В неділю зранку в хаті Ярослави кипіла робота, навіть сусідка прибігла до неї щоб допомогти, адже Ярослава відзначає свій 65-річний ювілей, заради цього вона навіть з Італії приїхала.
– Славо, ти скільки всього наготувала, хто все це їсти буде? – питає сусідка, розкладаючи тарілки на святковий стіл.
– Ну як хто? Троє синів, три невістки, шестеро внуків, може ще і свати прийдуть, ти, я – так що буде кому їсти, – посміхнулася Ярослава, і ще жвавіше стала бігати навколо столу, бо глянула на годинник, і зрозуміла, що от-от діти прийдуть.
Першим приїхав молодший син, Юрій, з невісткою і двома їхніми доньками. Внучки-школярки мали для бабусі подарунок – вони самі намалювали для неї малюнок, з підписом “Бабусю, з днем народження! Ми тебе дуже любимо”.
Юра і його дружина привітали маму на словах і сіли за стіл. Приблизно так само зробив і середній син, Максим, і старший син, Сашко. Їхні діти дарували бабусі хто шоколадку, хто малюнок, а всі троє синів прийшли без подарунку.
Це неабияк засмутило Ярославу, адже не щодня у неї ювілей, і справа тут навіть не в подарунках, а в увазі.
Останній раз вона святкувала свій ювілей в 55 років, тоді ще чоловік був живий. Але сини ще не так твердо стояли на ногах як зараз, тому особливих подарунків мама від них не чекала.
Потім чоловіка не стало, а сини порозходилися з дому, і у віці 59 років Ярослава вирішила їхати на заробітки в Італію, бо не могла собі вдома місця знайти, так їй було сумно без чоловіка і дітей.
– Поїду, дітям своїм допоможу, – казала Ярослава своїй сусідці.
– А що їм допомагати? Вони у тебе он які красені – і красиві, і здорові, і розумні, та це вони тобі б мали допомагати, а не ти їм. І куди ти на старості років поїдеш, ти в паспорт дивилася? – картала сусідка Ярославу в надії, що змусить її передумати, але Ярослава вже все для себе вирішила – вона поїде в Італію і допоможе синам.
Всі зароблені гроші Ярослава завжди ділила на три частини, і відправляла однакову суму кожному з них, щоб вони між собою не сперечалися, кому мама більше дала. Жінка вважала, що саме так буде найправильніше.
Сини говорили мамі гарні слова і хвалили за наїдки, невістки також знайшли для свекрухи кілька теплих і ніжних привітань.
Ярослава з сусідкою вийшли на двір, там обидві сіли на лавочку.
– Дивись, Славо, який гарний будинок тут хтось побудував, – показала сусідка на дуже гарний новенький дім, який буквально виріс у них по сусідству за кілька місяців. – І в тебе міг би бути такий, якби ти всі гроші дітям не віддавала, – так ніби з осудом сказала вона.
Ярослава хотіла їй щось відповісти, але глянула на свою стару хату, і зрозуміла, що сусідка таки має рацію – за 6 років вона до нічого за кордоном не доробилася.
– А хіба в тій хаті щастя? Скільки мені одній треба? Головне, що діти мої щасливі, – стала заспокоювати себе Ярослава.
Вони б і далі сиділи на вулиці, бо вересневий вечір видався доволі теплим, але раптом старший син, Олександр, окликнув маму, щоб та йшла до хати, бо там на неї гості чекають.
– А й справді, засиділися ми тут, ходімо до столу, – спохватилася Ярослава.
На столі на неї вже чекав торт із свічками – цей сюрприз для Ярослави організували невістки.
– Задувайте, мамо, свічки, і загадуйте бажання, – хором кажуть.
– Ой, діточки, у мене лише одне бажання – аби лише ви всі були живі і здорові, – сплеснула руками від несподіванки Ярослава.
Не встигла вона оговтатись від сюрпризу від невісток, як тут встали її сини. Слово взяв старший.
– Мамо, ми дякуємо вам за все, що ви для нас зробили. Ми це дуже цінуємо. Тому маємо невеликий подарунок, треба лише всім на вулицю вийти, – каже.
Все було наче у сні. Сини завели Ярославу в ту нову хату зі словами: “Мамо, ми її збудували для тебе. Подобається?”
З’ясувалося, що всі ті гроші, які мама їм відправляла, сини не витрачали, а складали. І тепер найняли бригаду робітників, які звели цей невеликий, але дуже красивий і затишний будинок.
Сказати, що Ярослава була розчулена вчинком синів, це нічого не сказати.
– Ганно, чого стоїш? – окликнула вона сусідку. – Ходи глянь, який подарунок мені діти зробили.
Та сусідка не могла зрушити з місця, так її розчулив цей випадок, що вона розплакалася.
– Щаслива ти, Ярославо. Не через будинок. А через те, що дітей добрих маєш, бо для нас в старості – це найважливіше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
