Надвечір’я видалося вогким та непривітним.

Жовтневий дощ дрібно сіявся крізь сіру завісу хмар, перетворюючи київські вулиці на низку нескінченних калюж.

Галина Петрівна сиділа на кухні, зігріваючи долоні об горнятко з липовим чаєм.

Цю квартиру вони купували разом — її внесок був вирішальним, але вона ніколи не нагадувала про це синові та невістці.

До сьогодні.

— Збирайте свої манатки, Галино Петрівно, і звільняйте приміщення! — Оксана стояла у дверях, схрестивши руки. Її голос був дуже голосним. — Досить з мене вашого вічного контролю та «корисних» порад!

Літня жінка повільно поставила чашку на стіл.

Вона відчула, як серце стиснулося.

— Що ти сказала, Оксано? — голос Галини Петрівни здригнувся, але вона вперто дивилася невістці у вічі.

— Ви все прекрасно почули! — Оксана підійшла ближче, обдавши свекруху шлейфом дорогих парфумів, які та сама ж подарувала їй на день народження. — Ми з Андрієм порадилися: нам потрібен простір. Ми молода сім’я, хочемо жити власним розумом, без наглядачів. А ви підшукайте собі щось інше. У вас же є хата в селі, ото і їдьте на свіже повітря.

— Хата в селі? — Галина Петрівна повільно піднялася зі стільця. — Оксано, ти ж знаєш, що там пічне опалення, а дах протікає так, що восени в кімнатах стоять миски. Ти пропонуєш мені, жінці з купою недуг, їхати в руїни? І чи ти не забула, чиї гроші стали першим внеском за цю трикімнатку?

— Які ще гроші?! — Оксана зневажливо пирхнула. — То було сто років тому, і ми вам усе повернули!

— Повернули? — Галина Петрівна обвела поглядом кухню. Нова італійська плитка, яку вона допомогла вибрати. Холодильник, куплений за її «гробові» заощадження. — Цікаво, коли це ви встигли?

— Не вдавайте з себе жертву! Ми платили за комуналку, поки ви тут квартирували на всьому готовому!

«Квартирувала»! Це слово було болючіше.

Три роки тому, коли Андрія скоротили з фірми, хто два місяці тягнув усю родину на свою пенсію?

Коли Оксана три тижні лежала в лікарні після того, як на світ з’явилася їх дитина, хто не відходив від маленької Софійки, не спав ночами і прав пелюшки до кривавих мозолів на руках?

Хто купував дитячі суміші та вітаміни, відмовляючи собі в ліках від тиску?

— Оксаночко, — Галина Петрівна зробила спробу пом’якшити тон, — ми ж рідні люди. Хіба можна так розкидатися сім’єю?

— Сім’я — це я, Андрій і Софійка. А ви — родичка, яка занадто затрималася в гостях і почала вважати себе господаркою. Ви нам просто заважаєте дихати!

У цей момент у коридорі почувся звук ключа.

Повернувся Андрій. Побачивши наелектризовану атмосферу, він завмер у передпокої, навіть не знімаючи куртки.

— Що тут знову за консиліум? — запитав він, уникаючи погляду матері.

— Твоя дружина виганяє мене з дому, Андрію, — Галина Петрівна подивилася на сина з надією, яка з кожною секундою танула. — Каже, що я тут «засиділася».

Андрій опустив голову, розглядаючи носки своїх черевиків.

Мовчання стало нестерпно важким.

— Ну, скажи їй! — Оксана штовхнула чоловіка в плече. — Ми ж обговорювали це! Ми не можемо тулитися в одній кімнаті з дитиною, коли поруч — ціла спальня, зайнята твоїми ковдрами та старими книгами!

— Мамо, — Андрій нарешті підняв очі, але в них не було ні співчуття, ні сорому. Тільки втомлене роздратування. — Може, Оксана має рацію? Тобі в селі справді буде спокійніше. Ти ж сама казала, що місто тебе втомлює. Ми допоможемо перевезти речі.

У Галини Петрівни в середині ніби щось обірвалося.

Це був не просто біль — це було усвідомлення повної самотності.

— Значить, ви вже все вирішили без мене, — вона кивнула, наче погоджуючись із власним вироком. — Виселяєте матір у розвалюху, де взимку вода в склянці замерзає.

— Мамо, не драматизуй! — Андрій зробив крок до неї. — Просто нам потрібен особистий простір. Софійка росте, їй треба окрема дитяча, вона вже скоро в школу піде.

— А моя кімната? Та, де я спала ці три роки, — це що, камера схову була?

— Ну, не перебільшуй.

— Не перебільшую! — голос жінки раптом набрав сили. — Коли тебе виставили за двері без вихідної допомоги, хто годував твою дитину? Хто готував вам обіди, поки ви з Оксаною серіали дивилися «від важких днів»?

— Годі вже згадувати минуле! — перебила Оксана. — Зараз у нас усе добре, ми самі можемо про себе подбати.

— Самі? А хто забирає Софійку з садочка? Хто сидить з нею, коли вона хворіє, щоб ви могли спокійно працювати і «робити кар’єру»?

— Знайдемо няню! Зараз повно агенцій. Нам вистачить грошей на няню, яка не буде читати моралі щовечора!

Гроші. На сторонню жінку гроші знайдуться, а на куточок для власної матері — ні.

Галина Петрівна підійшла до вікна. Надворі в пісочниці гралася Софійка під наглядом сусідки.

Завтра дитина прибіжить додому, шукаючи бабусині пиріжки, а знайде порожню кімнату.

Що вони їй скажуть? Що бабуся раптово захотіла жити в лісі?

— Коли я маю піти? — запитала вона, не обертаючись.

— До кінця тижня, — відчеканила Оксана. — У суботу приїдуть майстри робити ремонт у дитячій. Нам треба винести ваші старі шафи.

Тиждень. Сім днів на те, щоб знайти притулок на пенсію, якої ледь вистачає на ліки та хліб.

У цьому місті, де навіть оренда комірчини коштує більше, ніж вона отримує за місяць.

— Добре, — вона нарешті повернулася до них. Обличчя її було кам’яним. — Тільки пам’ятайте: життя — це бумеранг. Іноді він повертається дуже швидко.

Вечір Галина Петрівна провела у своїй маленькій кімнаті, перебираючи стару скриньку.

Ось Андрійко в першому класі — великий букет айстр, серйозний погляд.

Ось її весілля з покійним Петром — вони були такі щасливі в тій старій «хрущовці».

А ось зовсім свіже фото — Оксана з букетом нареченої, посміхається у всі тридцять два зуби, обіймаючи «найкращу у світі свекруху».

Куди поділася та посмішка?

— Бабусю, а чому мама кричала? — у дверях з’явилася Софійка в піжамі з котиками.

— Мама просто втомилася, квіточко, — Галина Петрівна пригорнула онуку до себе. — Дорослі іноді забувають бути добрими, коли в них багато справ.

— А ти правда поїдеш у село? Мама сказала, що ти хочеш завести котика і жити там.

Горло здавило так, що важко було дихнути.

Як пояснити чотирирічній дитині, що її бабусю просто списали, як старі меблі?

— Можливо, сонечко. Але я завжди буду з тобою — ось тут, у твоєму серці.

Коли дівчинка заснула, Галина Петрівна дістала з тумбочки старий зошит.

Вона вела його роками, записуючи кожну витрату: «12 березня — підгузки для Софії, 900 грн», «5 квітня — суміш, 450 грн», «20 травня — куртка для Оксани, 2200 грн (подарунок)».

Три роки записів. Загальна сума — понад 150 тисяч гривень.

Майже всі її заощадження, які вона збирала все життя, вона вклала в комфорт сина, вважаючи їхні потреби важливішими за свої.

А ще був той самий внесок за квартиру — 15 тисяч доларів, отриманих від продажу спадкового паю та батьківської хати.

Андрій тоді благав: «Мамо, без твоїх грошей нам іпотеку не дадуть, будемо по орендованих кутках тинятися! Я все поверну, чесно!».

Він не повернув ні копійки. А вона і не просила. До сьогодні.

Вона закрила зошит і сховала його в сумку.

Завтра зранку вона піде до юриста. Не для того, щоб мститися, а для того, щоб просто вижити.

З кухні долинали приглушені голоси:

— Оксано, ну може це занадто? Все-таки вона мати, — голос Андрія звучав невпевнено.

— Андрію, не починай! Ми не благодійна організація. У нас свої плани, ми хочемо влітку в Єгипет поїхати, а твоя мати постійно «з’їдає» бюджет своїми болячками та потребами. Треба ставити власні інтереси на перше місце!

«Власні інтереси». Софія Миколаївна лягла на диван, не роздягаючись.

Через тиждень цей диван стоятиме в чужій квартирі. Або на смітнику.

Наступного дня Галина Петрівна вирушила на пошуки житла.

Перша ж адреса — однокімнатна квартира в спальному районі.

— Пенсіонерам не здаю, — відрізала хазяйка, огрядна жінка з золотими ланцюжками на шиї. — Ви там ще занедужаєте, а мені потім місяцями документи переоформлювати чи квартиру святити. Шукайте щось інше.

Другий варіант — кімната в гуртожитку.

Запах плісняви, таргани на стінах і галасливі сусіди за тонкою перегородкою.

— Бабцю, а ви платити вчасно зможете? — запитав підозрілий чоловік. — Оплата за два місяці вперед плюс застава. І комуналка зверху.

Застава, оренда. У неї на руках були ще невеличкі та пенсія за поточний місяць.

Цього вистачало не так вже й надовго.

Повернувшись додому, вона застала Оксану у своїй кімнаті.

Невістка вже пакувала її речі в коробки з-під бананів.

— Що ви робите?! — Галина Петрівна кинулася до шафи.

— Допомагаю вам прискоритися, — Оксана навіть не озирнулася. — У вас тут стільки мотлоху! Якісь старі листи, альбоми. Я це все винесу в коридор, щоб завтра прибрати кімнату.

— Це не мотлох! Це моє життя! — жінка притиснула до себе альбом з фотографіями. — Це пам’ять про мого чоловіка, про дитинство Андрія!

— Кому потрібна ця пам’ять, якщо вона займає корисну площу? — Оксана знизала плечима. — Будьте реалісткою, Галино Петрівно. Ваші речі в нове життя не вписуються.

У цей момент у коридорі задзвонив телефон.

Оксана зняла трубку, і її обличчя вмить зблідло.

— Що? Як це «скорочення»? Андрію, ти жартуєш?

Вона опустилася на банкетку, телефон ледь не випав з рук.

— Що сталося? — запитала Галина Петрівна, підходячи ближче.

— Андрія. Андрія звільнили, — прошепотіла Оксана. — Компанія закриває філіал. Прямо сьогодні. Навіть виплати затримали до наступного місяця.

Галина Петрівна мовчки дивилася на невістку.

Три роки тому була така ж ситуація. Тоді вони вижили тільки завдяки її заощадженням.

— Значить, ремонт у дитячій відкладається? — тихо запитала вона.

— Не знаю! — Оксана раптом вибухнула плачем. — У нас іпотека! Кредит за машину! Що нам робити?

— А няня? Ви ж казали, що у вас є гроші на няню.

— Яка няня?! — невістка подивилася на неї розгубленими очима. — Галино Петрівно, а може, може, ви поки що не будете переїжджати? Ну, хоча б на місяць-два, поки Андрій знайде роботу?

Ось воно. Коли земля пішла з-під ніг, «наглядач» раптом знову став «улюбленою бабусею».

— А як же особистий простір, Оксано? — Галина Петрівна присіла навпроти невістки. — Як же те, що я заважаю вам дихати?

— Ну, я це згаряча сказала, ви ж розумієте, стрес.

У дверях з’явився Андрій. Вигляд у нього був жахливий: пом’ята куртка, очі червоні від безсоння чи розпачу.

— Мамо, ти вже бачила новини? — він сів на підлогу прямо в передпокої. — Ми банкрути. Якщо не внесемо платіж за іпотеку через три дні — банк нарахує шалені штрафи.

— Мамо, — він підповз до неї на колінах, — у тебе ж були гроші, ті, що ти на «чорний день» тримала. Може, виручиш востаннє?

Галина Петрівна глибоко вдихнула. Вона зрозуміла: зараз або ніколи.

Якщо вона знову просто віддасть гроші — її виставлять за поріг рівно через місяць, коли фінансова криза мине.

— Зайдіть у вітальню. Обоє. Нам треба серйозно поговорити.

Коли всі сіли за стіл, Галина Петрівна дістала з папки папери.

— Ось, дивіться. Це копія платіжного доручення про перерахунок п’ятнадцяти тисяч доларів на рахунок забудовника. Моїх грошей. А ось — договір дарування частки квартири, який ми оформили «про всяк випадок». Виявляється, я офіційно володію третиною цього житла.

Оксана відкрила рот, щоб щось заперечити, але Галина Петрівна жестом зупинила її.

— Далі. Ось мій зошит витрат за останні три роки. Тут зафіксовано кожну гривню, витрачену на вашу дитину та ваш побут. Разом із внеском за квартиру — це цілий статок.

— І що ти хочеш цим сказати? — прохрипів Андрій.

— А те, дорогі мої, що я нікуди не збираюся їхати. Більше того, від сьогодні правила в цьому домі зміняться.

Оксана хотіла підхопитися, але зустрівшись поглядом зі свекрухою, залишилася сидіти.

— По-перше, — продовжувала Галина Петрівна, — я забираю свої гроші, які ви просите на іпотеку. Але не просто так. Ми йдемо до нотаріуса і переоформляємо квартиру повністю на Софійку, з моїм правом довічного проживання. Ви не зможете її ні продати, ні закласти без моєї згоди.

— Це шантаж! — вигукнула Оксана.

— Ні, це гарантія того, що я не опинюся на смітнику, коли ви знову вирішите, що я «заважаю». По-друге: домашні обов’язки. Оксано, відзавтра ти готуєш вечерю тричі на тиждень. Я не прислуга. По-третє: повага. Якщо я ще раз почую тон, яким ти розмовляла зі мною вчора — ми просто роз’їжджаємося через суд. Я заберу свою частку грошима, і ви залишитеся і без житла, і без допомоги.

Андрій дивився на матір, ніби бачив її вперше.

— Мамо, ти справді на це підеш?

— Я вже пішла, синку. Ви самі навчили мене, що сім’я — це не про любов, а про «власні інтереси». Ось я і захищаю свої.

Софійка, яка весь цей час тихо спостерігала за дорослими з кутка, підбігла до бабусі.

— Бабусю, ти не поїдеш?

Галина Петрівна поцілувала онуку в маківку.

— Не поїду, маленька. Ми тепер будемо жити довго і по-іншому.

Минув місяць. У квартирі запанувала незвична тиша.

Андрій знайшов нову роботу — не таку престижну, але стабільну.

Оксана вперше в житті сама спекла пиріг під керівництвом свекрухи.

Вона більше не кричала, хоча в її погляді ще іноді проглядала прихована образа.

Але Галина Петрівна на це не зважала.

Вона зрозуміла одну важливу річ: доброта без кордонів сприймається як слабкість.

Тепер вона не заглядувала в очі дітям, очікуючи на схвалення. Вона просто жила. Ходила в парк, зустрічалася з подругами, а вечорами читала Софійці казки.

Вона була господаркою — не лише своєї частки квартири, а й свого життя.

І нехай бумеранг вдячності повернувся лише через силу та закон, головне було те, що справедливість відновилася.

Галина Петрівна допила свій липовий чай.

За вікном усе так само шумів дощ, але тепер у квартирі було тепло. По-справжньому тепло.

Бо дім — це не стіни. Дім — це місце, де тебе поважають. І іноді за цю повагу доводиться боротися навіть із найріднішими.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Галина Петрівна, поставивши дітям такі жорсткі умови?

Чи можна повернути любов після такого конфлікту, чи поваги через закон цілком достатньо?

Та чи можна розраховувати на допомогу дітей на старості років, чи краще мамі ще зараз вже підшуковувати запасний варіант?

Фото ілюстративне.