Ми з моєю дружиною Оленою обоє народилися та виросли в маленькому селі.
Коли ми з нею одружилися, то зрозуміли, що там ні для нас, ні для наших майбутніх дітей перспектив немає абсолютно ніяких.
Тому згодом ми зібрали свої речі та обоє приїхали в Київ і стали там працювати на базарі самі на себе, як то кажуть.
Спочатку ми з Оленою орендували маленьку кімнату в однієї бабусі, яка біля базару близенько жила, нам було так тоді дуже зручно, а самі стали відкладати на житло гроші.
У той час нам вставати доводилося в три години ночі, їхати бусом з жінками на оптовий ринок, а потім вже з фруктами та овочами приїжджати на свій базар та відмикали маленький контейнер.
Майже годину ми розставляли придбаний товар, потім купували пиріжок та чай на сніданок, адже ще з ранку були голодними, хотіли встигнути все, ніколи було й поїсти.
Вдень нам одна жінка завжди приносила дві півлітрові баночки супу та кашу, ми замовляли для себе недорогий невеличкий обід.
Продавали весь свій товар до пізнього вечора, потім бігли на квартиру, де Олена швиденько готувала скромну вечерю, швиденько їли і лягали відпочивати, адже вранці знову на роботу.
Один вихідний лише мали – понеділок.
У цей день ми прали, прибирали, телефонували родині, могли хоч трішки відпочити від базару.
В такому темпі прожили чимало років, поки назбирали на однокімнатну невеличку квартиру для себе.
Вона нам дісталася важкою працею, досить непросто було назбирати на неї.
А цієї весни вже планували новосілля, я навіть додому зателефонував усім заздалегідь все розповів.
А вчора моя Оленка сказала, що кликатиме лише своїх родичів, бо вони багатші, принесуть гарні подарунки, а у мене родина бідніша, тому нічого особливого вони нам не подарують, гарних подарунків годі й чекати.
Дружина пояснила, що квартира у нас однокімнатна, зовсім маленька і багато людей у нас не поміститься ніколи, тому потрібно продумати найкращий та найвигідніший нам варіант.
Олена наголосила, що лише моїх батьків покличемо, для годиться і все.
Я, щиро кажучи, маю досить таки спокійний характер, завжди в усьому погоджуюся зі своєю дружиною, ніколи не перечу їй.
Але вчора мовчати не став і сказав Олені, що якщо вона не хоче звати мою родину, то я проти того, щоб і її родичі приходили.
Справа не в грошах, а в людському відношенні, як на мене.
Дорогі подарунки мені не потрібні, але коли нам жилося не просто, моя рідна тітка привозила продукти з села в столицю: сир, сметану, яйця, м’ясо, вона дуже шкодувала нас, завжди старалася привезти нам щось поїсти, постійно консервацію возила для нас, щоб не сиділи голодні.
Так, мої рідні не мають великих грошей, але вони завжди підтримають у непросту хвилину, завжди допомагали чим могли та як могли.
Тато з мамою з села теж все передавали своє домашнє, щоб ми багато грошей не витрачали на продукти, тоді, як багата родина Олени про нас навіть не згадувала за всі ці роки, поки не дізналися, що в нас квартира в столиці.
Олена на мене дуже образилася і сказала, що святкувати новосілля тоді не будемо, бо який сенс скликати до себе багато людей, два дні готувати на стіл, якщо все це навіть не окупиться.
Прикро мені за дружину свою. Як тут бути вже й не знаю.
Я навіть не помітив, коли для неї стали гроші такими важливими в житті.
Хіба це нормально?
Як її змінити? Як пояснити, що гроші в житті зараз не головне?
Фото ілюстративне.