Зима в Івано-Франківську була напрочуд суворою.

Мороз малював на шибах вигадливі візерунки, а вітер люто свистів у щілинах старих вікон невеликої орендованої квартири на Пасічній.

Але той холод, що панував ззовні, був нічим порівняно з крижаним заціпенінням, яке охопило серце Олени в той фатальний вечір.

— Збирай свої манатки і вимітайся до матері! — Ігор швирнув її валізу на паркет з такою силою, що один із пластикових замків із тріском розлетівся, вивільняючи край її улюбленої сукні.

Олена стояла нерухомо, наче вросла в підлогу, і не вірила власним вухам. Усередині все затремтіло.

— Ти що, з глузду з’їхав? Ігоре, ми лише місяць тому побралися! Ми ж присягали одне одному.

— Саме так! Минув лише місяць, а я вже ситий по зав’язку твоїми вибриками! — він кричав так, що чули сусіди.

Жінка розгублено озиралася маленькою кімнатою, де ще вранці вони разом пили каву, жартували про плани на вихідні та обирали колір нових фіранок.

Усе здавалося страшним сном, який ніяк не закінчувався.

— Якими вибриками? Про що ти взагалі говориш? Поясни мені, що сталося за ці вісім годин, поки мене не було вдома?

Ігор нервово міряв кроками кімнату. Олена помітила, що він сердитий і щось його дуже непокоїть.

— Не вдавай із себе святу! Ти чудово знаєш, про що йдеться!

— Ні, не знаю! — Олена відчула, як у неї теж піднімається голос. — Досить розмовляти загадками. У чому моя провина перед тобою?

— Мама зателефонувала, — нарешті виплюнув він, зупинившись навпроти дружини. — Розповіла, як ти з нею вчора розмовляла. Мама плакала в телефон, її тиск підскочив до небес через твою зухвалість!

Ось воно що. Галина Петрівна. «Найдорожча» свекруха. Тепер пазл склався.

Вчора вона прийшла до них без попередження, відкривши двері власним дублікатом ключів, поки Олена була на курсах англійської.

Коли молода жінка повернулася, то застала гостю на кухні: та витягла все з верхніх полиць і перебирала банки з крупами та спеціями, коментуючи кожен вибір невістки.

— Оленко, серденько, — промуркотіла вона тоді з тією своєю фальшивою посмішкою, від якої мороз по шкірі. — Я вирішила трохи тут розібратися. У тебе ж такий хаос, дитино! Як ти можеш годувати мого Ігорчика з цих захаращених полиць?

— Галино Петрівно, це моя кухня, — відповіла тоді Олена, намагаючись стримати роздратування. — Я сама розставила все так, як мені зручно. Будь ласка, не перекладайте мої речі.

— Ой, яка ж ти колюча! Я ж із найкращими намірами, хочу як краще для вас!

— Дякую, але я впораюся сама. Мені не потрібна така допомога, — сказала Олена тоді твердо, але спокійно.

Ось і вся її «грубість». Вона просто попросила сторонню людину не порпатися в особистих речах.

Але в інтерпретації Галини Петрівни це, вочевидь, перетворилося на якесь серйозне непорозуміння і насмішка над її материнськими почуттями.

— Ігоре, твоя мати прийшла без запрошення і почала наводити свої порядки в моєму домі! — спробувала Олена достукатися до чоловіка. — Я лише попросила її поважати мій простір!

— Брешеш! Мама ніколи б не стала вигадувати! Вона все життя присвятила мені, вона найдобріша людина на світі!

— То ти вважаєш, що брешу я? — її очі наповнилися сльозами.

— Так! Ти від самого початку ставилася до неї зверхньо! Мама все бачить, вона відчуває твій негатив! Вона хотіла зробити нам сюрприз, а ти її вигнала!

Олена відчула, як між ними виростає прірва. Невидима, але глибша за будь-який каньйон.

Вони були одружені лише тридцять два дні. Невже він справді готовий зруйнувати шлюб через маніпуляції жінки, яка не може відпустити дорослого сина?

— Ігоре, почуй мене, — вона зробила крок до нього, намагаючись взяти його за руку.

— Ні, ти мене послухай! — він відсахнувся. — Моя мати виховувала мене одна в тяжкі дев’яності! Батько покинув нас, коли мені було три роки! Вона працювала на трьох роботах, недоїдала, аби в мене було все найкраще! І я нікому не дозволю її ображати! Тим більше тобі!

— Я нікого не ображала!

— Збирай речі. Негайно. Я не хочу тебе бачити.

Він розвернувся і стрімко вийшов. За кілька секунд гучно бахнули вхідні двері.

Він пішов, залишивши Олену в тиші, яку переривало лише її важке дихання.

Жінка опустилася на диван, дивлячись на розкидані речі.

На стіні висіло їхнє весільне фото: вони на тлі ратуші, сміються, вона в білій сукні, він тримає її на руках. Здавалося, це було в іншому житті.

Вони познайомилися пів року тому на іменинах спільної подруги.

Він здавався ідеальним — турботливим, романтичним, завжди знав, як її розсмішити.

Через два місяці він освідчився їй на березі річки. Олена була впевнена, що це доля.

Галину Петрівну вона побачила лише за тиждень до розпису. Ігор постійно вигадував відмовки, щоб не знайомити їх раніше.

Коли зустріч нарешті відбулася, майбутня свекруха зміряла Олену поглядом, яким оцінюють неякісний товар на базарі, і сказала:

— Ну що ж, Ігорчик міг би знайти й кращу партію, але що поробиш, любов сліпа.

Олена тоді проковтнула цю образу, вирішивши, що це такий специфічний гумор. Її мама тоді застерігала:

— Оленко, доню, будь обережна. Ця жінка занадто міцно тримає свого сина біля себе. Вона не віддасть його без бою.

— Мамо, не вигадуй. Все буде добре, ми дорослі люди, — відповідала донька.

Як же вона помилялася.

Після весілля Галина Петрівна дзвонила синові щоранку. Питала про сніданок, про прасування сорочок, про його самопочуття.

Ігор лише відмахувався. Але як не звертати уваги, якщо вона приходила зі своїми ключами, коли молодята ще спали?

Перевіряла вміст холодильника, робила зауваження про пил. Олена мусила мовчати, щоб не псувати стосунки.

Тиждень тому свекруха принесла трилітрову банку борщу.

— Ігорчик любить тільки мій борщ, на домашніх реберцях. А ти, Оленко, мабуть, тільки напівфабрикатами його годуєш.

— Я вмію готувати, Галино Петрівно, — стримано відповідала невістка.

— Ну-ну, мила. Подивимося, на скільки тебе вистачить.

Ігор з’їв той борщ ледь не за один присід, вихваляючи кулінарний талант матері. А юшка, яку варила дружина, так і залишилася неторканою.

Мати Олени відчинила двері і вжахнулася, побачивши доньку з розбитою валізою та заплаканим обличчя.

— Оленко! Що він зробив?

Жінка не витримала і просто розридалася у неї на плечі. Мати завела її на кухню, налила гарячого чаю з мелісою.

Олена розповіла все — від візитів без попередження до сьогоднішнього скандалу.

— От нерозумний який! — мати з силою грюкнула долонею по столу. — Мамин синок, як я і казала! Подивися на нього, «герой»!

— Мамо, мені так боляче, я ж його люблю.

— Любов — це коли двоє людей стають одним цілим проти всього світу. А тут вас троє, доню. І третя завжди буде головною. Поки він не переріже ту пуповину, щастя не буде. Не з такою жінкою, як ця Галина.

Три дні Олена була в стані смутку. Кожну хвилину вона перевіряла телефон, чекаючи, що Ігор зателефонує і вибачиться. Але екран залишався німим.

На четвертий день її телефон нарешті ожив. На екрані висвітилося: «Свекруха».

— Алло, Оленко? — її голос був солодким, аж приторним. — Як поживаєш, мила? Вже заспокоїлася?

— Нормально, — відповіла Олена максимально сухо.

— Знаєш, Ігорчик дуже страждає. Серце в нього не на місці. Я вчора принесла йому голубців, так він майже не торкнувся, бідний мій хлопчик.

— Чого ви хочете від мене, Галино Петрівно?

— Ну от, знову ти намагаєшся сперечатися! — вона театрально зітхнула. — Я ж по-доброму хочу. Хотіла сказати: якщо ти завтра прийдеш і щиро попросиш у мене вибачення за свою грубість, я, можливо, вмовлю сина прийняти тебе назад.

Олена відчула, як у неї перехоплює подих від такої зухвалості.

— Вибачитися? За що? За те, що ви вдираєтеся в моє життя без дозволу?

— Фу, яка ж ти нестерпна і горда! Невістка має знати своє місце! Ми тепер одна родина, і я в цій родині — старша!

Олена порахувала до десяти, намагаючись нічого зайвого не сказати.

— Галино Петрівно, я не зробила нічого поганого. І я не збираюся вибачатися за те, що маю власну гідність.

— Ну, тоді нарікай на себе! — голос свекрухи миттєво став сталевим. — Ігор без моєї поради кроку не ступить. Він звик до турботи, а ти тільки характер показувати вмієш.

Вона кинула трубку. Олена сиділа в тиші, і раптом відчула, як біль почав змінюватися на холодну, прозору злість.

— Мамо, — покликала вона. — Можна я залишуся в тебе надовго?

— Скільки забажаєш, рідна. Це твій дім.

Того ж вечора Олені написала подруга: «Олено, бачила сьогодні твого Ігоря в магазині. Він з матір’ю ходив, обирали якісь штори. Сміялися, він її за плечі обіймав. Ніби й не було ніякого розставання вашого. Ти в курсі?»

Штори. Вони обирали штори для тієї квартири. Без Олени. Тепер там господарювала інша жінка.

Наступного ранку Олена зібралася з силами і поїхала до колишнього помешкання.

Їй потрібно було забрати документи і поставити крапку.

Вона відімкнула двері своїм ключем і завмерла.

У коридорі стояв стійкий запах смаженої цибулі — запах, який вона терпіти не могла. На вішалці поруч із курткою Ігоря висіло чуже жіноче пальто.

Олена пройшла на кухню. За столом сидяла Галина Петрівна, повільно помішуючи чай. На ній був махровий халат Олени.

— Олена! — вона навіть бровою не повела. — З’явилася-таки.

— Галино Петрівно, що ви тут робите? І чому на вас мій одяг?

— Ну як що? Мій син зовсім розгублений залишився, один у такій квартирі. Я переїхала до нього, щоб підтримати. А халат, ну ти ж усе одно пішла. Не пропадати ж речі.

Олена відчула, якшумить у вухах.

— Це моя квартира! Ми з Ігорем її винаймаємо!

— Винаймали, — виправила та з посмішкою. — Тепер Ігорчик платить сам. І я допомагаю йому вести бюджет.

— Я не йшла сама! Він вигнав мене через ваші інтриги!

— Ой, не починай! — вона відпила чаю. — Ігор сказав, що ти сама влаштувала істерику і втекла. От я і подумала — навіщо хлопцю страждати самому?

У цей момент у квартиру зайшов Ігор. Побачивши дружину, він зніяковів.

— Олено? Ти за чим прийшла?

— За чим? — вона не вірила своїм вухам. — Це мій дім, Ігоре!

— Ну, формально так. Але оскільки ти вирішила жити окремо.

— Я вирішила?! Ти сам виштовхав мене за двері!

Галина Петрівна підвелася і владно поклала руку синові на плече.

— Ігорчику, не нервуй. Зараз мама все владнає. — Вона повернулася до Олени: — Слухай сюди. Ти молода, знайдеш собі іншого. А моєму синові потрібна жінка, яка буде шанувати його коріння. Він у мене особливий. Не кожна здатна оцінити таку натуру.

— Ви це серйозно? — Олена подивилася на Ігоря. — Ігоре, скажи їй хоч слово!

Він відвів погляд.

— Мама має рацію. Ти не цінувала мене. Постійно огризавалася. Справжня родина — це єдність. А ти завжди була сама по собі.

Олена відчула, як останні краплі поваги до цієї людини випаровуються.

Вона почала хапати свої речі і кидати їх у сумку.

— Забирай усе, — подала голос свекруха. — І каструлі свої забирай. Я привезла свої чавунні, вони набагато кращі.

Олена закрила блискавку і востаннє подивилася на чоловіка.

— Знаєш, Ігоре, я думала, що виходжу заміж за чоловіка. А виявилося, що я вийшла заміж за додаток до маминої спідниці.

— Ось саме! — Галина Петрівна тріумфально посміхнулася. — Він мій хлопчик! І завжди ним залишиться!

Ігор стояв, опустивши голову. Він не промовив жодного слова на захист дружини.

Олена взяла сумку і пішла. Вже на порозі вона обернулася:

— Бажаю вам щастя. Обом. Тільки пам’ятай, Ігоре: жодна нормальна жінка не погодиться бути другою після твоєї мами.

Минуло два тижні. Олена почала повертатися до життя.

Подала заяву на розлучення і заблокувала номер колишньої свекрухи. Одного вечора пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояв Ігор.

Він виглядав жахливо: неголений, з червоними очима. У руках тримав величезний букет білих лілій.

— Олено, можна з тобою поговорити?

Вона вийшла в коридор, скрестивши руки.

— Кажи.

— Я все зрозумів. Пробач мені. Мама поїхала до сестри, мені було з нею дуже важко жити, бо вона все намагалася контролювати до дрібниць, і я зрозумів, що натворив. Ти мені потрібна. Давай спробуємо повернутися?

Він простягнув їй квіти. Олена дивилася на них і не відчувала нічого.

— Ігоре, а твоя мама знає, що ти тут?

Він затнувся.

— Ну вона не знає. Але я їй скажу! Поставлю крапку!

— Коли? Коли вона знову вирішить зайти в квартиру зі своїми ключами?

— Ні, я серйозно! Я поговорю з нею!

Олена подивилася на нього з жалем.

— Ігоре, ти ніколи не поставиш її на місце. Бо ти боїшся її гніву більше, ніж втрати коханої жінки. Ти прийшов, бо тобі стало самотньо, поки мами немає поруч. Але я не хочу все життя змагатися з нею. Мені не потрібен цей трикутник.

Він повільно опустив руки.

— Значить, це кінець?

— Так, Ігоре. Прощавай.

Вона зачинила двері. Мати мовчки обійняла її.

Олена побачила у вікно, як Ігор кинув букет у смітник і побрів геть.

У цей момент її телефон вібрував. Подруга писала про знайомого Олександра, який давно хотів запросити Олену на каву, але не наважувався.

Олена глянула в дзеркало. Її очі знову світилися. Вона посміхнулася і відповіла:

«Так, давай. Кава — це чудова ідея».

Надворі падав сніг. Олена відчула, що нарешті може дихати на повні легені. Її майбутнє більше не залежало від чужих примх. Вона була господаркою своєї долі.

А як ви гадаєте, чи є майбутнє у стосунків із «маминими синочками»?

Чи можливо перевиховати дорослого чоловіка?

Чи такі люди вже не зміняться ніколи?

Фото ілюстративне.