Екран мобільного телефона спалахнув у глибоких вечірніх сутінках кімнати, розливаючи навколо себе м’яке, синювате світло. Воно вихопило з темряви край письмового столу, чашку з уже вихололим чаєм і мої власні руки — руки жінки, яка вже давно переступила поріг свого п’ятдесятиріччя. На дисплеї, ритмічно блимаючи, висвітилося одне-єдине слово, від якого в грудях завжди солодко й щемко стискається серце: «Тато».
Я затамувала подих, перш ніж провести пальцем по екрану. Цей простий рух уже став для мене майже священним ритуалом. Мені п’ятдесят вісім років. Моє власне волосся вже давно торкнулося помітною сріблястою сивиною, біля очей та губ залягли глибокі зморшки — автографи пережитих років, турбот і радощів. Мої власні діти вже виросли, розлетілися з родинного гнізда й торують свої складні дорослі шляхи. Я сама вже стала бабусею. Але щоразу, коли екран мого телефона оживає цим написом, я відчуваю, як з моїх плечей спадає важкий, невидимий плащ прожитих десятиліть.
У цю єдину мить я знову стаю маленькою дівчинкою. Дівчинкою із заплетеними кісками, яка колись бігла босоніж по теплій від сонця споришевій стежці назустріч високому, дужому чоловікові, що повертався з роботи.
Бути донькою, коли тобі скоро шістдесят — це неймовірне, майже чудовне благословення. Це дарунок долі, який дається далеко не кожному, і я приймаю його щодня з найглибшою, німою вдячністю Богові. Це мій таємний щит від старості, моя гавань, де час на кілька хвилин уповільнює свій невблаганний біг. Поки живий батько, ти не стоїш на першій лінії перед вічністю. Поки живий батько, за твоєю спиною є стіна, навіть якщо ця стіна вже сама тримається на чесному слові й підточена роками.
Але тепер цей дзвінок викликав не лише радість, а й гострий, пронизливий біль, який оселився в наших душах зовсім недавно. Мами не стало.
Минуло лише сорок днів — сорок тихих, довгих, схожих на суцільний туман днів, відколи її земний шлях завершився. Дім, який колись вирував звуками, запахами свіжоспеченого хліба й маминим невтомним голосом, раптом затих, наче з нього викачали все повітря. Вони з татом прожили разом понад пів століття пліч-о-пліч. Коли замислюєшся над цією цифрою, стає навіть трохи моторошно — це ж ціле людське життя, прожите вдвох. Вони ділили навпіл усе, що тільки могла послати доля двом людям у звичайному селі. Важку, часом виснажливу працю від світанку до темряви, чисту й неповторну радість народження дітей, довгі тривожні ночі біля наших дитячих ліжок, коли ми хворіли, перші сиві пасма на скронях, бідність і достаток, хвороби, які приходили з віком, і спільні тихі мрії, що плекалися на веранді під шум літнього дощу.
Вони зрослися корінням, мов два старих дерева серед поля, які так тісно переплелися гілками, що вже не розібрати, де чиє листя. І ось тепер одне дерево зрубала буря. А друге залишилося стояти під всіма вітрами, оголене й самотнє, намагаючись утриматися за землю тим корінням, що залишилося.
Тепер тато став сам.
Сам у великій хаті, де кожен куточок, кожна річ, кожна вишита серветка на тумбочці нагадували про маму. Сам у дворі, де вони ще минулої осені разом садили осінні квіти й згрібали жовте листя. Сам на величезному городі, де десятки років вони працювали в парі, розуміючи один одного без жодного слова, просто по звуку кроків чи зітханню. Ця самотність старого чоловіка була особливою — вона не просила жалю, вона мовчала, але від цього мовчання стіни будинку здавалися ще холоднішими.
Тато завжди був людиною діла, а не слова. У нашій родині за «інформаційне поле» завжди відповідала мама. Вона була тим живим, галасливим центром, навколо якого оберталося все наше життя. Мама любила поговорити — довго, з деталями, зі смаком. Вона знала всі сільські новини, могла годинами обговорювати з сусідкою через паркан сорт нових помідорів чи чиєсь весілля, щовечора дзвонила дітям та онукам, детально розпитуючи про все: що їли, що вдягали, яка погода в місті, чи не кашляє молодший.
Тато натомість переважно мовчав. Він міг годинами сидіти на лавці під старою грушею, вистругуючи якусь тривіальну дерев’яну деталь для господарства, чи лагодити велосипед, перебуваючи у своєму власному, недоступному для інших світі думок. Ми ні разу в житті не чули від нього гучних, красивих тостів чи довгих повчальних лекцій. Він ніколи не говорив нам про любов якимись поетичними чи піднесеними словами. Не обіймав нас просто так, без вагомої причини, не розкидався ніжними прізвиськами. Мені іноді в підлітковому віці здавалося, що він надто суворий, надто далекий, закритий у своїй чоловічій броні.
Але ми з братом завжди, з самого раннього дитинства, знали: він любить нас до нестями. Знаєте, чому? Бо людська любов — вона ж буває абсолютно різною за своєю природою. Вона не обов’язково має виливатися в солодкі промови чи театральні жести. Дуже часто найсправжніша, найчистіша любов живе зовсім не в словах. Вона живе в конкретних, часом непомітних, але щоденних вчинках.
Я навчилася бачити цю любов у тисячах дрібниць. Вона була в тому, як батько вставав о п’ятій годині ранку, в глуху зимову холоднечу, коли за вікном ще вила завірюха, і йшов розтоплювати грубку, щоб ми з братом прокидалися в уже теплій, зігрітій кімнаті. Вона була в його обвітрених, мозолястих, важких руках, якими він тримав кермо старого трактора, заробляючи кожну копійку для родини важким хлібом. Вона була в тому, як він роками відмовляв собі в новому одязі чи якихось скромних чоловічих радощах, купуючи натомість мені нові зимові чоботи, а братові — дорогі книги для інституту.
Його любов виражалася в тому, як він мовчки, затамувавши подих, ходив навколо машини, коли ми збиралися в далеку дорогу, перевіряючи кожне колесо, кожен гвинтик, щоб, не дай Боже, нічого не сталося в дорозі. Він не казав: «Я хвилююся за вас». Він просто мовчки крутив гайки своїми чорними від мазуту пальцями. І в цьому мовчанні було більше турботи, ніж у тисячах пишних фраз. Він не вмів будувати мости зі слів, він будував їх із власного життя, підставляючи свої плечі під будь-який тягар, який загрожував його родині.
Минулого тижня, не витримавши цієї гніючої тиші, яка оселилася в батьківській хаті після сороковин, ми вирішили приїхати до нього всією нашою великою родиною. Я, мій чоловік, наші двоє вже дорослих дітей зі своїми половинками. Ми зібралися швидко, спонтанно, купили повний багажник продуктів і поїхали в село. Офіційна причина була поважною й зрозумілою для кожного селянина — треба було садити город. Весна не чекає на скорботу, земля вимагає свого, і мама ніколи б не пробачила нам, якби ділянка залишилася порослою бур’янами.
Хоча, якщо чесно, слово «допомагали» тут не зовсім підходило до реального стану речей. Ми їхали з гордим наміром повністю звільнити старого батька від цієї роботи, посадити все самотужки, а його посадити на стільчику в затінку, щоб відпочивав. Але де там! Тато й не думав здавати свої позиції чи перетворюватися на безпорадного спостерігача.
Йому сімдесят вісім років. Вік, коли кожен рух уже дається з боєм, коли суглоби реагують на будь-яку зміну погоди, а серце іноді починає стукати нерівно й важко. Але поводився він так, ніби йому досі щонайбільше п’ятдесят. Він перший схопив лопату, перший почав тягати важкі відра з насіннєвою картоплею, спритно розмічав грядки за допомогою старої, натягнутої між кілками мотузки — так, як вони завжди робили з мамою.
Я працювала трохи осторонь, сапаючи грядку під цибулю, і крадькома спостерігала за ним. Моє серце обливалося кров’ю. Я бачила те, що він так ретельно намагався приховати від наших очей. Бачила, як важко йому давався кожен крок по пухкій, зораній землі, як здригалися його жилаві ноги, коли боліли коліна. Бачила, як він, думаючи, що ніхто не дивиться, непомітно відходив до паркана, спирався на нього важким ліктем і розтирав кулаком поперек, заплющивши від гострого болю очі. Бачила, як важко, з яким прихованим стогоном йому доводилося розгинатися після кожної хвилини, проведеної в нахилі над землею. Його дихання було важким, уривчастим, а на лобі виступили великі краплі поту, які змішувалися з пилом.
Але варто було мені чи чоловікові підійти ближче й обережно запитати:
— Тату, ну будь ласка, присядь на лавку. Ну посидь трохи, відпочинь, ми самі все досіємо, нас же багато!
Відповідь завжди була однією й тією ж. Він навіть не дивився на нас, лише звично, трохи різко махнув рукою:
— Та все нормально, що ви вигадуєте. Мені рух тільки на користь. Працюймо, поки сонце високо.
Це «все нормально» — це особливий, універсальний шифр, який добре знайомий більшості дітей, чиї батьки виросли в суворі повоєнні роки або просто звикли все життя тримати на своїх плечах. Це словосполучення означає абсолютно протилежне. Воно означає: «Мені важко. У мене все болить. Моє тіло зраджує мене, а душа виє від самотності й туги за тією, якої більше немає поруч на цьому городі. Але я ніколи не дозволю собі стати для вас тягарем. Я не покажу своєї слабкості, бо мій обов’язок — бути сильним, поки я ще дихаю». Воно означає, що батько до останнього подиху намагається втримати статус голови родини, захисника й оплоту, навіть коли від колишньої сили залишилася лише залізна воля.
Коли довгий, виснажливий день добіг кінця, город був посаджений, а вечірня прохолода почала опускатися на село, ми почали збиратися назад до міста. І ось тут сталося те, що незмінно відбувалося протягом останніх тридцяти років, скільки я себе пам’ятаю, кожного разу, коли ми приїздили до батьківської хати. Це був справжній, незмінний ритуал, який не могли скасувати ніякі зміни у світі, ніякі кризи, ніякі наші протести.
Тато, попри всю свою денну втому, раптом проявив неймовірну енергію. Він попрямував до погреба, до літньої кухні, до сараю, і почав носити до нашої машини все, що тільки було в його скромних запасах.
Спочатку з’явився величезний, набитий доверху сітчастий мішок із картоплею. За ним — плетінки з добірною, сухою цибулею, яку вони з мамою ще минулого літа сушили під навісом. Потім він виніс ціле відро свіжих, щойно зірваних у теплиці огірків. Далі пішла важка артилерія — консервація. Баночки з маринованими грибами, які мама так любила збирати в тутешньому лісі, салати, компоти, варення, акуратно підписані її дрібним, трохи нерівним почерком. Від одного погляду на ці кришечки в мене знову підкочувалися сльози до горла. Потім тато приніс свіжі яйця, загорнуті в газету, домашній сир, який йому, очевидно, принесла сусідка в обмін на якусь допомогу, і, нарешті, три великі банки золотистого, густого домашнього меду.
Я дивилася на цей величезний стос продуктів, який уже просто фізично не вміщався в наш багажник, і намагалася жартувати, хоча всередині все тремтіло від ніжності й жалю:
— Тату, ну зупинись, будь ласка! Куди стільки? Ми ж не на безлюдний острів їдемо і не на рік у тайгу пропадаємо. У місті в супермаркетах усе є, все можна купити в будь-яку хвилину. Навіщо ти все віддаєш? Тобі ж самому треба щось їсти!
А він лише знову відмахнувся своєю сухою, шорсткою рукою, навіть не слухаючи моїх раціональних міських аргументів. У його погляді в цю мить читалася якась дивовижна, вперта затятість. Наче цей процес передачі продуктів був для нього чимось набагато більшим, ніж просто постачанням їжі. Наче це був його останній, священний обов’язок перед нами — обов’язок дбати про своїх дітей, годувати їх, захищати від уявного чи реального голоду. Наче для нього ми всі, попри наші сиві скроні, посади, власні машини та дорослі проблеми, все ще залишалися тими малими, голодними дітьми, які колись прибігали з вулиці й просили відрізати шматок хліба, намазаний смальцем.
Поки він міг щось нам дати, поки міг наповнити наш багажник плодами своєї праці, він відчував себе потрібним. Він відчував, що його життя має сенс, що він усе ще виконує свою головну чоловічу й батьківську місію на цій землі. Це була його форма матеріалізації любові — якщо не вмієш сказати «я люблю вас», то поклади їм у машину мішок картоплі й три банки меду. Це мова, яку не треба перекладати, вона зрозуміла на рівні серця.
Нарешті все було упаковано. Машина заведена, фари прорізали вечірній морок сільської вулиці. Ми посідали на свої місця, зачинили дверцята. Я опустила скло з пасажирського сидіння, щоб сказати останнє «бувай».
І в цей момент я побачила його крізь скло. Він стояв біля старої, трохи перекошеної дерев’яної хвіртки, тримаючись за неї рукою.
Він виглядав у цей момент неймовірно маленьким. Кудись поділася та денна залізна постава, з якою він тримав лопату. Час і втома взяли своє. Він стояв, трохи зігнутий віком, у своїй старій робочій куртці, яка тепер здавалася на нього завеликою, сиве волосся ворушив легкий вечірній вітерець. Він дивився нам услід — пильно, сумно, наче намагався запам’ятати кожен силует у машині, наче цей від’їзд був розлукою на довгі роки. Такий рідний, такий беззахисний перед цією велетенською тишею, яка зараз знову закриється за нами, щойно машина сховається за поворотом.
У мене всередині все перевернулося. Мені шалено, до крику, захотілося зупинити машину, відчинити двері, вискочити назад на цей пильний спориш. Підійти до нього, впасти обличчям на його плече, обійняти його міцно-міцно — так, як ніколи раніше не обіймала. Заплакати вголос і сказати йому все те, що ми так часто, так легковажно відкладаємо на потім, на якесь міфічне «краще згодом». Сказати, як сильно ми його любимо, як ми ним пишаємося, як нам страшно за нього, як нам не вистачає мами й як ми хочемо, щоб він жив вічно.
Але коли я зробила рух, щоб відчинити дверцята, він, ніби відчувши мій внутрішній порив, підійшов ближче до вікна й знову легенько, стримано поплескав мене своєю важкою долонею по плечу через проріз дверей.
Це було так по-татовому. Так знайомо з самого дитинства. Стримана, майже непомітна ніжність, у якій не було місця для надмірних сентиментів чи жіночих сліз. Він трохи сором’язливо посміхнувся куточками губ, ховаючи очі під густими бровами. Він так і не навчився за всі свої сімдесят вісім років показувати свої почуття великими, красивими жестами чи патетичними словами. Він боявся емоційного розгулу, боявся розплакатися сам, бо чоловіки його покоління вважали сльози проявом слабкості. Але я… я вже давно, ще в молодості, навчилася читати його любов між рядками цього мовчання. Я знала, що це легке поплескування по плечу в його системі координат означало: «Я все знаю, доню. Я теж вас люблю. Мені важко відпускати вас, але їдьте з Богом, усе добре».
Перед тим, як водій рушив з місця, я вкотре за цей день озвучила пропозицію, яка мучила нас усіх останні сорок днів. Пропозицію, яку ми обговорювали на сімейній раді в місті десятки разів.
— Тату, ну давай серйозно, — я взяла його за руку, відчуваючи кожну тріщинку на його шкірі. — Може, все-таки збирай речі й переїзди до нас у місто? Ну що ти тут будеш сам робити, особливо взимку? У нас квартира велика, тепла, кімната для тебе окрема є. Онуки поруч, завжди буде з ким поговорити. Тобі не доведеться нічого робити, ні грубку палити, ні воду носити. Будеш відпочивати, ми про все подбаємо. Ну будь ласка, поїхали з нами прямо зараз.
Він подивився на мене. Його погляд був дивовижно глибоким, втомленим, але водночас дуже добрим і якимось… абсолютно непохитним. Він ледь помітно посміхнувся, так, ніби дорослий посміхається наївному дитятку, яке пропонує якусь дурницю, і повільно похитав головою.
— Ні, доню. Дякую тобі, але ні.
— Ну чому, тату? Чому ти так уперто відмовляєшся? Адже тут тобі буде важко самому, — в моєму голосі вже звучав відчай.
Він нічого не відповів одразу. Він повільно відвів погляд від мого обличчя й подивився кудись туди, за наш город, за межі нашого двору. Там, де за лінією старих, крислатих верб, на пагорбі, підіймалися хрести сільського цвинтаря. Там, де під свіжим, ще не порослим травою горбком землі спочивала жінка, з якою він пройшов більше пів століття свого життя.
— Бо вона тут, — дуже тихо, майже пошепки сказав він, і в цьому шепоті було стільки любові й туги, що в мене перехопило подих.
Потім він повільно озирнувся назад, навколо себе, оглядаючи темніючий двір. Поглянув на стіни старої хати, які вже потребували побілки, на вікна з дерев’яними рамами, які він сам колись вирізав і фарбував.
— Тут моя хата, — сказав він, і в цьому слові «хата» звучала не просто назва будівлі, а весь його життєвий шлях, кожна цеглина, яку він закладав разом із мамою, коли вони були молодими й повними надій.
Він перевів погляд на чорні, щойно посаджені грядки, які пахли свіжою, вологою землею.
— Тут мій город. Я його знаю, і він мене знає.
А тоді його очі зупинилися на старому, кошлатому псові Бровку, який усе це життя був їхнім вірним охоронцем. Бровко, який уже теж ледь ходив від старості, зараз тихо лежав біля ганку, поклавши сиву морду на передні лапи, і лише зрідка поводив вухом, слухаючи нашу розмову.
— І Бровко тут. Куди я його повезу в твої дев’ятиповерхівки? Він там задихнеться на балконі, і я разом із ним.
Я подивилася на нього, на його профіль у вечірньому світлі, і раптом усе зрозуміла. Мої слова застрягли в горлі, і я так нічого більше й не відповіла. Я зрозуміла ту просту, але фундаментальну істину, яку ми, міські жителі, часто забуваємо в гонитві за комфортом та зручностями.
Іноді дім для людини — це не просто географічне місце, не просто сукупність стін, даху й центрального опалення. Дім — це і є саме життя. Це весь той живий літопис, який людина писала десятиліттями. Забрати старого батька з цього двору, перевезти його в чужу, нехай навіть найкомфортнішу й найтеплішу міську квартиру з телевізором та ванною — це означало б зробити йому ведмежу послугу. Це означало б живьцем вирвати його з корінням із тієї землі, яка його тримала. Без свого двору, без щоденного клопоту коло курей чи городу, без цього повітря, без Бровка й, головне, без близькості до маминої могили він би просто згас за кілька місяців. Він би помер не від старості, а від непотрібності, від порожнечі, від того, що його позбавили його власного світу. Його самотність у селі була важкою, але вона була наповнена сенсом і спогадами; його самотність у місті стала б смертельною.
Ми поїхали. Машина швидко котилася по нічній трасі в бік обласного центру, фари вихоплювали з темряви дорожні знаки, а в салоні панувала тиша — кожен із нас думав про те, що залишилося позаду.
Минуло кілька днів. Життя в місті знову підхопило мене своїм стрімким, божевільним потоком. Справи, робота, якісь документи, звіти, дзвінки від колег, побутові турботи, покупки — усе це крутилося перед очима, наче калейдоскоп. Але десь там, на самому дні моєї свідомості, постійно жив образ батька. Це стало моєю прихованою нав’язливою думкою.
Ми з братом постійно передаємо йому через знайомих чи водіїв маршруток якісь дорогі ліки для суглобів, вітаміни для серця, купуємо якісь спеціальні мазі. Ми щоразу по телефону благаємо його пройти хоча б елементарне обстеження в районній лікарні, вмовляємо поїхати до лікаря, найняти когось із села, щоб допомагали по господарству. Ми довго, детально, з науковими аргументами пояснюємо йому, що в такому віці треба більше берегти себе, що не можна підіймати важке, що треба відпочивати.
А він… він лише слухає наші тиради у слухавку, зрідка підтакує, а потім тихо посміхається своєю доброю, трохи лукавою посмішкою, яку я так чітко уявляю навіть на відстані за сотні кілометрів. І каже своїм незмінним тоном:
— Та нічого зі мною не станеться, не видумуйте. Я ще міцний, я вас усіх переживу. Ви про себе думайте, про дітей, а за мене не турбуйтеся.
І я знаю, я точно знаю в цю мить, що він говорить це не тому, що дійсно почувається здоровим чи міцним. Він говорить це виключно для нас. Це його черговий щит, його спосіб захистити наше спокійне міське життя від його проблем. Він не хоче, щоб ми смикалися, щоб ми кидали свої справи й переживали за нього. Він готовий терпіти будь-який біль, будь-яку неміч, аби тільки його діти спали спокійно й не мали зайвого клопоту. Це теж його форма любові — жертовна, мовчазна, абсолютна.
Щовечора, коли в моїй квартирі нарешті затихають усі звуки, коли чоловік засинає, а за вікном чути лише далекий, приглушений гул нічного міста, я сідаю в крісло біля вікна й починаю думати про нього. Моя уява малює мені одну й ту саму картину, від якої моє серце щоразу стискається в кулак від невимовного, гострого жалю.
Я чітко уявляю, як він зараз сидить на тій старій кухні. На столі горить одна невелика лампа, кидаючи довгі, химерні тіні на стіни. На підлозі, біля його ніг, згорнувшись калачиком, лежить старий Бровко, зрідка важко зітхаючи уві сні й перебираючи лапами. Тато сидить, обхопивши руками теплий кухоль із чаєм, і дивиться в одну точку. А навпроти нього… навпроти нього стоїть порожній стілець. Той самий стілець із м’якою оббивкою, на якому протягом п’ятдесяти п’яти років завжди, незмінно сиділа мама. Вона сиділа там у своєму незмінному халаті, щось говорила, нарізала хліб, сварилася на нього за брудне взуття чи просто дивилася на нього з теплотою. Тепер цей стілець порожній. І ця пустота в кімнаті настільки відчутна, наче вона має фізичну вагу. Я уявляю цю його нічну самотність, цю тишу, яку можна різати ножем, і мені стає так боляче, що хочеться закричати.
І ось саме в такий момент, коли розпач і туга починають заливати мою душу, мій телефон на столі раптом знову починає вібрувати. Екран спалахує, розганяючи нічні тіні, і я знову бачу це святе слово: «Тато».
Я швидко, майже миттєво, хапаю слухавку, підношу до вуха, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально бадьоро й радісно:
— Алло, тату! Привіт!
І чую звідти, крізь легкі перешкоди зв’язку:
— Доню, привіт. Як ти там? Що робиш? Усе нормально в дітей?
Його голос. Такий знайомий до найменших інтонацій, до кожної паузи. Голос, який супроводжував мене все моє життя, від першого дитячого крику до сьогоднішнього дня. Голос мого батька — трохи захриплий від віку, повільний, але такий неймовірно рідний, такий теплий, що він миттєво розганяє всі мої нічні страхи й фантомні болі.
І я починаю посміхатися в темряву кімнати. Мої сльози, які ще секунду тому готові були соромом потекти по щоках, раптом висихають, поступаючись місцем величезній, всеохоплюючій радості.
Бо саме в цю конкретну секунду я раптом усім своїм єством, кожною клітиною свого тіла починаю розуміти, яка ж я неймовірно, казково багата людина на цій землі. Мені п’ятдесят вісім років. У мене вже за плечима більша частина життя, у мене є свої сиві пасма, свої життєві розчарування й свої зморшки від пережитих втрат. Але коли мені телефонує мій сімдесятивосьмирічний батько, весь мій вік, весь мій життєвий досвід, усі мої статуси й проблеми моментально втрачають будь-яке значення.
Я знову стаю його маленькою дівчинкою. Дівчинкою, яку є кому захистити, яку є кому спитати: «Як ти там?». Поки цей голос лунає у слухавці, я все ще перебуваю під надійним, невидимим, але таким потужним крилом батьківської опіки.
Я заплющую очі й щоразу подумки, з найглибшим поклоном дякую Богові й долі. За цей дзвінок, який пролунав сьогодні. За цей голос, який я маю щастя чути. За цього старого, сивого, мовчазного чоловіка, який ніколи в житті не вмів красиво й пафосно говорити про свої почуття, але який усе своє довге, важке життя, кожним своїм подихом, кожним мозолем на руках, кожною вирощеною картоплиною й кожним своїм мовчазним поглядом демонстрував нам, що таке справжня, жертовна й нескінченна любов.
Яке ж це велике, невимовне, королівське благословення — майже в шістдесят років мати можливість натиснути кнопку на телефоні й почути у відповідь рідне, тихе: «Привіт, доню». Це і є найбільше диво мого життя, і я буду триматися за нього кожною хвилиною своєї душі, поки це світло горить на екрані.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
