Ми з моїм чоловіком Іваном живемо в двокімнатній квартирі в невеличкому містечку, у нас одна донечка. Злата зараз навчається в столиці, вона живе там в гуртожитку.
А в селі залишилася жити моя мама з моєю рідною сестрою Поліною. Поліна старша за мене, але заміж на жаль не вийшла, не склалося у неї з особистим життям, на жаль, хоча вона спокійна та добра людина.
Сестра моя десь 6 років доглядала маму, останній рік вона вже просто лежала. Я намагалася частіше приїжджати в село до рідних людей, як тільки з’являлася хоч найменша нагода, допомагала грошима, чоловік мій робив усю важку чоловічу роботу біля хати, на подвір’ї та на городі.
Поліні було дуже непросто, я це бачила та добре розуміла, тому хоч і жила далеко, завжди підтримувала в усьому її і за найменшої потреби, ми мчали з чоловіком до них, варто було лише Поліні мене набрати. Руслан у мене дуже добрий та людяний чоловік, мені пощастило, як жінці, адже кращої людини поряд годі й знайти.
А коли неньки нашої не стало, то я відразу відмовилася від хати на користь сестри, навіть не обговорювалося це питання у нашій родині, ми з чоловіком самі так вирішили вже давно ще при мамі, моя Поліна багато здоров’я вклала у догляд за лежачою старенькою мамою.
Якось на вихідні приїхала з навчання наша Злата і я, якось зовсім не думаючи, почала говорити з Русланом за столом, що Поліна вже закінчила оформляти документи на спадок, добре, що вже все закінчилися, лише шкода, що оформлення маминої хати коштувало чималих грошей, Поліна ще в людей трохи позичила.
Злата наша здивувалася і дуже засмутилася. Вона образилася на нас з батьком, це було видно. Донька стала говорити, що у неї були свої плани на все. Злата хотіла, щоб ми продали свою двокімнатну квартиру, купили однокімнатну. А до решти грошей доклали б суму, яку сплатила б тітка Поліна за бабусину хату в селі, плюс щоб ми з батьком взяли кредит і купили б її однокімнатну квартиру в столиці, адже вона у нас єдина донька. Злата була незадоволена, що ми з чоловіком не порадилися з нею, а віддали хату тітці.
Ми з батьком мовчали, образи на доньку я не тримаю, щиро кажучи, адже вона ще молода, не розуміє, що таке догляд за старою людиною, як це непросто. Ніколи, особливо, не бачила, як Поліна з вологими очима трималася за спину, коли допомагала мамі перевертатися на бік, як годувала її, мила. І так щодня без вихідних. Навіть тих пів хати не зрівняються з тією турботою, яка сестра дала мамі. Я дуже їй вдячна за це. Вона зробила для мене більше, ніж я для неї, адже всі ці роки я могла жити зі своєю сім’єю. Я не могла постійно бути з ними, тому віддала свій сестринський борг так, як вважала за потрібне.
Я вважаю, що я вчинила справедливо, по-совісті. Ну хіба не так? Можливо, донька ще колись зрозуміє мене.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.