Над старими двориками столичних Позняків панував задушливий липневий вечір.

Повітря було настільки густим від розпеченого асфальту та пилу, що його, здавалося, можна було його відчути. У маленькій кухні панельної багатоповерхівки атмосфера була ще напруженішою.

— Знову підгоріло! Галко, ну скільки можна? Навіть просту картоплю нормально підсмажити не вмієш!

Віктор жбурнув виделку на тарілку так, що та жалібно здригнулася.

Галина стояла біля плити, повільно помішуючи в сковорідці залишки вечері.

Картопля справді рум’янилася трохи сильніше, ніж зазвичай, але це було зовсім не так вже й погано.

— Вибач, напевно, вогонь був занадто сильний.

— Та що ти взагалі вмієш? — він підвівся з-за столу, розминаючи плечі. — Готуєш так не смачно, і виглядаєш так само. Подивися на себе в дзеркало хоч раз! Волосся висить, як бурульки, сукня мішком бовтається. На кого ти схожа?

Галина мовчала, продовжуючи шкребти пательню лопаткою.

Тридцять років шлюбу навчили її головному правилу виживання: не відповідати в такі моменти.

Краще перечекати грозу, проковтнути образу, а потім усе якось саме вляжеться. Принаймні, вона так думала раніше.

— Ти мене чуєш взагалі? — Віктор підійшов. — Чи знову у своїх хмарах літаєш? Хто тобі життя подарував, га? Хто тебе в люди вивів, коли ти нічого собою не представляла?

— Вікторе, не треба.

— Не треба? А мені що, терпіти це щодня? Приходиш з роботи, а вдома — занедбана жінка, яка навіть обід зварити не може без пригод!

Галина відставила сковорідку і повільно обернулася.

В її очах, які зазвичай випромінювали лише покірність, раптом майнула іскра.

— Ти серйозно вважаєш, що маєш право так зі мною розмовляти?

— А що, не маю? Забула, хто в цьому домі господар? Хто гроші заробляє? А ти що робиш? У крамниці до обіду відсиджуєшся, а вдома — все шкереберть!

— Відсиджуюся? — голос Галини став тихим, але в ньому з’явилися сталеві нотки. — Вісім годин на ногах, з покупцями, які іноді поводяться так само, як ти. А приходжу додому — прибирати, прати, готувати. І за все це слухати, яка я погана.

— Ну то а чого ти хочеш? Орден за те, що дружина своїм обов’язкам слідує? — Віктор розвів руками. — На інших подивися — доглянуті, стрункі, вдома краса. А в мене що? Руїна якась!

Галина повільно зняла фартух і повісила його на гачок.

Рухи її були дивно спокійними, майже урочистими.

— Знаєш що, Вікторе Івановичу.

— О, навіть по батькові заговорила! — він пирхнув. — Зараз лекцію прочитаєш про те, який я поганий?

— Ні, — вона подивилася йому прямо в очі. — Просто скажу: досить.

— Що досить?

— Усе. Досить ображати мене. Досить вказувати мені на мої недоліки. Досить робити вигляд, що ти ощасливив мене своїм прізвищем.

Віктор остовпів. Зазвичай Галина після його випадів мовчала, максимум — тихо схлипувала на кухні, витираючи сльози краєм рушника.

— Ти що, з глузду з’їхала? Я ж не зі зла. Просто хочу, щоб ти краще виглядала, більше старалася.

— Тридцять років я стараюся, — тихо сказала Галина. — Тридцять років вислуховую, що зі мною щось не так. А знаєш, що я зрозуміла сьогодні, дивлячись на цю підгорілу картоплю?

— Ну і що?

— Проблема не в моїх кулінарних здібностях. Проблема в тому, що ти не вмієш любити. А можливо, ніколи й не любив.

— Не любив? — Віктор крокнув назад, ніби отримав ляпас. — Та що ти верзеш? Я ж одружився з тобою! Дім збудував, дітей виростили.

— Дітей виростила я, — спокійно перебила Галина. — Пам’ятаєш, коли наш Олексій хворів? Ти сказав: «Це жіноча справа, я працюю». А коли Марійка вперше закохалася і плакала вночі? «Дурниці, саме пройде».

— Ну то я ж чоловік! Не можу я з «бабськими» проблемами розбиратися!

— А ображати власну дружину — це чоловіча справа? — Галина сіла на табуретку, втомлено потерла скроні. — Пам’ятаєш, як на весіллі Марійки ти при всіх сказав: «Зятю пощастило — теща хоч готувати вміє, не те що моя»? Пам’ятаєш, як на корпоративі заявив колегам: «Моя жінка проста, нічого особливого»?

Віктор мовчав, нервово барабанячи пальцями по столу. Його впевненість кудись випаровувалася.

— А минулого року, коли я купила ту синю сукню, — голос Галини здригнувся. — Я так раділа, думала, тобі сподобається. А ти сказав: «На корову шовк одягнула». І я ту сукню так жодного разу й не вдягла. Вона досі висить у шафі як пам’ятник моїй наївності.

— Галко, ну я ж не зі зла. Чоловіки всі такі, грубуваті. Ти ж знаєш мій характер.

— Знаю, — вона кивнула. — Тридцять років вивчаю. І знаєш, що ще знаю? Колега моя, Тамара Миколаївна, її чоловік квіти кожної п’ятниці купує. Просто так. «Ти в мене найкраща», — каже. А ти коли востаннє казав мені щось приємне?

— І що ти хочеш сказати?

— А те, що є чоловіки, які бачать у своїх дружинах не кухарок і прибиральниць, а жінок. Коханих жінок.

Віктор фиркнув, намагаючись повернути контроль над ситуацією:

— Ага, а потім ці «люблячі» чоловіки ліворуч бігають! Життя навчило: чоловік має бути головним, а жінка — слухатися і господарством займатися.

— Можливо, колись так і було, — Галина встала і підійшла до вікна. — Але я втомилася бути невидимкою у власному домі. Втомилася відчувати себе служницею, яку терплять з милості.

— Та що ти таке говориш! Яка служниця? Ти ж дружина моя!

— Дружина? А коли ти востаннє запитав, як у мене справи? Не в крамниці — а як у мене, у Галини, на душі? Коли ти просто обійняв мене без приводу?

Віктор розгублено знизав плечима. Таких розмов у їхньому домі ніколи не було.

Емоції вважалися слабкістю, а ніжність — зайвою тратою часу.

— Знаєш що, — Галина раптом рішуче попрямувала до шафи. — Завтра я йду до перукаря.

— До перукаря? — Віктор провів її поглядом. — Навіщо? Гроші на вітер кидати?

— На себе витрачаю — не на вітер.

Вона дістала з шафи стару коробку, де зберігала свої невеликі заощадження від роботи в магазині.

Віктор ніколи не цікавився цими грошима — дріб’язок, на шпильки.

— Галко, ти серйозно? Через одну розмову такі дурниці?

— Не через розмову, — вона перерахувала купюри. — Через тридцять років мовчання. Знаєш, скільки разів я хотіла зробити красиву стрижку? Купити щось яскраве? Записатися на йогу?

— На йогу? — він зареготав. — У твоєму-то віці? Ти ж смішна будеш!

— А ось це ми ще подивимося, — спокійно відповіла Галина.

Наступного дня вона справді пішла до салону.

Віктор проводив її недовірливим поглядом, але особливого значення не надав.

Подумаєш, зачіску змінить — все одно ж та сама Галка залишиться.

Повернулася вона ввечері. Волося було красиво вкладене, з’явився модний відтінок, який неймовірно пасував до її очей і візуально омолодив її років на десять.

— О, — протягнув Віктор, відриваючись від телевізора. — Непогано вийшло. Тільки чи не занадто яскраво? У твої роки.

— У мої роки саме час виглядати добре, — відрізала Галина і пройшла до ванної.

Через тиждень вона записалася до спортзалу.

Віктор дізнався про це випадково, побачивши абонемент.

— Ти що, зовсім з’їхала з глузду? — обурився він за вечерею. — У спортзал, у п’ятдесят років! Людей смішити!

— А якщо й буду, то нехай сміються, — Галина накладала собі салат, який вперше за довгий час приготувала не м’ясний, а овочевий. — Мені не соромно дбати про своє здоров’я.

— Про здоров’я? — Віктор тицьнув виделкою в сосиски. — Та ти просто дурницею маєшся! Що це за мода така пішла — жінки по спортзалах розбіглися? Вдома справ повно, а вона фігурою займається!

— Справи нікуди не подінуться, — незворушно відповіла Галина. — А життя минає.

— І що, тепер я буду їсти одну траву? — він презирливо подивився на салат. — Чоловікові м’ясо потрібне!

— М’ясо в холодильнику. Приготуй собі, якщо хочеш.

— Як це — приготуй? — Віктор здивувався. — Ти ж дружина! Твій обов’язок готувати!

— Мій обов’язок — дбати про сім’ю. Але не ціною власного самопочуття, — Галина допила чай і встала. — Я йду на тренування.

— Стій! — він схопив її за руку. — Що з тобою відбувається? Ти ніби підмінена стала!

Галина обережно вивільнила руку:

— Не підмінена. Просто я перестала бути невидимкою.

— Якою ще невидимкою? Я тебе завжди бачив!

— Правда? — вона повернулася до нього. — А який у мене улюблений колір? Про що я мрію, коли не можу заснути? Чого боюся? Що мене радує, крім вдалого борщу?

Віктор мовчав, кліпаючи очима.

— Ось бачиш, — сумно усміхнулася Галина. — Тридцять років поруч, а ти мене не знаєш. Бо не цікавився. Для тебе я була функцією: подати, помити, прибрати. А я — жива людина.

— Але я ж дбав про тебе! Дім, стабільність.

— Ти дбав про те, щоб я виконувала свої функції. Це різні речі.

Минуло три місяці. Галина помітно схудла, почала яскравіше фарбуватися, змінила гардероб.

Віктор спочатку бурчав, потім притих — дружина стала виглядати справді розкішно, і це його почало бентежити. Вона стала чужою і водночас неймовірно привабливою.

— Галю, а може, досить уже цього спортзалу? — несміливо запропонував він якось увечері. — Ти й так струнка стала. Навіть занадто.

— Занадто що? — вона не відривалася від дзеркала, підфарбовуючи губи.

— Ну, не знаю. Якась ти занадто «молодіжна». Не за віком.

Галина повернулася до нього. У новій бордовій сукні, з акуратною стрижкою і легким макіяжем вона виглядала як жінка з обкладинки журналу.

— А «за віком» — це як? Сірою та втомленою?

— Та не сірою. Простіше, чи що. Домашньою.

— Домашньою я була тридцять років. Тепер я хочу бути щасливою.

Телефон Галини задзвонив. Вона поглянула на екран і всміхнулася:

— Алло, Михайле Сергійовичу. Так, звісно. О сьомій біля театру? Добре, буду.

Віктор напружився, відчуваючи, як всередині закипає лють навпіл з ревнощами:

— Хто це? Який ще Михайло Сергійович?

— Знайомий, — Галина сховала телефон у сумочку. — Зустрілися в залі. Запросив на виставу.

— У театр? — голос Віктора підскочив на октаву. — Який театр? З яким чоловіком?

— З інтелігентною людиною. А театр — наш, обласний. Ставлять класику.

— Стій! — Віктор підхопився з дивана. — Ти що, на побачення зібралася? Ти ж заміжня жінка!

— Я зібралася на культурний захід з приємною людиною, — спокійно поправила Галина. — Яка, до речі, ніколи не казала мені, що я «корова» чи нездара.

— Та він же тебе зовсім не знає! — закричав Віктор. — А я тебе тридцять років знаю!

— І за ці тридцять років ти жодного разу не запросив мене до театру. Жодного разу не подарував квіти без приводу. Жодного разу не сказав, що я красива.

— То я ж. Я думав, ти й так знаєш.

— Що знаю? Що ти мене «любиш»? А як це проявляється? У постійній критиці? У тому, що ти вважаєш мене своєю власністю?

— Галко, не йди! — Віктор схопив її за руку. — Давай поговоримо! Я можу змінитися!

— Пізно, Вікторе Івановичу.

— Не пізно! Дивись! — він метнувся до полиці і дістав коробочку. — Я вчора купив! Сережки! Золоті!

Галина подивилася на прикрасу — звичайні, недорогі сережки, явно обрані поспіхом у найближчому відділі.

— Дякую. Але це вже нічого не змінить.

— Як не змінить? Я ж стараюся! Хочеш, завтра в ресторан підемо? Або квіти куплю! Величезний букет!

— А навіщо? — тихо запитала Галина. — Щоб я знову мовчала, коли ти мене ображаєш? Щоб терпіла твій поганий настрій?

— Та я більше не буду! Чесне слово! Ти ж змінилася, і я змінююся!

— Я змінилася не для тебе, — сказала Галина. — Я змінила себе, бо зрозуміла: я варта кращого ставлення.

— Якого ще кращого? Я ж чоловік! Я ж люблю тебе!

— Любиш? — вона зупинилася біля дверей. — А чому ця любов так схожа на зневагу? Чому від неї хочеться плакати, а не радіти?

Галина повернулася пізно ввечері, сяюча і натхненна.

Віктор чекав її на кухні біля відчиненого вікна.

— Ну як? Сподобалася вистава?

— Дуже, — вона зняла туфлі. — Давно не відчувала такої атмосфери. Забула, як це — бути Жінкою, а не просто додатком до плити.

— А цей твій Михайло? Який він?

Галина замислилася:

— Уважний. Відкрив переді мною двері, подав пальто, запитав, чи не дме мені з вікна. В антракті приніс морозиво, бо помітив, як я на нього подивилася. Він просто бачить мене, Вікторе.

— І що тепер? Будеш з ним зустрічатися?

— Можливо. Він запропонував вихідними поїхати за місто, подивитися на виставку квітів.

— Галко! — Віктор вдарив кулаком по столу. — Отямся! Я ж сказав — я все виправлю! Дивись!

Він дістав з холодильника торт:

— Купив твій улюблений! «Наполеон»! І завтра поїдемо куди захочеш!

Галина подивилася на торт і сумно усміхнулася:

— Мій улюблений торт — «Празький». «Наполеон» любить наша донька. Ти знову мене не чуєш. Навіть у дрібницях.

— Ну помилився! З ким не буває! Завтра «Празький» куплю! Десять штук!

— Вікторе, ти готовий бути добрим лише тоді, коли боїшся мене втратити. Це не любов. Це страх залишитися без безкоштовної прислуги.

— Якої ще прислуги? Ти дружина моя!

— Була дружина. А тепер я просто людина, яка зрозуміла свою цінність.

Галина пішла до спальні. Віктор почув, як вона дістає валізу.

— Ти що робиш? — він влетів у кімнату.

— Збираюся. Поживу трохи у Марійки. Мені треба подумати, як жити далі.

— Галко, не роби дурниць! Що люди скажуть? Що сусіди подумають?

— А знаєш, що я скажу людям? — вона акуратно складала речі. — Що тридцять років була заміжня за чоловіком, який вважав мене невдахою. А тепер я зустріла жінку – саму себе. І мені з нею дуже цікаво.

— Да він тебе використає і кине! — кричав Віктор.

— Можливо. Але хоча б якийсь час я буду відчувати себе красивою. А не «коровою».

Вона підійшла до дзеркала і поправила зачіску.

На неї дивилася впевнена жінка, яка більше не боїться підгорілої картоплі.

— Я ж кохав тебе! — відчайдушно вигукнув він услід.

Галина обернулася біля самого порога:

— Якщо це було кохання, Вікторе, то краще мені без нього.

А як ви вважаєте, чи можна змінити ставлення партнера після 30 років шлюбу, чи єдиний вихід — почати все з чистого аркуша?

Чи вірно зробила Галина, що так в один момент просто перекреслила все подружнє життя? Хіба не варто триматися за шлюб в такому віці?

Фото ілюстративне.