Київська зима того року була особливо примхливою: то сипала колючим снігом, то розливалася калюжами під ногами перехожих.

У квартирі Оксани та Андрія теж панувала негода, але не атмосферна, а емоційна.

Кожен крок по власній оселі здавався Оксані важким, де будь-який рух міг спровокувати непорозуміння.

— Забирайся геть до своєї мами! — пролунав різкий, пронизливий голос свекрухи із кухні. — Нема чого тут під ногами плутатися і повітря псувати!

Оксана завмерла біля холодильника, міцно стискаючи в руках пакунок із продуктами.

Серце калатало десь у самому горлі. Їй здавалося, що ще хвилину тому все було відносно нормально — звичайний вечір суботи, плани на спокійну вечерю.

Вона просто принесла курятину, щоб приготувати недільний обід, а тепер свекруха стояла посеред кухні, червона від люті.

— Я щось не те зробила? — обережно, майже пошепки запитала Оксана, намагаючись не розплакатися на місці.

— Не те? — Ганна Василівна гірко усміхнулася, і в цій усмішці було стільки люті, що Оксані стало фізично холодно. — Та ти взагалі нічого не робиш! Сидиш на шиї у мого сина, ніжки звісила, а я тут за вами і прибирай, і готуй, і пери! Перетворила хату на готель, совісті в тебе немає!

Оксана повільно поклала пакет на стіл і глибоко вдихнула.

Це відбувалося знову. Вже втретє за цей тиждень.

То борщ виявився «занадто рідким», то білизна була розвішана «не за феншуєм», а тепер взагалі незрозуміло, в чому її провина.

— Ганно Василівно, я щойно з роботи. Зміна була важка, я втомилася. Хотіла ось курку запекти з картоплею до вечері, щоб ми всі разом сіли.

— До вечері! — перебила свекруха, зриваючись на крик. — А хто сніданок готував? Хто посуд за вами мив, поки ви по роботах своїх розбіглися? Я! Завжди я! А ти, бачте, «з роботи прийшла»! Велика пані знайшлася!

Оксана опустила голову. Сперечатися було абсолютно марно.

Свекруха жила з ними вже понад пів року, і кожен день перетворювався на філіал пекла на землі.

Спочатку вона переїхала «на тиждень», поки в її власній квартирі в спальному районі начебто робили ремонт.

Потім виявилося, що ремонт затягнувся на невизначений термін.

А згодом випливла правда: Ганна Василівна взагалі здала свою оселю якимось студентам, а отримані гроші віддала молодшому сину, Павлу, на перший внесок за машину.

— Слухай, мамо, чого ти знову горлаєш на весь під’їзд? — до кухні увійшов Андрій, чоловік Оксани.

Він виглядав сонним і розпатланим: волосся стирчало в різні боки, а на футболці красувалася свіжа масна пляма.

— Андрійку, синочку! — тон свекрухи миттєво змінився на єлейний і солодкий. — Та я просто пояснюю твоїй жінці, що в цьому домі прийнято поважати старших. А вона тут розвелася, розумієш, зі своїми курами! Господиня бач яка!

— Якими ще курами? — Андрій почухав потилицю, дивлячись на стіл. — Оксано, ти щось купила?

— Курятину, — тихо відповіла дружина. — Думала, зробимо в духовці, як ти любиш.

— Ага, зробите! — Ганна Василівна вихопила пакет і дістала тушку. — А хто духовку потім мити буде від жиру? Знову я! Бо ця твоя Оксаночка тільки й уміє, що нігті фарбувати та носом крутити!

— Мамо, ну досить уже, — Андрій позіхнув, навіть не глянувши на Оксану. — Чого ти до неї причепилася?

— Причепилася? Я?! — голос свекрухи злетів на октаву вище. — Та я тут, між іншим, життя своє кладу, щоб у вас лад був! А ваша дорогоцінна краля тільки й знає, що претензії виставляти! То їй це не подобається, то те не так стоїть!

Оксана мовчала. Вона знала: що б вона не сказала, Андрій все одно займе позицію «моя хата скраю».

Він завжди вставав на бік матері, бо так було простіше.

Так було, коли Ганна Василівна без попередження викинула всі Оксанині вазони з балкона, бо вони «пил розводять».

Так було, коли вона віддала половину Оксаниного гардероба сусідці по дачі, бо «ти все одно це не носиш, а людям треба». І зараз буде так само.

— Добре, мамо, заспокойся, — Андрій підійшов до холодильника і дістав щось перекусити. — Оксана все приготує і прибере. Правда ж, Оксано?

— Звісно, — Оксана взяла м’ясо і понесла до мийки. Руки тремтіли так, що вона ледь не впустила пакунок. Хотілося кричати, бити посуд, розплакатися прямо тут, але вона просто мовчки відкрила кран.

— От бачиш, Андрійку, — свекруха переможно посміхнулася і всілася за стіл, наче королева на трон. — А то розпустилася зовсім. Думає, раз заміж вискочила, то тепер їй усі винні. Ні, дорога, не вийде. Це мій дім, і порядки тут мої!

— Ваш дім? — Оксана раптом вимкнула воду і обернулася. В її погляді з’явилося щось таке, чого чоловік ніколи раніше не бачив. — Вибачте, але це наша з Андрієм квартира. Ми її купили в іпотеку, яку я виплачую зі своєї зарплати кожне перше число місяця.

— Ох, ти бач! — Ганна Василівна сплеснула руками. — Тепер вона ще йогризатися почала! Андрію, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє у твоєму ж домі?!

— Оксано, ну не починай. Мати вже не молода, у неї нерви, здоров’я не те. Поступися.

— У неї нерви? — Оксана відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. Тонка нитка терпіння луснула з гучним дзвоном. — А в мене що, сталеві канати замість нервів? Я кожного дня встаю о шостій ранку, щоб встигнути на зміну. Весь день на ногах, у стресі, а потім приходжу додому — і замість відпочинку отримую чергову порцію бруду. Поки твоя мати сидить на дивані, дивиться серіали і критикує кожен мій подих!

— Ти що собі дозволяєш?! — свекруха підхопилася зі стільця і зробила крок до неї. — Та як ти смієш таке говорити на мене!

— Смію, — Оксана випрямилася, відкинувши волосся з обличчя. Голос більше не тремтів. — Бо я втомилася мовчати. Втомилася терпіти зневагу. Втомилася жити у власній квартирі як безкоштовна прислуга, якій навіть за стіл сісти не дозволяють без докору!

— Андрію! — крикнула свекруха, хапаючись за серце. — Ти чуєш?! Вижени її! Негайно вижени цю змію з хати!

Андрій тяжко зітхнув.

— Оксано, ну чого ти так розійшлася? Мати переживає за нас, хоче як краще, а ти.

— Переживає? — Оксана розсміялася, і цей сміх був дещо важким. — За що вона переживає? За те, що я наважилася купити курку на власні гроші?

— Не пересмикуй, — Андрій насупився. — Просто мати звикла до іншого укладу. Їй потрібен час, щоб адаптуватися до міського життя.

— Пів року — це мало?

— Оксано, досить, — він підвищив голос, намагаючись перекричати її. — Не винось мені мозок. І так голова розколюється після вчорашнього.

Ганна Василівна торжествуюче склала руки.

— От бачиш, невдячна. А я тобі що казала? Забирайся до своєї мами, якщо тобі тут не подобається. Мій син чудово без тебе проживе, я йому і приготую, і поперу!

Оксана подивилася на чоловіка.

Він відвернувся до вікна, розглядаючи сірий двір. Він не збирався її захищати. Як завжди.

— Знаєш що, — Оксана зняла фартух і кинула його прямо на стіл, поверх купленої курятини. — Може, і справді заберуся.

— Ти що, серйозно? — Андрій обернувся, але в його голосі не було тривоги.

Тільки роздратування, ніби вона заважала йому дивитися футбол.

— Абсолютно, — Оксана пішла в кімнату.

Свекруха пирхнула і всілася назад, переможно розглядаючи свої нігті.

А Оксані згадалося, як три роки тому Ганна Василівна зустрічала їх на порозі з короваєм і сльозами радості.

«Нарешті мій золотий хлопчик знайшов гідну дівчину!», казала вона тоді, обіймаючи Оксану.

Куди поділася та жінка? Чи її ніколи й не існувало, а то була лише маска?

— Мамо, може, досить уже? — долинуло з кухні. — Геть дружину втомила.

— Я втомила?! Андрійку, ти що, забув, як я тебе ростила одна? Без батька, без допомоги! Як на трьох роботах гарувала, щоб ти людиною став, щоб освіту мав!

Оксана тихо прикрила двері в спальню.

Ось воно. Коронна фраза, яку свекруха видавала при кожній зручній нагоді.

«Ростила одна», «без батька», «на трьох роботах».

Наче цей факт давав їй довічну індульгенцію на те, щоб контролювати життя дорослого сина та перетворювати дні його дружини на повний розгром.

Вона дістала з шафи стару дорожню сумку і почала кидати туди речі.

Руки діяли автоматично, а в голові проносилися кадри останніх місяців.

Свекруха з’явилася в лютому. «Синочку, у мене трубу прорвало, затопило все, можна до вас на тиждень?»

Оксана тоді щиро зраділа. Думала: нарешті зблизимося, станемо справжньою родиною.

Готувала її улюблені вареники, купувала дорогий чай.

— Слухай, а може, не треба? — Андрій увійшов до кімнати і притулився до одвірка. — Ну, посварилися і досить. З ким не буває? Завтра помиритеся.

— Це не сварка, Андрію, — Оксана з силою запхнула светр у сумку. — Це шостий місяць суцільних образ. Твоя мати перетворила наш спільний дім на філіал пекла, де я не маю права навіть дихати без дозволу.

— Ти перебільшуєш. У неї просто, ну, характер такий, сільський, прямий. Звикни.

— Звикни? — Оксана різко розвернулася. — До того, що мене називають прислугою? До того, що вона риється в моїй білизні? До того, що вона щовечора вкладає тобі в голову думку, яка я погана дружина?

Андрій почухав потилицю — його фірмовий жест, коли він не знав, що відповісти.

Раніше Оксана вважала це милим. Зараз це викликало лише нудоту.

— Ну, вона старенька, їй самотньо. Що я мав зробити? Вигнати рідну матір на вулицю в дощ?

— Можна було виставити кордони, — Оксана застебнула сумку. — Можна було чітко пояснити, що це наше життя і наші правила. Можна було бодай раз, встати на мій бік і захистити мене!

— Я завжди на твоєму боці!

— Справді? — вона гірко посміхнулася. — Ось щойно ти сказав мені «не виносити мозок». Це і є твоя підтримка?

З кухні знову почувся голос Ганни Василівни:

— Андрійку! Йди-но сюди! Подивлюся, що ця твоя дружина в холодильнику натворила! Все молоко скисло, бо хтось двері не зачиняє як слід!

Андрій винувато глянув на Оксану і розвів руками.

— Бачиш? Зараз знову почнеться. Піду заспокою її. Мамо, йду!

Оксана підхопила сумку і телефон.

Востаннє оглянула кімнату: тумбочка, де стояло їхнє весільне фото (яке свекруха постійно повертала до стіни), шафа з речами чоловіка, які вона ретельно прасувала кожної неділі.

Вона набрала номер своєї мами.

— Мам? Можна я до тебе приїду? На тиждень чи на довше.

— Що сталося, сонечко? — голос матері вмить став тривожним.

— Потім поясню. Просто треба побути вдома. Справжньому домі. Можна?

— Звісно, доню. Чекаю.

Оксана вийшла в коридор. З кухні доносилися голоси: свекруха щось обурено вичитувала сину, а той щось незв’язно мимрив у відповідь.

Вона одягла куртку, взяла ключі. І раптом зупинилася.

А що далі? Просто піти — і все?

— Оксано Сергіївно! — у двері подзвонили. Наполегливо, тричі.

Оксана замерла. Це була сусідка зверху, пані Тамара.

Літня жінка, з якою вони іноді перетиналися в ліфті.

— Хвилиночку, — Оксана відкрила двері.

— Ой, дитино, вибач, що турбую, — пані Тамара важко дихала, наче щойно піднялася пішки на десятий поверх. — У вас свекруха вдома? Ганна Василівна?

— Так, а що сталося?

— Та це ж, — сусідка зам’ялася, озираючись. — Загалом, вона вчора в мене позичила п’ять тисяч гривень. Сказала, на ліки терміново треба, серце прихопило. А сьогодні я її бачу в магазині «Хутра», вона там дублянку міряє! Таку блискучу, з коміром!

Оксана остовпіла.

— Які ще п’ять тисяч?

— Ну ось! — Ганна Василівна вилетіла з кухні, наче фурія. — Тамаро, ти чого плітки розносиш по під’їзду?! Я ж сказала — віддам наступного тижня!

— Ганно Василівно, так ви ж на ліки просили! Казали, що важко дуже вам, недобре! А дублянка навіщо?

— А тобі яке діло?! — свекруха почервоніла. — Може, я собі подарунок вирішила зробити на старість! Все життя в обносках ходила, маю право про себе подумати!

Пані Тамара розгублено подивилася на Оксану.

— Вибачте, я не хотіла сварку влаштовувати. Просто гроші потрібні дуже, розумієте? У мене внук у лікарні.

— От ще! — свекруха махнула рукою. — Всім зараз гроші треба! Андрію! Іди сюди!

Андрій вийшов із кухні, дожовуючи бутерброд.

— Що знову?

— Синочку, дай мені п’ять тисяч. Терміново треба людині віддати.

— Мамо, у мене немає зайвих п’яти тисяч, — він знизав плечима. — До зарплати ще тиждень, а ми іпотеку вчора закрили.

— А в Оксани є! — свекруха тицьнула пальцем у невістку. — У неї завжди гроші водяться, вона ж у нас «бізнес-вумен»! Напевно, на свої ганчірки відкладає потайки!

— У мене немає, — Оксана міцно стиснула ручку сумки. — Все пішло на рахунки.

— Брешеш! — свекруха зробила крок до неї. — Я вчора твою сумочку бачила у вітальні, там пачка соток була!

— Ви лазили в моїй сумці?!

— А що такого? Я думала, може там цукерка якась є! Маю право в домі сина глянути!

— Цукерка?! — Оксана відчула, як лють закипає в ній. — Ви риєтеся в моїх речах, берете чужі гроші в борг під брехливим приводом, дурите сусідів!

— Ох ти ж, зміюка!

— Мамо, спокійно!

— Та як я можу бути спокійною?! — Ганна Василівна почала театрально схлипувати. — Вона мене ображає! Андрійку, ти чуєш?! Вона звинувачує матір у злодійстві!

Пані Тамара почала обережно відступати до дверей.

— Я, мабуть, піду. Вибачте, що зайшла невчасно.

— Стійте! — Оксана дістала гаманець. — Ось, візьміть. Це все, що в мене залишилося в готівці. Тут три тисячі вісімсот. Решту я вам на картку скину ввечері, займу у мами.

— Дитино, дякую, — сусідка взяла гроші тремтячими руками. — Я поверну, як зможу.

— Не треба, — Оксана втомлено махнула рукою. — Головне, щоб онуку допомогло.

Коли двері за сусідкою зачинилися, у коридорі повисла дзвінка тиша.

Свекруха продовжувала схлипувати, витираючи неіснуючі сльози. Андрій дивився в підлогу.

— Ганно Василівно, — Оксана підхопила сумку. — Я йду. І знаєте що? Можете забирати цю квартиру. Нехай Андрій переоформлює її на вас чи як там забажаєте. Живіть тут, командуйте стінами. А я вибираю свободу.

— Оксано, чекай, — Андрій нарешті проковтнув залишки їжі. — Ти куди?

— До мами. Подалі від цього цирку з конями.

— Але ми ж, у нас іпотека! Спільна! Як ти все кинеш?

— Точно так само, як ти кинув мене напризволяще кожного разу, коли твоя мати влаштовувала скандали, — Оксана відкрила замок. — Дуже просто.

— Йди, йди! — свекруха махнула рукою. — Ти йому все одно не підходила! Я йому кращу знайду, з нашого села, працьовиту!

— Мамо, замовкни! — Андрій несподівано гаркнув так, що в коридорі забряжчало дзеркало.

Оксана завмерла. Андрій ніколи, ні за яких обставин не підвищував голос на матір.

— Що ти сказав? — Ганна Василівна вмить припинила плакати.

— Я сказав: помовч! Скільки можна?! Ти справді думаєш, що я сліпий і не бачу, що тут коїться?!

— Андрійку, синочку.

— Не «синочку»! — він схопився за голову. — Мамо, ти зовсім береги попутала? Гроші у сусідів дурити, по чужих сумках лазити? Ти що, хочеш, щоб нас по всьому Києву соромили?!

Оксана стояла на порозі, не в силах ворухнутися. Невже? Невже він нарешті прокинувся?

— Андрію, я ж не хотіла, — свекруха позадкувала до стіни. — Я думала, це так, дрібниця.

— Дрібниця?! П’ять тисяч — дрібниця для пенсіонерки, у якої дитина в лікарні?! А ти на дублянку витратила, щоб перед подружками хвалитися?

— Я маю право собі щось купити! Я все життя на вас поклала!

— Тоді живи окремо і купуй що хочеш! — вигукнув Андрій. — Ось прямо зараз збирайся і їдь до Павла. Нехай він тебе терпить за ту машину, яку ти йому купила! Досить!

Повисла важка, як чавун, тиша.

Свекруха раптом схопилася за лівий бік і почала повільно осідати на підлогу.

— Ой, погано. Серце. Андрійку, швидку.

— Мамо, припини цей дешевий театр, — Андрій втомлено потер обличчя. — Я ці твої фокуси з дитинства знаю. Ти так завжди робила, коли я намагався тобі суперечити в школі.

— Який театр?! — свекруха закричала ще гучніше. — У мене напад! Справжній! Оксано, виклич лікарів! Хоч ти ж людина!

Оксана мовчки дістала телефон і набрала швидку.

Поки вона спокійно розмовляла з диспетчером, свекруха продовжувала лежати і бідкатися на підлозі, а Андрій стояв поруч, склавши руки.

— Їдуть, — Оксана прибрала телефон у кишеню. — Будуть за п’ятнадцять хвилин.

— Дякую, доню, — свекруха простягнула до неї руку. — Хоч ти пожаліла стару. А рідний син рідний син виганяє матір.

— Мамо, досить, — Андрій присів на коліна поруч. — Я тебе не виганяю. Я просто хочу, щоб ти жила у своїй квартирі. У тебе є житло.

— Яке житло?! Я ж його здала тим студентам!

— То розірви договір. Поверни їм гроші за місяць і живи собі.

— Але я ж гроші Павлу віддала! У мене немає ні копійки!

— Тоді нехай Павло тебе до себе забирає, — Андрій підвівся. — Він же так сильно потребував допомоги. Нехай тепер він про матір подбає.

— До Павла?! — Ганна Василівна навіть стогнати перестала. — Та у нього ж жінка — змія підколодна! Вона мене на поріг не пустить!

— А моя жінка, значить, зобов’язана терпіти? — Андрій підвищив голос. — Мамо, ти при своєму розумі взагалі? Ти розумієш, що ти руйнуєш мою сім’ю?!

Оксана притулилася до одвірка. Голова йшла обертом. Все відбувалося занадто швидко.

Ще годину тому вона була готова піти назавжди, а зараз Андрій захищає її так, як вона мріяла всі ці місяці.

— Андрійку, — свекруха спробувала встати, але він жестом зупинив її. — Ну не гнівайся так. Я ж не навмисне. Просто я злякалася залишатися одна в тій порожній квартирі. Мені страшно там. Сусіди нові, ремонт інший — все стало чужим.

— Мамо, тобі шістдесят три роки, а не дев’яносто, — Андрій сів на стілець. — Ти здорова жінка. Ти ще працюєш. Яка самотність? У тебе подруг мільйон, дача, куми.

— Всі вони зайняті своїми онуками!

— Так і ми хочемо своїх дітей! — він з силою стукнув кулаком по столу. — Ми хочемо будувати своє життя! Але як?! Як ми можемо думати про дітей, коли ти контролюєш кожен наш крок, кожну ложку борщу і кожен погляд?!

Оксана здригнулася. Вони справді хотіли дітей.

Планували вони це серйозно.

Але приїзд свекрухи поставив на цих планах великий хрест. Які діти, коли в хаті постійна суперечка одна?

— Діти, — свекруха знову схлипнула. — Та я ж хотіла вам допомогти! Коли народиться малеча, я б з ним сиділа! Ви б працювали собі спокійно, а я б.

— Контролювала, як Оксана його виховує? — Андрій хмикнув. — Вчила б нас, які пелюшки купувати? Змушувала б годувати за твоїм розкладом тридцятирічної давнини?

— Я б просто допомагала!

— Мамо, ти не вмієш «просто допомагати», — він втомлено похитав головою. — Ти вмієш тільки панувати. І я це терпів, бо звик з дитинства. Бо ти мене так виховала. Але Оксана не повинна цього терпіти. Вона не твоя власність і не моя рабиня.

Дзвінок у двері. Лікарі швидкої.

Два молодих хлопці зі штативом і валізами швидко оглянули Ганну Василівну. Поміряли тиск, зробили ЕКГ.

— Все у вас у нормі, шановна, — сказав один із них, збираючи прилади. — Тиск трохи піднявся на фоні стресу, але серце як у космонавта. Попийте заспокійливого і менше нервуйте близьких.

Коли лікарі поїхали, свекруха мовчки піднялася з підлоги і пройшла у вітальню.

Сіла на диван, склавши руки на колінах.

— Значить, ти мене таки виганяєш, — вона подивилася на Андрія. — Рідного сина втрачаю.

— Я не виганяю, — він сів поруч. — Я прошу тебе жити окремо. Це різні речі. Якщо ми хочемо зберегти бодай якісь стосунки, нам не можна бути на одній кухні.

— Для мене це одне й те саме, — свекруха відвернулася. — Все життя на тебе поклала. Одна. Без чоловіка.

— Мамо, досить, — Андрій поклав руку їй на плече. — Я вдячний тобі за все. Але я дорослий чоловік. У мене є дружина, яку я кохаю. І зараз я повинен вибрати між твоїми капризами і її спокоєм.

Ганна Василівна мовчала, лише жовна ходили по обличчю.

— Мамо, я питаю: ти розумієш мене?

— Розумію, — вона нарешті ковтнула клубок у горлі.

— Тоді пробач. Але я вибираю Оксану.

Оксана стояла в дверях, і сльози самі текли по щоках. Андрій підвівся, підійшов до неї і міцно обняв.

— Пробач мені, — прошепотів він їй у волосся. — Пробач, що я був таким боягузом стільки часу.

— Андрію.

— Я все розумію. Я просто сподівався, що воно саме якось минеться. Що вона звикне. Але вона не звикла, а я ледь не втратив тебе.

— Не втратив, — Оксана притиснулася до його грудей. — Я ще тут.

Наступного ранку Оксана прокинулася від дивного гуркоту на кухні.

Вона схопилася, вибігла в коридор і завмерла на порозі.

Свекруха стояла посеред кухні, а навколо неї лежали друзки розбитого посуду.

Тарілки, чашки, її улюблені керамічні блюдця — все було знищено.

А на столі лежала записка, написана великими, розмашистими літерами: «Забирайте свою квартиру. Я вам більше не мати і не свекруха.».

— Мамо! — Андрій вискочив слідом за дружиною. — Ти що робиш?! Ти з глузду з’їхала?

— А що я роблю?! — Ганна Василівна жбурнула останню чашку в стіну. — Ви мене виставляєте як собаку на мороз! То нехай вам хоч порожні полиці на згадку лишаться!

— Мамо, припини негайно!

— Не припиню! — вона схопила сковорідку. — Ось цю теж забирайте! І цю!

Оксана зробила крок уперед і спокійно, але дуже впевнено забрала важку сковорідку з рук свекрухи.

— Ганно Василівно, зупиніться. Ви ж доросла жінка, а не дитина в садочку.

— Не вчи мене жити! — свекруха спробувала вирвати посуд назад, але Оксана не відпустила.

— Я не вчу. Я просто констатую факти, — Оксана поставила сковорідку на плиту. — Ви прожили в нас пів року. Ми вас прийняли, годували, терпіли ваші вибрики. Але ви використовували кожну секунду, щоб образити мене і показати свою владу. Ви обманювали людей, рилися в моїй сумці. І тепер, коли Андрій просто попросив вас поважати наш простір, ви влаштовуєте погром. Це не образа, це просто сором.

— Це не сором! Це мій біль!

— Це образа людини, яка не отримала іграшку, — Андрій взяв віника і почав згрібати друзки. — Тобі не соромно перед Оксаною? Вона тобі вчора останнє віддала, щоб ти сусідам борг повернула.

Свекруха опустилася на стілець і закрила обличчя руками.

— Ви мене не любите. Ніхто мене не любить.

— Мамо, ми тебе любимо, — Андрій продовжував прибирати. — Але любов — це не дозвіл витирати об нас ноги.

— Я ж усе для вас.

— Ні, — Оксана присіла поруч на сусідній стілець. — Ви робили все тільки для себе. Щоб відчувати свою незамінність. Щоб контролювати Андрія.

Свекруха прибрала руки від обличчя. Очі були сухі й холодні.

— Значить, ви мене таки виживаєте.

— Ми даємо тобі свободу, — Андрій викинув останній совок битого скла в смітник. — І собі теж.

Через дві години приїхало таксі.

Ганна Василівна, з трьома величезними сумками та тією самою новою дублянкою в руках, вийшла з під’їзду.

Вона не попрощалася. Просто сіла в машину і поїхала до Павла, навіть не глянувши у вікно.

Андрій та Оксана стояли біля під’їзду, проводжаючи машину поглядом.

— Думаєш, вона колись пробачить? — тихо запитав чоловік.

— Не знаю, — Оксана взяла його за руку. — Але це її вибір — ображатися чи зрозуміти. Ми зробили все, що могли. Тепер черга за нею.

— Я зіпсував тобі стільки місяців. Пробач, що я такий нерозумний.

— Навпаки, — вона посміхнулася і поцілувала його в щоку. — Ти нарешті показав, що я для тебе дорожча за спокійну маму. Це вартувало того, щоб почекати.

Вечером вони сиділи на кухні. Андрій купив нові тарілки — яскраві, сонячно-жовті. На столі лежала одна вціліла чашка з колишнього набору — Оксана залишила її як нагадування.

— Знаєш, — Андрій пригорнув її до себе, — може, нам справді пора? Ну, про дітей подумати серйозно? Тепер нам ніхто не заважатиме.

Оксана засміялася, і в цьому сміху було стільки полегшення, скільки не було за весь останній рік.

— Давай спочатку хоча б тиждень поживемо в тиші. Без порад, без криків і без «правильних» борщів.

— Згоден.

А на холодильнику залишився маленький магнітик, який колись подарувала свекруха:

«Щастя — це коли тебе розуміють».

Оксана подивилася на нього і подумала:

«Нарешті ми зрозуміли одне одного».

Тепер це був справді їхній дім. Місце, де панує повага, де кожен має право на помилку і де ніхто не може вказувати іншому, як дихати.

Це була їхня фортеця, і вони були готові її захищати.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинив Андрій, виставивши маму за двері після такого погрому?

Чи можна було вирішити конфлікт якось м’якше, адже вона людина вже немолода?

Де проходить та сама межа між повагою до батьків та захистом власної родини?

Чи маму потрібно поважати і цінувати завжди, адже, щоб там не було, а мама одна, іншої не буде ніколи?

Фото ілюстративне.