В Польщу я поїхала зі своєю найкращою подругою ще минулого літа.
Сама я родом з Черкас.
Я, правду кажучи, за все своє життя ніколи не була за кордоном, навіть думки про це не мала, тому ніколи й не мріяла про чужу країну.
Я вдома мала н поепогану роботу, заробляла не так вже й мало і, хоча сама виховувала двох дітей, на життя нам цілком вистачало.
Та змінила дуже моє життя моя найкраща подруга Наталя.
Вся справа в тому, що вона якраз розлучилася зі своїм чоловіком, а через місяць звільнили з роботи її.
Наталя щодня скаржилася мені на долю, мовляв, важко їй, а тут нещодавно ще й з роботи звільнили її.
Подруга моя одна виховує доньку, їй важко, бо грошей зараз зовсім не вистачає, справи у неї не дуже.
Тому Наталя щодня стала телефонувати мені, ходити до мене і просити, щоб я їхала з нею за кордон.
Мовляв, за кордоном зараз дуже добрі умови для українців, багато жінок виїхали туди, заробляють добре, дітей повлаштовували, життя налагоджується.
Наталя жила зі своїми батьками, квартира теж належала їм, втрачати їй було нічого, тому життя за кордоном їй вдавалося перспективним, вона була переконана, що там життя її покращиться і матиме багато перспектив.
Але й Наталя мене стала вмовляти їхати з нею.
І подруга так мене накрутила, що я, сама від себе не очікуючи такого, погодилася.
Наталя пояснювала, що я нічого в своєму житті не досягла, що діти сидять вдома і їх не чекає гарне майбутнє, що я можу змінити все на краще, адже багато знайомих її змінили життя.
Я звільнилася з роботи і ми поїхали в Польщу.
Подруга просто не хотіла їхати сама, адже розуміла, що одній важче, а так ми разом з нею знайшли роботу, орендували квартиру і по черзі дивилися за дітьми.
Дуже пощастило, що малих ми влаштували в школу, тому мали більше вільного часу і шукали різні підробітки.
Я й правду могла відкласти собі гроші на життя, і раділа, що так зможу щось заощадити, зібрати гарну суму, коли повернуся додому, можливо, вдасться змінити на краще своє життя.
Минав час, я звикла до життя за кордоном, хоча мене ніколи не покидала надія, що я повернуся додому, але вже з гарними грошима, що дуже допоможе нам в Україні і ми з дітьми матимемо краще майбутнє.
А нещодавно, як грім серед ясного дня, мене спіткала новина.
Наталка стала речі збирати, головне складає все і мовчить.
Я якраз на роботі була, але раніше відпросилася, бо недобре себе почувала.
Прийшла в квартиру, подруга не очікувала мого повернення так рано з роботи, вона якраз речі збирала.
Виявляється, вона в Канаду їде з друзями, документи оформила, вже віза на руках. Сказала, що хоче кращого життя, і готова багато в Канаді працювати, аби її дитина мала гарне майбутнє, адже Польща це зовсім не те. Свого життя гарного вона зараз тут не бачить.
На моє запитання, чому вона мені раніше не повідомила, можливо, я б теж рішення якесь прийняла інше, Наталя спокійно відповіла:
– Ти завжди казала, що додому будеш повертатися, тому я нічого не казала.
Мені прикро від вчинку Наталі. Виходить весь цей час вона будувала свої плани, думала лише про себе, про своє власне життя, а на мене зовсім не зважала. Найбільше прикро за те, що я приїхала сюди заради неї, адже вважала її гарною людиною, ми з нею наче рідні люди були.
Тепер я не знаю, що мені робити, адже таких великих грошей на оренду житла я не маю. А додому повертатися поки не хотіла, неспокійно ще там. Та й роботи не маю.
Тут сподівалася, що зможу ще трохи заробити, але не склалося, на жаль.
Як мені бути? Чи варто повертатися додому?
Фото ілюстративне.
