. За цей рік ти жодного разу не помила підлогу. Олег жодного разу не купив продуктів на всіх. Ви просто заїли моє життя. І знаєте, що сказав маклер? Цей дім з ділянкою коштує дуже багато грошей.

— Два мільйони?! — Григорій аж підскочив. — Оленко, слухай. Ми ж можемо. Ми можемо продати і поділити! Тобі — однушку, нам — на доплату.

— Ні, Гріша. Тобі — нічого. Бо ти нічого сюди не вклав. А я хочу нарешті побачити світ не через вікно цієї кухні.

У цей момент на кухню забіг семирічний Сашко.

Він дивився на дорослих великими, наляканими очима.

— Бабусю, а ти правда нас виганяєш? Мені мама так сказала.

Олена присіла перед онуком, погладила його по світлій маківці.

— Любий, я не виганяю. Я просто хочу, щоб твій тато і мама збудували власний дім. Щоб вони навчилися бути самостійними. Так буде краще для всіх.

— Але ти ж будеш мені казки читати? — хлопчик схлипнув.

— Буду, сонечко. Але в гостях. Не тут.

Олег примчав через годину — розхристаний, злий, готовий влаштувати скандал.

— Мамо, ти що, зовсім з’їхала з глузду?! Батька на вулицю? Нас з дитиною — під паркан?! Совість у тебе є?!

Олена навіть не встала. Вона складала в коробку старі фотографії. Ось вони з Григорієм молоді, на весіллі. Він такий гарний, обіцяє їй гори звернути. Вона відклала знімок убік.

— Совість у мене є, Олеже. А от у вас її не залишилося. Ти кажеш «під паркан»? У вас є своя двокімнатна квартира, яку ви здаєте в оренду, поки живете на моїй шиї. Думаєш, я не знаю? Гроші з оренди йшли на твої кафе і Таніні салони, а я купувала тобі шкарпетки.

Син заткнувся на півслові. Тетяна густо почервоніла.

— Мам, ну ми ж на чорний день відкладали, — пробурмотів Олег, опускаючи очі.

— Цей день настав, синку. Тільки він чорний для вашого ледарства, а для мене — білий.

— Куди ти дінеш ці гроші?! — Григорій стояв у дверях з пляшкою, його голос тремтів від жадібності. — Два мільйони! Це ж шалені гроші! Ти ж їх розтринькаєш!

— Мої гроші, — відрізала Олена. — Можу хоч спалити. Але я вирішила інакше.

— Мамо, — спробував інший підхід, — давай так. Ти дім продаєш, купуєш собі щось маленьке, а решту — нам на перший внесок за нову машину чи на бізнес, я справді хочу справу відкрити!

Вона розсміялася. Це був короткий, гіркий сміх людини, яка нарешті побачила абсурдність ситуації.

— Бізнес? Як із тими грошима на «шини», що ти взяв минулої зими і «прокрутив» у гральних автоматах? Чи як з Тетяниною «шубою», на яку я дала зі своїх відпускних, а вона її через місяць продала, щоб ви поїхали в Одесу?

— Ми молоді, нам хочеться жити! — вигукнула Тетяна.

— А мені, значить, не хочеться? — Олена встала, її постать здавалася вищою, ніж зазвичай. — Я тридцять років була для вас невидимою. Функцією. Кухаркою. Гаманцем. А тепер я хочу бути жінкою.

Сашко знову визирнув з-за дверей.

— Бабусю, а можна я з тобою? Тато з мамою завжди сваряться, а ти зі мною в шахи граєш.

У кухні знову запала тиша. Олег поглянув на сина, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на сором. Але воно швидко згасло під тиском власного егоїзму.

— Олександре, іди до себе! — сказав він.

— Не піду! Ви злі! Ви тільки гроші у бабусі просите! Я чув, як мама казала, що треба терпіти бабу, бо дім великий і дармовий!

Слова дитини здивували усіх. Тетяна закрила обличчя руками. Григорій притулився до одвірка, наче йому стало важко дихати.

Олена підійшла до онука, міцно обняла його.

— Нічого, малий. Все буде добре.

Наступного ранку Олена прокинулася від незвичного спокою.

Вона не побігла на кухню смажити млинці на цілу ораву. Вона заварила собі каву, сіла на веранді й просто слухала, як співають птахи.

Григорій вийшов до неї — небритий, пом’ятий, з очима повними суму.

— Оленко, я всю ніч не спав. Ну прости мене. Ну був дурнем. Дай шанс. Я на роботу влаштуюся. Обіцяю. Охороною, вахтером, кудись піду.

— Гріша, тобі шістдесят чотири. Третій рік ти «йдеш на роботу». Тобі не робота потрібна, а обслуга. Я більше нею не буду.

— Але як же тридцять років?! — він сплеснув руками. — Все дарма?!

— Не дарма. Це був довгий урок. Я навчилася, що терпіння — це не доброчесність, якщо воно годує паразитів.

Двері відчинилися, вийшов Олег з валізами. За ним — зарюмсана Тетяна. — Ми їдемо до Тетяниної мами. Там тісно, але, — він замовк, дивлячись на матір. — Ти реально це робиш?

— Реально, Олеже. В десять годин прийде маклер з клієнтами. Будь ласка, звільніть кімнати.

До вечора дім спорожнів. Олена стояла посеред порожньої вітальні.

Тут більше не пахло пересмаженою олією та роздратуванням. Пахло пусткою і надією.

Телефон завібрував. Повідомлення від подруги Марини, яка п’ять років тому переїхала до Одеси: «Оленко, я знайшла тобі чудову квартиру-студію біля самого моря. Вигляд — фантастичний! Господар чекає. Ти як?»

Олена посміхнулася. Вона підійшла до дзеркала в коридорі.

На неї дивилася жінка з сивиною у волоссі, але з живими, блискучими очима.

— Я їду, Марино. Я вже їду.

Через два тижні дім був проданий. Сума виявилася навіть більшою, ніж вона очікувала. Грошей вистачило на затишну квартиру в Одесі та солідний рахунок у банку, відсотки з якого дозволяли не думати про ціну на хліб чи нові книги.

В останній день вона стояла біля хвіртки. Під’їхало таксі. Водій вийшов, допоміг з валізою.

— На вокзал, пані?

— На вокзал, — кивнула Олена.

Вона сіла на заднє сидіння, водій плавно рушив.

— Обернетеся на прощання? — запитав він, помітивши її задумливий погляд.

— Ні, — відповіла вона, дивлячись прямо перед собою. — Я вже достатньо надивилася назад. Тепер хочу дивитися тільки вперед.

За вікном миготіли вінницькі вулиці, потім траса, залита сонцем.

Олена дістала телефон. Десять пропущених від Григорія. П’ять від Олега. Два від невістки.

Вона спокійно відкрила список контактів і одного за одним відправила їх у «чорний список».

Не зі злості. Просто щоб не заважали слухати шум хвиль, який уже чувся їй у мареннях.

Вона відкрила фото, яке надіслала Марина: синє, безкрає море, білі чайки і маленький столик на балконі з двома чашками кави.

— Починаємо, — прошепотіла Олена.

На пероні її зустрів одеський вітер — солоний, вільний, зухвалий.

Вона вийшла з вагона, вдихнула на повні легені і відчула, як з її плечей нарешті впав невидимий чавунний вантаж тридцятирічної вислуги.

Життя не закінчується в шістдесят. Воно тільки починається, коли ти нарешті кажеш «так» самій собі.

Чи маємо ми право на радикальні зміни, коли нас перестають цінувати? Чи правильно виселяти дорослих дітей, щоб навчити їх життя?

Як би ви вчинили на місці Олени? Чи вірите ви у другий шанс для Григорія та Олега, чи такі люди ніколи не змінюються?

Фото ілюстративне.