Я вирішила помиритися з сестрою, з якою не мала спілкування довгих 40 років. Ми обидві винні, що все так сталося. І найгірше те, що гординя нам заважала швидше налагодити стосунки.
Вся ця історія настільки дивна, що аж смішно, що через таку дрібницю двоє найрідніших людей стільки років не спілкувалися.
Моя рідна сестра Орися першою вийшла заміж, оскільки старша за мене на 2 роки. Сестрі, можна сказати, дуже пощастило, бо її чоловік був з доволі багатої родини.
Поступово я стала помічати, що Орися від нас віддаляється – до нас не приходить, і до себе не кличе.
І зовні вона стала наче іншою – почала гарно одягатися, речі модні у неї з’явилися.
А все тому, що її свекруха працювала завідувачем складу. Тоді, якщо хто пам’ятає, був на все великий дефіцит, в магазинах нічого не було. А Орися, завдяки своїй свекрусі, виглядала як з картинки модного журналу.
Коли мій чоловік зробив мені пропозицію, і ми призначили дату весілля, я попросила сестру, щоб вона через свекруху допомогла мені придбати білі туфлі. Сукню мені обіцяла пошити кравчиня з нашого села, а з взуттям виникла ціла проблема.
Орися пообіцяла спочатку, що спробує допомогти, але потім вона мені сказала, що свекруха її не зможе дістати для мене весільні туфлі.
Тоді я попросила кравчиню, щоб вона пошила мені довшу сукню, з-під якої не видно було б в чому я взута. Так своє весілля я перебула в звичайних тапочках. Зате як я в них витанцьовувала!
Треба було бачити вираз мого обличчя, коли на моє весілля моя сестра прийшла в білих лакових туфлях, які б ідеально мені підходили (і розмір у нас теж був однаковий).
Я тоді так на сестру образилася, що не могла навіть на неї дивитися. А вона зробила вигляд, що не розуміє, що сталося.
Цей випадок нас розділив на довгих 40 років. Весь цей час я вважала, що сестра зі мною дуже негарно повелася, ну добре, не дістала вона мені туфлі, але навіщо було приходити в них на моє ж весілля?
А Орися, в свою чергу, навіть не збиралася виправдовуватися, мовляв, їй свекруха туфлі дістала, а для мене вже не було. І я мала б це зрозуміти, а не ображатися на рівному місці.
Отаке непорозуміння, яке зараз, коли мені вже 60, видається дрібницею, привело до того, що ми 40 років з сестрою навіть в сторону одна одної не дивилися.
Але в цю неділю я вирішила, що досить цієї незрозумілої ворожнечі. Вранці я пішла до церкви, а після того, з букетом квітів, які я нарвала у себе в саду, я попрямувала до сестри.
Орися теж якраз прийшла з церкви. Коли вона мене побачила у себе на подвір’ї, то просто обійняла і ми обидві розплакалися, та так щиро, що аж її собака став біля нас і почав скавчати, наче відчував наші емоції.
Спочатку ми у сестри посиділи, а потім дві пішли до мами. Мамі нашій 88 років, і скільки разів вона просила нас помиритися, що вже й віру втратила, що це колись станеться. А тут ми двоє зайшли до неї в хату.
Мама від несподіванки, замість того, щоб порадіти за нас, стала нас двох сварити, як в дитинстві, на що ми тільки розсміялися.
Я така щаслива, що словами не передати! Наче якийсь великий тягар з душі зняла!
От що ми за люди? Невже не можна було зробити цього раніше? Адже скільки часу втрачено… І все через дурну гординю…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.