– Мій єдиний син одружується скоро, – засмучено зітхає 52-річна Катерина. – Я його одна ростила з 5 років. Ну хіба весілля сина – це не моє свято, хіба це не свято матері? Скажи мені, будь ласка!
Катерина не любить розмов про те, що вона, мовляв, все життя працювала одна заради дитини, бо будь яка мати це робить, в шлюбі вона чи ні, але по суті, це ж так і є. Працювала на двох роботах, шукала підробітки – щоб у сина все було. З роботи бігом мчала додому – хоч трохи, хай зайву годину, але побути з сином, які вже там посиденьки і корпоративи. Всі відпустки, вихідні – з дитиною. Заміж вдруге не вийшла, хоча претенденти були. Особливо спочатку. Але який би чоловік не був хороший, дитині він чужа людина, і цим все сказано. Можливо, просто не ті чоловіки траплялися на шляху, проте жодного з них впустити в свою сім’ю Катерина так і не зважилася.
Так вся молодість і пройшла під девізом “я мама, у мене дитина”.
Зате вже й сином своїм зараз можна дуже пишатися. Виріс, вивчився, працює, стоїть впевнено на ногах, живе окремо. Ось уже півтора року зустрічається з дівчиною, збирається одружитися, весілля через місяць. Удвох з нареченою збирають гроші, будуть вирішувати квартирне питання – все логічно і продумано у них.
Наречена дівчина непогана, дуже самостійна. Батьки в області, вона в столиці – закінчила навчання, працює, живе на свої гроші.
– А весілля буде у них взагалі і де?
– Весілля як такого не буде, – зітхає сама Катерина. – В тому то й справа. Наречена вирішила, що молоді вчотирьох зі свідками сходять в РАЦС і потім посидять самі в кафе. Ніяких лімузинів, фраків, білих суконь, а також родичів. І батьків на весіллі теж не буде – ні з того, ні з іншого боку. У молодих немає ні грошей, ні бажання влаштовувати свято.
Виходить, на весілля сина Катерину не запрошують. Причому, “не запрошують” – це навіть не те слово. Вона вже і гроші їм запропонувала сама заплатити – “за гостей, ну хоча б за батьків”. Але їй ясно і недвозначно дали зрозуміти, щоб вона сиділа вдома.
Але ж сама Катерина вважає це свято і своїм теж.
Ну не кожен же день, напевно, у нас одружується єдиний син, правда?
– Розумієш, мам, – несміливо говорить син. – Якщо запросити тебе, то треба запрошувати і родичів моєї дружини – мати з вітчимом, батька з новою дружиною, бабусю, у якої вона все дитинство прожила, сестру з кавалером. Ти уявляєш, який це натовп набирається? Тому ми вирішили – якщо вже нікого, то нікого зовсім, розумієш?
– Але в РАЦС хоча б ми зможемо прийти? – зітхає Катерина.
– Мамо, ну як ти собі це уявляєш? – каже син. – Ось закінчиться церемонія реєстрації, ми в кафе, а батькам що скажемо? “Всім дякую всі вільні?” – так ще гірше. Не ображайся. Ми потім у неділю до тебе з тортом приїдемо, чайку поп’ємо. Не переймайся ти за це, все ж добре у нас, зрозумій.
Але Катерина переймається. Хоча вона завжди вважала себе впевненою в собі, сучасною людиною – зараз чомусь стає прикро. Всі близькі знають, що син одружується, всі розпитують про весілля – а вона тільки знизує плечима:
– А у нас все по-сучасному! Без батьків!
– Не по-людськи якось, – зітхає більшість родичів при Катерині. – Ну як це: весілля без батьків?
Катерина згодна цілком з ріднею – не по-людськи. Але найбільше її засмучує те, що це придумала невістка, а син, не порадившись з мамою, відразу погоджується з кожним її словом. І, якщо вона сказала, що мама твоя не треба, то він і погодився відразу з нею, без заперечень. Мама вже для нього не така важлива людина в житті, як колись.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.