— Марино, у вас є щось швидке, щоб перекусити? — поспіхом запитала Юлія. — Я просто неймовірно голодна! І мені треба встигнути за день усе. Сьогодні ж свято. Мене вже друзі чекають, ми збираємося до кафе ввечері.

— Так, ти абсолютно права, свято. Це тобі, люба. Вітаю, — Марина простягнула Юлії елегантну, маленьку оксамитову скриньку, в якій лежала ексклюзивна вінтажна каблучка, про яку Юлія марила кілька років, але сама придбати не могла.

Уся її зарплата, отримана на посаді PR-менеджера, завжди зникала з шаленою швидкістю.

То виникала нагальна потреба придбати дорогий абонемент у фітнес-клуб, то терміново треба було оновити свій парфумний гардероб, то подруги кликали у спонтанну подорож за місто.

Не відмовляти ж собі у задоволеннях.

Марина чудово знала про це бажання Юлії.

І їй хотілося зробити щось добре для неї. Вона ж майже рідна людина.

Тим більше Марина завжди мріяла про доньку, окрім вже дорослого сина.

І ось, коли Іван привів додому Юлію, свою обраницю, бажання ніби здійснилося. Марина полюбила її всім серцем і дуже сильно оберігала.

Марина відчувала цю глибоку прихильність до тендітної дівчини не тому, що Юлія вирізнялася особливою добротою, вихованістю чи чуйністю.

Просто Марина була такою людиною.

Вона безмежно любила сина. Тому любила всіх і все, що було пов’язане з ним.

Юлія зустрічалася з ним уже майже чотири роки. І Марина, як зразкова майбутня свекруха, докладала всіх зусиль, щоб прийняти дівчину у родину, немов рідну доньку.

Але вона не врахувала одного: що людська натура може бути меркантильною. А ще — люди дуже швидко звикають до комфорту.

Ба більше, коли для них постійно і багато робиш добра, вони починають сприймати це як належне. Вони забувають про вдячність, а з часом взагалі вирішують, що це цілком нормально і буденно — отримувати все без зусиль.

Саме так сталося і з Юлією.

З першого ж дня знайомства Марина вирішила, що зробить усе, аби в їхній родині їй було затишно, комфортно та зручно.

Марина з чоловіком Павлом, батьком Івана, зовсім нещодавно оселилися у заміському будинку з великим зимовим садом.

Якось, через кілька тижнів після знайомства, вона запропонувала Юлії залишитися у них переночувати.

З того самого дня Юлія постійно мешкала в кімнаті Івана, вже не питаючи дозволу ні у свого хлопця, ні у його батьків. Це стало чимось само собою зрозумілим.

Начебто ніхто не заперечував. Але все ж іноді у батьків виникало бажання усамітнитися або просто провести час втрьох із Іваном, насолоджуючись тишею сімейного кола.

Але тепер такої можливості вже не було.

Юлії було надзвичайно зручно у цьому будинку, не те що у маленькій орендованій кімнаті з іншими студентками.

Тут був прекрасний ремонт, усі умови для розкішного життя.

Холодильник завжди був заповнений вишуканими продуктами. Свіжа та смачна їжа завжди стояла на столі. Навіть прибирати не доводилося.

Марина, як справжня берегиня і господиня дому, завжди все робила сама і з помітною насолодою.

А ще Юлію завжди брали із собою. Скрізь. Зокрема й у поїздки до друзів у сусідній регіон.

Вони, до речі, теж жили у великому маєтку.

Подруга Марини, Оксана, завжди зустрічала родину Марини з щирою гостинністю.

Вишуканий обід, затишна гостьова кімната, цікаве дозвілля. Звісно, все це забезпечувалося і для Юлії. Адже вона вважалася членом родини.

У сім’ї Оксани Юлію також щиро полюбили. І Юлії там подобалося. Її нагодують, розважать, катають містом. Це було не життя, а справжня казка.

А ще за ці чотири роки, поки Юлія була в родині Івана «як рідна», вона двічі відпочила в хороших санаторіях з його родиною, причому абсолютно безкоштовно, за неї все оплатили, попри те, що вона працювала і отримувала дуже гідну зарплату.

І всі гірськолижні курорти в Карпатах відвідала — теж, до речі, жодного разу не заплативши і навіть не запропонувавши хоча б трохи долучитися до витрат.

Ба більше, вона навіть ніколи не купувала додому прості продукти, навіть упаковку хорошої кави до спільного столу.

Загалом, збоку могло здатися, що Юлії просто комфортно і вигідно перебувати у цій родині — добрій, щедрій.

Але ні. Ні Марина, ні її чоловік, ні Іван ніколи й подумати не могли нічого поганого про цю дівчину.

Вона завжди була жвавою, безпосередньою та комунікабельною. І жодні недобрі підозри ніколи не приходили в голову Марині до того самого переломного дня. До цього свята.

Того дня дві кращі подруги вирішили відзначити свято винятково удвох.

Оксана приїхала до Марини. Вони забронювали собі розкішний апартамент у престижному заміському клубі.

У вартість проживання входило відвідування басейну, SPA-процедури і навіть святковий дегустаційний стіл. А ще дозволялося безкоштовно запросити кількох гостей, але лише до десятої вечора.

Подруги проводили час чудово. Вони багато усміхалися, а точніше, навіть голосно реготали, обговорюючи все на світі, що накопичилося за останні місяці.

Цю ідилію перервала. Хто ж? Звичайно ж, Юлія. Це було дивовижно.

— Марино, добрий вечір. Іван мені сказав, що ви сьогодні відпочиваєте у заміському клубі? А можна я під’їду до вас на пару годин?

Марина спочатку розгубилася. Їй здавалося, що дві дорослі жінки, найкращі подруги, мають право хоч іноді побути абсолютно наодинці. Тим більше вони цього чудесного дня вирвалися з нескінченної рутини домашніх справ і обов’язків, залишивши вдома чоловіків і дітей, а в Оксани їх було, до речі, троє.

То навіщо їм ще хтось? Їм і так було добре. Весело, спокійно, чудово.

Але відмовити Юлії було якось незручно, чи що.

— Ну, добре, приїжджай, — розгублено пробурмотіла вона.

— Ми ще когось чекаємо? — здивувалася Оксана.

— Так. Юлія, дівчина Івана, заїде до нас ненадовго.

— Ось як. Ну, добре. Я якраз приготувала для неї невеликий презент, хотіла передати через тебе, але тоді вручу особисто.

— Мій теж зі мною. Я, звичайно, хотіла подарувати його вдома, ну, нічого.

Через двадцять хвилин Юлія вже стояла на порозі апартаментів.

— Ой, як у вас тут розкішно! Яка краса. А басейн уже працює? Я побіжу, у мене мало часу, — кинула вона.

Юлія одразу ж накинула м’який банний халат і вирушила насолоджуватися розслабленням та процедурами.

Оксана і Марина здивовано перезирнулися, але лише знизали плечима і продовжили перервану розмову.

Тим часом їм у номер принесли замовлений із ресторану святковий сет. Він був неймовірний.

Тут були і запечені перепілки, і вишукані паштети, добірні екзотичні фрукти та шоколадні цукерки.

Усе було дорого, щедро і зі смаком. У свій день не можна ні в чому собі відмовляти.

Поки подруги насолоджувалися вишуканою вечерею, до номера повернулася Юлія.

— Так, що тут у нас? Яка смакота, м-м-м, — вона безцеремонно приєдналася до столу.

Марина з Оксаною знову відчули легке внутрішнє напруження, але не подали вигляду.

Тут Марина вирішила трохи розрядити обстановку і вручила Юлії подарунок.

— О, класно. Я ж саме про таку і мріяла! — невиразно відповіла та, доїдаючи черговий шматочок запеченої перепілки.

Оксана теж привітала Юлію.

У відповідь — повна тиша. Юлія навіть спасибі толком не сказала, і навіть привітання не прозвучало для господинь.

Складалося враження, що це свято сьогодні святкує лише вона.

— Так, добре. Мені вже час бігти. Мене дівчата вже зачекалися, а мені ще треба додому заїхати, привести волосся до ладу і переодягнутися.

— Цікаво, Юліє. А ти в курсі взагалі, що тебе Іван вдома чекає? Ну, добре, ти сьогодні була на роботі. Вдень ви не побачилися. А зараз? Він тобі хіба не говорив?

— Казав, казав. Але я ж пояснила, мене чекають подружки. Вони вже забронювали ложу в модному клубі. Я хочу розважитися сьогодні з ними.

— Але ж він приготував для тебе святкову вечерю. І подарунок. Він тобі сподобається, от побачиш.

Взагалі-то, Марина домовилася із сином про подарунок заздалегідь. Вона купила дорогу каблучку, а Іван, заощадивши кілька місяців, придбав до неї розкішні сережки з таким самим каменем.

Про такий набір Юлія навіть і мріяти не могла.

Але, побачивши її холодну реакцію на свій подарунок, Марина, звичайно, засмутилася.

Або Юлія очікувала чогось більш грандіозного, або вона просто розучилася відчувати вдячність.

Найімовірніше, спрацював другий варіант. Сім’я Івана, очевидно, вже так її розпестила, що все, що для неї не робилося, вона сприймала як невід’ємний елемент свого життя.

— Юліє. Ну, приділи ти Івану хоч трохи часу. Він же старався, готувався, чекав тебе, — ніяк не могла заспокоїтися Марина. — Він тебе потім і до клубу відвезе, і назад забере.

— Та нічого страшного. Я зранку до нього приїду. Нас якраз друзі покликали завтра. Я давно планувала.

— А вечеря? А подарунок?

— Вечерю нехай сам доїсть, а подарунок я завтра заберу, подумаєш.

Юлія зникла так само стрімко, як і з’явилася. Вона не привітала ні Марину, ні Оксану зі святом, і навіть нічого не подарувала у відповідь.

І поїхала розважатися далі.

Не туди, де її чекала рідна людина, а туди, де їй просто хотілося весело провести час. Саме в цю хвилину багато що стало зрозумілим.

У кімнаті запанувала важка тиша.

— Марино, я, звичайно, нічого не хочу казати, але.

— Так. Я все усвідомила. І знаю, що багато в чому сама винна. Занадто багато непотрібної доброти я зробила для цієї дівчини. Настільки багато, що вона навіть слово «Дякую» розучилася вимовляти. Зате чудово навчилася користуватися чужими ресурсами.

Подруги вирішили не псувати собі вечір розмовами та думками про безсовісну Юлію.

Але Марина весь час думала: як їй правильно вчинити з майбутньою невісткою?

Якщо вона щось їй скаже, та може образитися і залишити її сина, виходить мати зіпсує йому життя. А він щиро кохає її.

Чи таке варто відразу поставити на місце майбутню невістку, щоб там далі не було, адже лише гірше згодом може бути?

Чи варто матері вмішуватися в сім’ю свого сина у цій ситуації і як зробити так, щоб не зруйнувати його майбутнє, щоб невістка не відвернулася від них?

Фото ілюстративне.