— Ну все, мамо, пожартували і досить, — різко сказав Віктор, грюкнувши дверима. — Я твій рідний син, а вона тобі ніхто. І я розраховував на цей будинок. Батько його для мене будував.
Я мовчала. Мені здавалося, що повітря в кімнаті раптом стало занадто мало, а стіни, які ми з чоловіком зводили з такою любов’ю, почали тиснути мені на плечі. Перед моїми очима стояв дорослий, кремезний чоловік із холодним поглядом. Мій єдиний син. Мій Вітя. Той самий хлопчик, якому я колись цілувала забиті коліна, якому здувала порошинки і заради якого ми з Іваном були готові прихилити небо.
Я дивилася на його підібгані губи, на цей знайомий упертий поворот голови і не впізнавала власну дитину. Куди поділася та м’якість, та доброта, якої ми його вчили? Перед нею стояв чужинець, який вимагав своє, не зважаючи ні на кого.
Я згадала, як усе починалося. Наша молодість із Іваном була непростою. Коли Вітя народився, часи були скрутні. Грошей катастрофічно не вистачало. Іван тоді працював на місцевому заводі, отримував копійки, які ще й затримували місяцями. Я пам’ятаю ті дні, коли перераховувала останні монети в гаманці, щоб купити синові молока та трохи манки. Ми відмовляли собі в усьому. Новий одяг? Забудьте. Я роками ходила в одному й тому ж пальті, перешивала старі речі, а Іван ходив у стоптаних черевиках, які сам же й латав вечорами на кухні.
А потім Іван прийняв важке рішення.
— Маріє, так далі не буде, — сказав він одного вечора, сидячи за столом і тримаючи в руках чашку порожнього чаю. — Наш син росте. Йому потрібна освіта. Йому потрібне майбутнє. Я не хочу, щоб він, як я, рахував копійки від зарплати до зарплати. Поїду я в Америку. На будівництво. Там платять добре.
Мене тоді наче чимось обдали. Як це — в Америку? Так далеко, за океан? На скільки років? Але Іван був непохитний. Його вела вперед одна-єдина мета — дати синові все те, чого не мали ми самі.
І він поїхав. Роками мій чоловік жив на чужині. Він працював на важких будівництвах, зранку до ночі тягав важкі мішки, бетон, цеглу. Спав у тісних, холодних кімнатах разом із такими ж заробітчанами, де не було жодного затишку. Його спина постійно боліла, руки були покриті мозолями, які ніколи не заживали, а втома стала його постійним супутником. Але щомісяця, без жодних затримок, він висилав гроші додому.
Коли ми розмовляли по телефону — а це було рідко, бо міжнародні дзвінки тоді коштували дорого — він завжди повторював мені одні й ті ж слова, які стали нашою спільною молитвою:
— Я хочу, щоб наш син жив краще за нас, Маріє. Щоб мав хорошу освіту, щоб його поважали люди. І головне — щоб мав свій власний, міцний дім. Великий будинок, де поміститься вся його майбутня родина. Ти будуй, Марійко, наймай майстрів, купуй найкращі матеріали. Я все оплачу.
І я будувала. Кожен камінь у цьому дворі, кожна цеглина в стінах пройшли через мої руки та через мої сльози розлуки з чоловіком. Ми справді дали Віктору все. Поки інші діти в селі доношували речі за старшими братами, Вітя мав усе найкраще. Новий велосипед, дорогий одяг, найсучасніший комп’ютер, який ми виписали спеціально для його навчання.
У селі нам тоді всі заздрили. Люди ходили повз наше подвір’я, зазирали через паркан і шепотілися. Ще б пак: два великі, сучасні будинки поруч, гарна машина, а син — гордість батьків, навчається у престижній медичній академії на лікаря. Я пишалася ним так, ніби всі його успіхи були моєю особистою перемогою. Він був не просто моєю дитиною, він був усім моїм життям, моїм повітрям. Кожен його іспит, кожна хороша оцінка змушували моє серце співати від щастя. Я думала: «Ось воно, наше з Іваном щастя. Все було недарма».
А потім Віктор закінчив навчання і привів у хату Лілю.
Чесно скажу, коли я вперше її побачила, моє серце не здригнулося від радості. Я уявляла собі іншу невістку для свого успішного сина-лікаря. Ліля була з дуже бідної родини з сусіднього села. Мати виховувала її сама, ледве зводячи кінці з кінцями. Дівчина прийшла до нас у простенькій, запраній сукенці, без жодної косметики, з тихою, майже непомітною посмішкою. Вона була такою скромною, що боялася зайвий раз підняти очі або голосно відповісти на моє запитання. Жодних міських манер, жодного модного одягу.
Коли Ліля пішла, я не витримала і підійшла до сина, який світився від щастя.
— Вітю, синку, — обережно почала я, стараючись підбирати слова. — Може, ти поспішаєш? Ти ж тепер лікар, перед тобою всі двері відкриті. Може, ти ще когось кращого зустрінеш? Міську дівчину, з хорошої родини, з перспективами? Ліля… вона, звісно, хороша, але така проста, бідненька…
Віктор тоді подивився на мене дуже серйозно. В його очах була така рішучість, якої я раніше в ньому не помічала.
— Мамо, я люблю її, — твердо відповів він. — Мені не потрібні її гроші чи її статус. Мені потрібна вона. Вона добра, чиста і буде мені хорошою дружиною.
І я змирилася. Як я могла суперечити синові, який був для мене центром всесвіту? Його щастя було для мене головним, тому я сховала свої амбіції глибше і прийняла Лілю в нашу родину.
Після весілля молодята оселилися в тому самому великому будинку, який Іван стільки років будував для свого сина. Весілля ми зробили гарне, гучне, запросили половину села. Ліля у білій сукні виглядала дуже ніжно, хоч і помітно хвилювалася.
Життя пішло своєю чергою. Згодом народилися діти — спершу Максимко, а за два роки й маленька Соломійка. Як же весело стало в нашому дворі! У хаті щодня лунав дитячий сміх, тупотіли маленькі ніжки. Ліля виявилася чудовою господинею. Вона вимивала будинок до блиску, навчилася пекти неймовірні пироги, аромат яких розносився по всій вулиці. Кожні вихідні я приходила до них із гостинцями, зі свіжим молоком чи домашнім сиром. Ліля завжди зустрічала мене на порозі з повагою, обіймала, називала «мамою» і одразу садила за стіл. Я бачила, як вона старається, як сильно вона любить мого сина і як дбає про дітей. Моє серце заспокоїлося. Я зрозуміла, що Віктор не помилився у своєму виборі.
Та наше родинне щастя виявилося крихким і тривало недовго.
Спершу прийшло велике горе — не стало мого Івана. Серце. Його виснажений роками важкої праці організм просто не витримав. Він повернувся з Америки, збирався нарешті відпочити, побути з онуками, але доля вирішила інакше. Одного ранку він просто не прокинувся.
Я тоді ніби осиротіла. Половина моєї душі пішла разом із ним. Я ходила по своїй великій, тепер порожній хаті й не могла звикнути до цієї страшної, мовчазної тиші. Кожен куток нагадував мені про чоловіка, кожна річ пахла ним. Мене рятувало лише те, що поруч були діти й онуки. Ліля часто прибігала до мене, приносила гарячий суп, сідала поруч, гладила мою руку і просто мовчала разом зі мною, розуміючи мій біль без слів.
А от Віктор після батьківського відходу дедалі більше поринав у роботу. Його кар’єра в лікарні стрімко пішла вгору. Його призначили завідувачем відділення, про нього почали писати в місцевих газетах, пацієнти записувалися до нього на місяці вперед. Його поважали в місті, з його думкою рахувалися. Він став поважним, солідним чоловіком.
І десь у свої тридцять п’ять років мій син змінився. Саме тоді в його відділення прийшла працювати нова медсестра.
Молода, яскрава, весела дівчина на ім’я Аліна. Вона була повною протилежністю Лілі. Завжди з яскравим макіяжем, у модному одязі, з голосним сміхом, який привертав увагу всіх навколо. Вона не соромилася кокетувати й відкрито виявляла свою симпатію до мого сина.
Я помітила ці зміни в синові майже одразу. Материнське серце важко обдурити. Вітя став рідше приїжджати до мене. Коли я телефонувала йому, він відповідав сухо, коротко: «Мамо, я зайнятий, у мене пацієнти, передзвоню пізніше». Але не передзвонював. Коли він усе ж з’являвся вдома, то ставав дратівливим, холодним. Постійно кричав на дітей через якісь дрібниці — то Максимко занадто голосно грався, то Соломійка розлила сік на стіл. На Лілю він взагалі майже не дивився, розмовляв із нею крізь зуби, виказуючи повне незадоволення всім, що вона робила.
— Ти знову приготувала цей борщ? — виговорював він їй одного вечора, коли я була в них у гостях. — Скільки можна? Ти можеш придумати щось нове, сучасне? Ти зовсім перестала за собою стежити, ходиш у цьому халаті, як баба з базару.
Ліля лише опускала голову, стримуючи сльози, і тихо вибачалася. А мені було боляче на це дивитися. Я намагалася поговорити з Віктором, але він лише відмахувався:
— Мамо, не лізь у наші стосунки. Я втомився на роботі, у мене важкі операції, а вдома немає жодного спокою.
А одного вечора, коли на вулиці вже була глибока ніч, у мої двері тихо постукали. На порозі стояла Ліля. Вона була в одній легкій куртці, накинутій на домашній одяг, вся в сльозах, тремтячи від холоду й розпачу. Вона тримала за руки сонних дітей, які нічого не розуміли й перелякано тулилися до матері.
— Мамо… — ледве вимовила вона, і її голос зірвався на плач. — Він сказав… він сказав, що більше нас не любить…
Я обійняла їх, завела до хати, напоїла дітей теплим чаєм і вклала спати у своїй кімнаті. Потім ми сіли з Лілею на кухні. Вона сиділа, обхопивши руками гарячу чашку, і розповідала, а її сльози капали прямо в чай.
— Він прийшов сьогодні і просто з порогу сказав, що зустрів іншу. Сказав, що я стала нудною, що зі мною немає про що поговорити, що він переріс мене. Мамо, як же так? Я ж усе життя йому віддала, дітей ростила, кожен крок його оберігала…
Я тоді ще намагалася вірити, що це якась помилка. Що це тимчасове потьмарення. Ну буває ж у чоловіків криза середнього віку? Втома від роботи, величезна відповідальність. Я заспокоювала її, як могла:
— Лілечко, донечко, заспокойся. Все минеться. Він одумається. Це просто криза. Вітя не такий, він не може так вчинити зі своєю родиною. Я завтра ж із ним поговорю.
Але поговорити мені не довелося. За тиждень Віктор сам прийшов до моєї хати. Його обличчя було кам’яним, погляд — рішучим і безжальним. Він сказав слова, після яких у мене буквально земля пішла з-під ніг.
— Лілю, — звернувся він до дружини, яка сиділа на моєму дивані, — забирайся з хати разом із дітьми. Звільни приміщення. Тут тепер буде жити інша жінка. Та, яка мене розуміє, любить і цінує мій статус. Ми з тобою давно стали чужими людьми, і я не збираюся більше терпіти це сурогатне сімейне життя.
Ліля від цих слів аж зблідла. Вона піднялася з дивана, тримаючись за стінку, ніби боялася впасти.
— Вітю… як це — забирайся? Це ж наш дім… Ми тут дітей виховали, ми тут кожну кімнату разом облаштовували… Куди мені йти з двома дітьми? До мами в стареньку хату, де дах протікає?
— Це мій дім, — відрубав Віктор, навіть не моргнувши оком. — Батько будував його для мене. На його гроші все зроблено. Тому я маю повне право вирішувати, хто тут житиме, а хто ні. Ти знайдеш собі якесь житло, я буду платити аліменти на дітей. Але з цієї хати виселяйся.
Я стояла в кутку кухні, слухала це все і відчувала, як усередині мене все німіє. Невже це мій син? Невже це та сама дитина, яку я дев’ять місяців носила під серцем, яку заколисувала ночами, коли він хворів? Та дитина, за яку я щодня молилася перед іконами? Для якої мій покійний чоловік Іван угробив своє здоров’я на чужих будовах, недосипав і недоїдав, щоб тільки син мав цей самий будинок?
Він стояв перед нами — такий успішний, такий правильний у своєму дорогому костюмі, і з легкістю викреслював із життя тих, хто любив його по-справжньому.
Тієї ночі я не стулила очей ні на хвилину. Коли Ліля з дітьми нарешті заснули в сусідній кімнаті, я підійшла до старої шафи. Мої руки тремтіли, коли я діставала зі схованки велику залізну коробку, де зберігалися всі наші сімейні документи.
Я сіла на підлогу біля шафи, увімкнула маленьку настільну лампу і почала перебирати старі папери. Ось свідоцтво про наше з Іваном одруження — жовте від часу. Ось перші малюнки Віті, які я бережно зберігала. А ось і документи на землю та на обидва будинки. Я довго дивилася на акти власності, на підписи, на печатки. Сльози котилися по моїх щоках і падали на папір, залишаючи мокрі плями. Моє серце рвалося навпіл, стікаючи тугою.
З одного боку був мій син. Мій єдиний, рідний син. Як я могла піти проти нього? Як я могла забрати в нього те, що він вважав своїм? Батьківський інстинкт кричав у мені, вимагаючи захистити свою дитину, виправдати його, заплющити очі на його жорстокість.
А з іншого боку — переді мною стояли двоє наляканих, ні в чому не винних дітей. Мій онук Максимко, який так схожий на діда Івана, і маленька Соломійка з її наївними благальними очима. І Ліля — дівчина, яка за всі роки життя в нашому домі жодного разу не сказала мені поганого слова, ніколи не виявила неповаги, яка працювала з ранку до вечірнього присмерку, щоб у її сім’ї все було добре. Хіба вона заслужила на те, щоб її викинули на вулицю, як непотрібну річ, тільки тому, що чоловікові захотілося нових вражень?
Я згадала слова Івана: «Я хочу, щоб у цьому домі росла наша родина, щоб тут був спокій». Хіба мій чоловік хотів би, щоб його онуки залишилися без даху над головою?
На ранок я прийняла рішення. Воно далося мені дуже важко, через такий внутрішній біль, який неможливо описати словами. Такого рішення я сама від себе не чекала ще кілька днів тому. Але я зрозуміла, що якщо зараз промовчу, то втрачу саму себе і зраджу пам’ять свого чоловіка.
Коли наступного дня Віктор приїхав знову — і не один, а вже зі своєю новою жінкою, Аліною, яка з цікавістю розглядала наш двір і наш будинок, ніби вже приміряла на себе роль господарки, — я вийшла на подвір’я. Мої ноги були наче налиті свинцем, але я тримала спину рівно.
Я підійшла до них. Аліна злегка кивнула мені, скрививши губи у фальшивій посмішці, а Віктор дивився звитяжно.
Я глибоко вдихнула і сказала дуже твердо, дивлячись синові прямо в очі:
— У цій хаті житиме Ліля з дітьми.
Віктор від несподіванки аж зупинився. Його брови полізли вгору, і він голосно, знущально засміявся.
— Що? Мамо, ти серйозно? Ти що, жартуєш так? — він перезирнувся з Аліною, яка теж здивовано підняла брову.
— Цілком серйозно, Вітю. Я ніколи не була такою серйозною, як зараз, — відповіла я, і мій голос навіть не здригнувся, хоча всередині все тремтіло.
— Ти виганяєш рідного сина заради чужої баби? — його голос раптом став низьким, у ньому з’явилася злість. — Ти взагалі розумієш, що ти говориш? Це мій будинок! Батько будував його для мене!
Я вперше в житті глянула на нього не як на свого маленького хлопчика, якому треба все прощати й у всьому допомагати. Я глянула на нього як на дорослого, зрілого чоловіка, який переступив через людську гідність і має тепер сам відповідати за кожен свій вчинок.
— Я нікого не виганяю, сину, — тихо, але виразно сказала вона. — Ти сам пішов із цієї сім’ї. Ти сам вирішив залишити своїх дітей і свою дружину. Це твій вибір.
— Я розраховував на цей будинок! — майже крикнув Віктор, зробивши крок до мене. — Ви з батьком обіцяли його мені!
— Будинок записаний на мене, — спокійно відповіла я, дістаючи з кишені ті самі документи, які перебирала вночі. — І земля, і цей будинок, і той, у якому живу я, юридично належать мені. Твій батько не встиг переоформити його на тебе. І тепер я вирішую, хто тут буде жити.
Віктор занімів від обурення. Його обличчя почервоніло, на лобі виступили вени. Аліна поруч із ним невдоволено пирхнула і відвернулася, схрестивши руки на грудях.
— Тобі що, чужа невістка стала дорожча за власного сина? — з гіркотою й образою вигукнув він. — За того, кого ти виростила? За свою рідну кров?
Я відчула, як до мого горла підкочується клубок, а на очі нагортаються гарячі сльози. Мені коштувало неймовірних зусиль ковтнути ці сльози й не показати йому своєї слабкості.
— Ти знаєш, сину… — я зробила паузу, щоб заспокоїти дихання. — Так, у мене є єдиний син. І я люблю його більше за життя, ти це знаєш. Але в мене ще є двоє онуків. Моїх рідних онуків, у яких тече й твоя, і моя, і батькова кров. І я не можу, просто не маю людського права вигнати їх на вулицю чи в розвалюху тільки тому, що мій син вирішив піддатися емоціям і починати життя спочатку з чистого аркуша. Вони ні в чому не винні. Вони не винні, що ти розлюбив їхню матір.
Віктор мовчав, важко дихаючи. Його погляд блукав по мені, по документах у моїх руках, по вікнах будинку, де за фіранкою я помітила бліде обличчя Лілі, яка з острахом спостерігала за нашою розмовою.
— Хочеш нового життя — починай, — продовжила я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально спокійно й розважливо. — У тебе добра робота, ти завідувач відділення, у тебе хороша, велика зарплата. Ти дорослий, успішний чоловік. Заробляй, купуй квартиру чи інший будинок і живи там, як тобі заманеться, з ким хочеш. Я не буду лізти у твоє приватне життя. Але в цьому домі, який твій батько будував для роду, будуть жити твої діти. Вони ростимуть у теплі та затишку.
— Значить, ти від мене відмовилась? — тихо, з невимовною образою промовив Віктор. — Проміняла мене на них?
Я гірко, сумно усміхнулася, відчуваючи, як моє серце стискається від невимовного болю.
— Ні, сину. Це не я від тебе відмовилася. Це ти сам сьогодні відмовився від усього, що мав. Від своєї дружини, від своїх дітей, від поваги своєї матері. Ти сам зробив цей крок. А я просто захищаю тих, хто не може захистити себе сам.
Віктор більше нічого не сказав. Він круто повернувся на підборах, схватив Аліну за руку і попрямував до виходу зі двору. Наостанок він так сильно грюкнув хвірткою, що цей звук ще довго відлунював у моїх вухах.
А я залишилася стояти посеред порожнього двору. Сонце світило яскраво, навколо співали пташки, цвіли мої улюблені яблуні, які ми колись садили разом з Іваном. А в мене всередині була пустка. Я дивилася вслід своєму єдиному синові, який швидко йшов геть, і не знала, чи правильно я вчинила. Мене розривали сумніви. Чи не занадто я була жорстокою? Чи не образила я свою дитину так, що він більше ніколи не повернеться? Адже материнський обов’язок — підтримувати дітей. Але хіба можна підтримувати зло та несправедливість?
Я закрила обличчя руками і тихо заплакала, дозволяючи сльозам, які стримувала так довго, вільно текти по щоках.
Раптом я відчула, як хтось тихенько торкнувся моєї спідниці. Я опустила руки й подивилася вниз. Поруч зі мною стояла маленька Соломійка. Її світле волосся розвівав легкий вітерець, а великі очі були наповнені недитячим сумом і тривогою. Вона підійшла ще ближче, міцно обійняла мої ноги своїми маленькими рученятами, притулилася щокою до мого коліна і тихо, ледве чутно прошепотіла:
— Бабусю… ти нас не виженеш? Тато сказав, що ми тут більше не потрібні… Ти ж нас не віддаси нікому?
Мене наче окропом обдали від цих слів. Весь мій сумнів, весь мій страх перед тим, чи правильно я вчинила, миттєво зникли. Я зрозуміла, що вчинила єдино правильно.
Я швидко опустилася на коліна перед дівчинкою, притиснула її до себе так міцно, як тільки могла, вдихаючи рідний запах її волосся. Мої сльози падали на її плечі.
— Ніколи, дитино… ніколи в житті, — крізь сльози прошепотіла я, гладячи її по спинці. — Ви будете жити тут завжди. Це ваш дім. Бабуся нікому не дасть вас образити. Чуєш мене? Нікому і ніколи.
З будинку повільно вийшла Ліля, тримаючи за руку Максимка. Вона підійшла до нас, її очі теж були червоними від сліз, але в них більше не було того смертельного розпачу, який я бачила вночі. Там з’явилася слабка надія. Вона нічого не сказала, просто допомогла мені піднятися з колін, і ми разом, обійнявшись, пішли до хати.
З того пам’ятного дня минуло кілька років.
Життя, попри все, не зупинилося. Воно продовжувало йти своїм повільним, розміреним ходом, заліковуючи старі рани, хоча рубці на серці залишалися назавжди.
Внуки помітно підросли. Максимко вже ходив до середньої школи, став справжнім помічником у домі. Він навчився косити траву на подвір’ї, допомагав мені з городом, латав паркан — усе частіше нагадуючи мені свого діда Івана не лише зовнішністю, а й чоловічим, спокійним характером. Соломійка пішла в перший клас, тішила нас своїми успіхами в малюванні та постійно щебетала на кухні, допомагаючи матері.
Ліля виявилася дуже сильною жінкою. Оговтавшись від першого удару, вона не склала руки. Вона закінчила курси, знайшла хорошу роботу в місті, почала сама заробляти гроші. Вона розквітла, стала впевненішою в собі. Наш великий будинок під її керівництвом завжди залишався затишним, теплим, наповненим ароматами свіжої випічки та дитячим сміхом. Вона так і не вийшла більше заміж, повністю присвятивши себе вихованню дітей, і досі називала мене мамою, піклуючись про мене, як про рідну.
А Віктор… Віктор так і не повернувся в цей дім. Його гордість та образа виявилися сильнішими за родинні зв’язки. Він одружився з тією Аліною, вони зняли квартиру в місті, а згодом, подейкували люди, взяли житло в кредит. Вони жили своїм яскравим, міським життям, ходили по ресторанах, їздили відпочивати. Про дітей від першого шлюбу він згадував рідко — лише справно перераховував аліменти, які призначив суд, але сам ніколи не приїздив їх провідати. Не хотів бачити ні Лілю, ні мене.
Лише інколи, на великі свята — на Різдво або на Великдень — на моєму телефоні висвічувався його номер. Він телефонував, розмова тривала не більше двох хвилин.
— Алло, мамо, вітаю зі святом. Як здоров’я? — звучить його сухий, далекий голос.
— Дякую, синку, все добре. Як ти сам? Як життя? — відповідаю я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Все нормально, працюю. Ну добре, мені ніколи, бувай, — і в трубці лунали короткі гудки.
Після таких дзвінків я зазвичай довго сиділа ввечері біля вікна, дивлячись на темну вулицю, на зірки, і думала про те, як дивно, а часом і жорстоко складається наше життя.
Ми, матері, вирощуємо своїх дітей, віддаємо їм усю свою душу, кожну краплю своєї любові, готові пробачити їм майже все на світі. Ми прощаємо їм дитячі капризи, юнацькі помилки, нетактовні слова, дорослу неуважність. Але в житті бувають такі моменти, такі межі, через які просто не можна переступати. Є речі, які неможливо виправдати жодною материнською любов’ю — це людська підлість, зрада і жорстокість до власних дітей. Особливо коли від твоїх егоїстичних рішень страждають невинні, чисті дитячі душі, які вірять тобі беззастережно.
Я знаю, що багато хто в селі тоді мене засуджував. За моєю спиною шепотілися, що я «дурна баба», яка вигнала власного сина заради невістки, що кров — це найголовніше, і що син мав право на той будинок. Мені закидали, що я залишила себе на самотність у старості, відштовхнувши єдину дитину.
Але щовечора, коли до моєї хати забігають Максимко із Соломійкою, щоб обійняти мене перед сном, коли я бачу спокійні, вдячні очі Лілі, я дивлюся на портрет мого Івана на стіні й відчуваю, що моя совість чиста. Я вчинила за правдою. За тією правдою, якої нас учили наші батьки.
А як ви вважаєте, чи правильно я вчинила в тій ситуації? Чи мала мати право так жорстко поступити з єдиним рідним сином заради невістки та онуків, чи все ж треба було стати на бік своєї дитини, попри його вчинок? Як би ви вчинили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
