Налагоджувати особисте життя в 63 роки, коли більша частина життя вже позаду, а діти дорослі – не так то вже й просто.
Тому я дуже хвилювалася перед тим, як повідомити доньці новину про те, що я хочу додому чоловіка привести.
Я довго обдумувала цю ситуацію, переживала, що скаже моя донька, але її реакція мене відверто здивувала.
Повернулася я додому кілька місяців тому. А до того довгих 17 років я була в Італії на заробітках.
Живемо ми в селі, Наталя у мене єдина донька, зараз їй 38 років. Вона давно одружена, має двох доньок.
Я стала вдовою в дуже молодому віці, дочка лише в школу пішла. Відтоді я сама дитину ростила.
В селі мені одній дуже важко було, навіть взимку на вулиці сніг розчистити, чи дров нарубати часто ставало для мене проблемою. Доводилося кликати когось із сусідів і платити їм за це гроші, а з грошима у мене було не густо.
Часто до мене приходив допомагати сусід Ярослав, я коли йому гроші заплачу, а коли продуктами домашніми розрахуюся.
З часом я помітила, що Ярослав якось не так на мене дивиться. І себе я впіймала на думці, що він мені подобається. Одного разу справа мало до гріха не дійшла.
Але Ярослав був одружений, і навіть не зважаючи на свої почуття, які раптово в мене виникли до нього, я не могла переступити через свої принципи.
А потім доля так закрутила, що у мене з’явилася можливість їхати в Італію на заробітки. Дочка якраз школу закінчила, пішла в технікум вчитися, а я подалася у світи гроші заробляти.
З часом дочка вийшла заміж, привела зятя додому.
Діти у мене дуже хороші, вони жодного мого євро, які я висилала, не пустили на вітер. Будинок великий збудували, подвір’я упорядкували. Навіть доволі кругленьку суму відклали.
Я не планувала ще повертатися, але виникли певні проблеми із здоров’ям, і я приїхала влітку додому.
А дочка відразу сказала, що більше нікуди мене не відпустить. Показала гроші, які вона відклала з того, що я їй висилала, віддала їх мені, і сказала, що вже досить з мене працювати.
Ми вирішили, що вдома я побуду якийсь час і подивлюся, як я себе почуватиму.
Але тут несподівано виникла ще одна історія. Ярослав! Мій сусід.
Він теж кілька років тому став вдівцем, і тепер не дає мені проходу. Каже, що дуже чекав на моє повернення, що хоче, щоб ми одружилися і жили разом, бо так і не зміг мене забути.
Спочатку все це мені здавалося дивним і смішним, ну яке – заміж виходити в пенсійному віці?
Але потім я собі сіла, подумала, і зрозуміла, що за все своє життя справжнього жіночого щастя я так і не пізнала.
Я і сама захотіла мати хоч на старість біля себе рідну людину. Тому я відповіла згодою Ярославу.
От тільки не знала, як я про це маю сказати своїй доньці. Адже привести зараз додому чужого чоловіка, та ще й на все готове, це ще той виклик для дочки і зятя.
Тому я мовчала до останнього, а потім дочка сама мене покликала на розмову.
Наталя почала питати, чого я постійно сумна, може, мене болить що. От тоді я їй все і розповіла, подумала – будь що буде!
Наталя лише хитро посміхалася, виявляється, вона давно все знала. Бо поки мене не було, Ярослав часто до них приходив і допомагав по господарству.
Зять його цінує і поважає, як батька рідного.
І десь Ярослав їм зізнався, що любить мене і хоче, щоб ми разом були. Так що сюрпризом для дочки ця новина не стала.
Ні дочка, ні зять, не мали нічого проти, щоб я привела Ярослава додому. Будинок у нас великий, всім місця вистачить.
– Мамочко, все буде добре! Головне, аби ти була здорова і щаслива, – сказала мені моя дитина.
Слова Наталі стали для мене наче благословенням. Яка ж хороша у мене донька!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.