Мені 41 рік, у мене є двоє дітей: 16 років синові і 10 років дочці. За середніми мірками живе наша сім’я не бідно: є свій будинок, є город, є сад, мінімальне господарство: кури і кролики. Працюю я бухгалтером на підприємстві в сусідньому селищі. Чоловік працює водієм маршрутки.
Все, що ми маємо, ми самі заробили. Ми і батькам чоловіка по господарству допомагаємо: прибрати, погодувати тварин, город прополоти, та хіба мало справ у їхньому сільському побуті. Тому і живемо непогано, що працюємо багато. Можна було б жити від зарплати до зарплати, але я так не можу, а мій чоловік – і поготів.
Власне з ініціативи чоловіка тоді, 18 років тому, ми відмовилися від міського життя. На місці старої хатини чоловікової бабусі побудували великий будинок, завели господарство, бо мій чоловік переконаний, що маючи свої продукти, якось надійніше.
І в чоловіка, і в мене вся рідня в місті. Але Олегові дві сестри самостійні, при чоловіках-дітях і при роботі. А от моя молодша сестра постійно хоче, щоб їй хтось допомагав, колись це були наші батьки, тепер – я.
Аліна вийшла заміж відразу після школи, але проживши з чоловіком три роки, розлучилася і повернулася до мами з півторарічною дочкою.
– Хто їй допоможе, якщо не ми, – примовляла мама. Ну не пощастило дівчинці, буває.
Я б теж так думала, але бачу, що сама сестра про своє майбутнє не дуже то і турбується. Не встигла з одним розлучитися – знову заміж вийшла, а через чотири роки прийшла до тата з мамою вже з двома дітьми.
Наші батьки Аліні дуже допомагали, навіть на заробітки її відпустили, адже діти були під наглядом. Але за кордоном Аліна заробила небагато. Коли повернулася, мама влаштувала її тут, в місті, в їдальні кухарем. Років зо три працювала, а потім звільнилася і знову поїхала закордон.
Сестра сподівалася щось заробити, але її мрії не збувалися. Повернулася, кілька місяців сиділа без роботи взагалі, потім пішла касиром в універсам.
Потім тата не стало, а мама злягла. Коли мама залишилася одна, то я її до себе забрала, бо Аліні я довірити догляд не могла. А сестра знову примудрилася втратити роботу. Мама просила: чи не кидай її, онукам їсти нічого. Ну віддавала я їй всю мамину пенсію, а потім і мами не стало.
У спадок за батьками ми вступили обидві. Я зробила так, щоб Аліна через свій характер на вулиці з дітьми не залишилася. На квартиру батьків я не претендую, чекає, коли племінники стануть повнолітніми, щоб на них житло оформити.
Чоловік не проти, сказав, що нам нічого не треба, ми для своїх дітей наживемо, нехай вже Аліниним дістанеться. Ну допомагаю я їй: продукти з свого господарства привожу. Але у неї то холодильник зламається і м’ясо зіпсується, то колонка водонагрівальна полетить – дай грошей, сестра.
Аліна ходить на роботу, у нас з нею така домовленість – я допомагаю їй доти, поки вона сама працює. Але грошей не вистачає: діти ростуть, їм багато треба, а колишні чоловіки зовсім не допомагають, платять мізерні аліменти.
Що робити, грошей давати треба. Чоловікові все це не дуже подобається, але не забороняє, а мені й самій набридло. На літо племінників до себе забирати пробувала, мої по городу шарудять: жуків збирають, поливають, а Алінині, як тіні мотаються, куди подіти себе не знають.
Якщо у мене з чоловіком все відкладено і розписано, то Аліна живе одним днем: як буде, так і буде, якось все само собою владнається. І відкинути молодшу сестру я не можу – все ж єдина рідна людина, та й батькам я обіцяла: старша ж, значить доля така – допомагати. І допомагати вже втомилася.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
