Видала дочку заміж, тепер шкодую про це.
В Італію я поїхала сім років назад не від доброго життя. Рано залишилася вдовою. Доньку виховувала одна. Жили ми в невеликому приміському селі. Мали невеличку хатинку, яка залишилася мені від батьків.
Постійне безгрошів’я і усвідомлення того, що дочка підростає, і потрібно якось їй допомогти, наштовхнули мене на думку, що настав час щось змінити нарешті у своєму житті. І, як це буває, була б мета, а засоби знайдуться. Якраз сусідка приїхала на Великодні свята додому, вона вже шість років в Італії на заробітках.
За цей час її подвір’я і будинок дуже змінилися, за гроші зараз можна купити все. Її оселя перетворилася на будинок, як “з картинки”, чого не скажеш про мою стару батьківську хату і занедбане подвір’я.
Зоя, приїжджаючи в Україну, завжди заходила до мене в гості, італійською кавою пригощала. Зайшла і цього разу. Слово за слово розговорилися, Зоя і каже:
– А чого тобі втрачати, Віруню. Дочка вже майже виросла. Їдь зі мною в Італію, гляди, через три роки свою хату не впізнаєш, і доньці допоможеш.
Зоя пішла, а її слова мене зачепили. Всю ніч я думала, що робити. Зранку побігла до сусідки, щоб сказати їй, що я згідна.
– От і добре, Вірочко, – посміхнулася Зоя і розповіла, які документи потрібно зробити, щоб поїхати в Італію. Домовилися на літо, щоб донька школу закінчила і випускний відгуляла.
Відразу ж з перших днів я активно взялася за оформлення документів. В зв’язку з цим, часто їздила в місто. Одного разу я не встигла на останній автобус в село, стояла, ледь не плакала. Як раптом біля мене зупиняється велика шикарна чорна іномарка.
– Тітко Віро, сідайте підвезу, – почула я голос з авто. Придивилась, а це наш місцевий бізнесмен, Славко. Я сіла в машину, задоволена, що швидко доберуся додому. Але у Ярослава були свої мотиви.
– Тітко Віро, чесно кажучи, давно хотів з вами поговорити, – почав хлопець розмову. – Мені давно подобається Ваша Світланка, заміж хочу її покликати. Та вона постійно дає мені відкоша. Може б Ви з нею якось, по-материнськи поговорили.
Я була дуже здивована цією розмовою, бо знала, що донька зустрічається з однокласником Сергійком. Хлопець гарний, порядний, але з дуже бідної сім’ї. Я навіть, якось, доньці натякнула на це, а вона мені і відповіла:
– Мамо, ми разом усе собі заробимо. От побачиш, все буде добре.
А тут я почула про такого перспективного жениха для своєї донечки, то ж не зацікавити мене ця пропозиція не могла. Але як це сказати Світлані, не змушувати ж її.
Ярослав, як зять, дуже підходив мені, мене навіть не турбувало те, що він старший за мою доньку на дванадцять років. Я розуміла, що якщо я видам Світлану заміж за Ярослава, то зможу спокійно поїхати в Італію. Щоб здійснити свій план, я почала частіше кликати Ярослава до нас, немов би потребувала його допомоги, а він охоче приїжджав і допомагав.
А в автобусі, коли побачила маму Сергія, я спеціально голосно сказала, що дочку видаю заміж – за Ярослава.
Це зробило свою справу. Сергій поїхав з села на навчання, не вислухавши ніяких пояснень доньки. Вона була в розпачі. То ж в такому стані ми з Ярославом і переконали її, що так буде краще, і що їй варто погодитися на пропозицію Ярослава стати його дружиною.
В кінці серпня ми відгуляли весілля, після чого я з спокійною душею поїхала в Італію. Незабаром донька потішила мене звісткою, що чекає первістка. Я була безмежно щаслива. Думала, що все минулося.
Додому я на початках не приїжджала, бо не мала документів. Зате приїжджала традиційно на свята Зоя. Одного разу, повернувшись після відпустки, Зоя мене ошелешила:
– Може це і не моя справа, але у твоєї Світлани немає життя з Ярославом. Не любить вона його. А він гуляє. Сама його кілька разів бачила з молоденькими дівчатами.
Я зателефонувала доньці, але вона жодним словом ні про що таке не обмовилася. То й я і подумала, що Зої здалося. Та щось зсередини мені підказувало, що все правда. Якраз на той час я і документи зробила, тому вирішила їхати додому, щоб самій у всьому переконатися.
Приїхавши, я зраділа, коли побачила, як змінилося моє подвір’я і мій будинок. Донька намагалася триматися, але я чітко бачила в її очах сум. Проте говорити вона про це не хотіла.
***
Наступний мій візит в Україну був через два роки. Ввечері донька сказала мені, що хоче серйозно поговорити. Я злякалася, і не даремно. Світлана нічого не приховуючи сказала, що нещодавно в село повернувся Сергій. Вони зустрілися, і зрозуміли, що їхні почуття не зникли. Сергій запропонував зійтися.
– Ти знаєш, що я ніколи не любила Ярослава, – почала плакати донька. – Тому не суди строго, але я подала на розлучення. Ярослав теж не проти. Ми з донькою їдемо в місто до Сергія. Нічого мені від вас не треба. Ми з Сергієм заробимо собі на все самі.
Світлана поїхала на наступний ранок. До кінця моєї відпустки залишалося два тижні. Що тепер робити в красивому, але порожньому будинку, я не знала. Але зупиняти доньку цього разу я не посміла. Одного разу я вже спробувала вирішити все за неї, і нічим добрим це не скінчилося.
Передрук заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
