Людмила Віталіївна мала непростий характер, що не прикрашало саме її життя: слово «ні» у неї зникло вже давно, особливо по відношенню до рідних людей.

Того дня телефон дзвонив так, ніби терміново їй потрібно щось вирішувати:

«Мамо, ти ж з Михайлом посидиш? Бо ми. Ну, коротше, Карпати».

Вона підійшла до вікна, вдивляючись в далечінь — решту за роки стерли чужі прохання з категорії «на вчора».

Людмила могла б сказати, що зайнята, що старіє, що має право на тишу й відпочинок для себе самої, але звичка відповідати «так» прийшла швидше за думку.

І все ж цього разу всередині щось їй зовсім не сподобалося.

Людмила Віталіївна присвятила своє життя родині. Її родина була маленькою: лише вона і донька Яна.

Чоловіка, на жаль, не стало давно, коли Яні виповнилося чотири роки, і відтоді Людмила більше не влаштовувала своє особисте життя, навіть думки не мала такої.

Вона вирішила, що тепер її місія – компенсувати доньці відсутність тата подвійною любов’ю, увагою та, головне, абсолютною відсутністю відмов.

Яна завжди мала все найкраще і наймодніше.

Всі новинки іграшок, найдорожчі ґаджети, ексклюзивний одяг – усе з’являлося у Яни першої.

Сусідки лише знизували плечима: як Людмила, сама вихователька в дитячому садку, може собі це дозволити?

А Людмила крутилася, як білка в колесі: працювала у садку, вечорами брала підробіток не один прибиральницею в офісах, а на вихідних продавала сезонні овочі з їхньої маленької ділянки.

Вона була майстринею на всі руки, але не знала, що таке відпочинок.

Вона не жаліла себе ніколи, але дуже шкодувала свою єдину доньку, вважаючи, що Яна не винна, що тата немає, але вона має жити в забезпеченій сім’ї.

Яна росла в добрі, турботі та увазі цілковитій і приймала всю важку мамину працю як належне.

— Яночко, дивись, яку тобі блузку знайшла. Ти ж хотіла саме таку, з мереживом?

— Мамо, я просила іншу. У цієї комір не такий.

— Але ж ця ідеальна!

— Сказала, що не буду її носити і все, значить, не буду. Це суцільний несмак і все.

І Людмила, кидаючи всі справи, їхала в інший кінець міста, щоб купити саме ту, єдину, потрібну блузку своїй доньці з бездоганним смаком.

Її подруга Світлана якось не витримала, п’ючи чай на Людмилиній кухні.

— Людмило, вона ж тобою постійно командує вже стільки років! Моя б донечка дуже раділа б і стрибала до стелі від такого подарунка. Ти не винна, що виховуєш її сама. Думай і про себе трохи, не став себе на останнє місце! Завтра вона попросить найдорожчий ноутбук, і що?

— Куплю. Яна повинна мати все найкраще. Вона не повинна почуватися гірше за інших.

Яна дорослішала, а з нею росли й її запити.

У школі вона була зіркою завдяки найновішим ґаджетам і брендовому одягу.

Але вчитися Яна не хотіла зовсім. Їй було нудно.

Людмила наймала репетиторів, але все було марно.

— Мамо, навіщо мені ця фізика? Це тобі потрібні твої цифри. А я працювати не буду — чоловік буде працювати.

— Яно, ти мусиш вчитися! Сядь за книжки! Думай про своє майбутнє, бо я, дитино, не вічна.

— А от якби тато був, він би на мене не сварився! — Яна давно усвідомила силу цієї фрази.

Людмила, звісно, виконувала всю домашню роботу сама: прання, прибирання, приготування їжі.

Щоліта вони їздили на дорогі закордонні курорти, бо Людмила вірила: дитина не винна, що має одне звичайне літо на рік.

Яна ледве закінчила школу і вступила до коледжу на готельний менеджмент.

Людмила мріяла про юриспруденцію чи медичне, але зітхнула і прийняла вибір доньки.

Навчання Яна швидко закинула, бо зустріла Кирила, студента старшого курсу.

Вже за рік Кирило зробив пропозицію.

Людмила, взявши величезний кредит під шалені відсотки, організувала доньці розкішне весілля.

Батьки нареченого майже у весілля майже не вкладалися, і Людмила, як завжди, все потягнула сама.

Кирило та Яна відразу переїхали на орендовану квартиру.

Здавалося, ось вона – доросле життя.

Але Яна не вміла ні готувати, ні керувати побутом.

— Яно, ти ж менеджер! Може, звариш борщ? — питав Кирило.

— Я не вмію. Мама завжди вдома лише готувала.

— Я хочу їсти.

— То візьми й сам приготуй. Я тобі в кухарки не наймалася, — відповідала Яна чоловікові.

Коли Людмила приїжджала, вона не пила чай, а, побачивши порожній холодильник, відкривала його, ставала до плити і готувала на кілька днів.

Яна в цей час сиділа у телефоні.

— Доню, ти маєш сама готувати. Ти вже доросла.

— Мамо, тобі не набридло? — невдоволено мовила Яна. — Приїхала – готуй. Не хочеш — замовлю доставку. Набридла зі своїми нотаціями!

Людмила, зваривши борщ, мовчки поїхала.

За місяць Яна повідомила, що чекає дитину, і попросила маму переїхати до них, бо їй «дуже, дуже погано, і сил нема ні на що».

Наступні місяці Людмила Віталіївна супроводжувала доньку до поліклініки, возила їй улюблену їжу і виконувала всі хатні справи.

Колега Маргарита Сергіївна на роботі сказала:

«Твоя донька вже доросла. Подумай про себе. Займися власним життям, поки є сили».

Людмила не послухалася.

Коли з’явився онук Михайлик, перший місяць став для Людмили справжнім випробуванням.

Допомагати було нікому. Людмилі довелося вийти на пенсію, хоча роботу вона любила.

— Мамо, я так втомлена! Ти мусиш мені допомагати! — плакала Яна у слухавку. — Залишися ночувати, він зовсім не дає спати.

Людмила Віталіївна знову мчала до доньки.

Вона гралася з малюком, готувала для зятя, прала пелюшки і навіть протирала підлогу, бо “Михайлик не повинен дихати пилом”.

— Твоя мама у нас уже живе, — невдоволено казав Кирило.

— Я не справляюся! Якщо я буду одна, я не впораюся!

— Я хочу, щоб ми були окремою родиною, без твоєї мами.

— Мені важко одній. Мама обіцяла, що завжди допомагатиме. Вона бабуся, зрештою, чи ні?

Так минули два роки у постійних турботах про онука та безкінечній допомозі доньці.

Людмила Віталіївна просто дуже вже втомилася. Вона витрачала години на дорогу, а потім цілий день на ногах.

Сили на дачу, де вона відпочивала душею, зникли зовсім.

Одного вечора їй подзвонила колишня колега Олена.

— Людо, ти зовсім пропала! У мене пропозиція: моя донька працює в турфірмі, є гарячий тур до Туреччини, дуже хороший курорт, я як рідній людині тобі першій пропоную, за 30% вартості! Виліт у цей понеділок. Ти задарма отримуєш шикарний готель на тиждень! Сонечко, не впускай можливості, ти постійно працюєш, менші шкода тебе, поїдеш, хоч розвієшся від важкої роботи і родини своєї.

— Ох, Олено. Як же я хочу.

— Гроші ж ти збираєш? Я впевнена, що є. Збирай купальники! Тільки швидко!

— Я зараз з Яною своєю спочатку поговорю і передзвоню відразу тобі, — схвильовано сказала Людмила. Їй так кортіло відпочити! Але ж. Михайлик. Йому на процедури в поліклініку потрібно. Хто його водитиме?

Людмила набрала доньку.

— Ой, мамо, я саме тобі збиралася дзвонити! — Яна радісно щебетала. — Кирило купив нам перебування в санаторії в Карпатах, все включено! У понеділок їдемо!

— Чому так раптово?

— Я розплакалася, сказала, що втомилася, він і купив. Поїдемо у невеличку подорож, відпочинемо з ним обоє. Я вже, мамо, не можу, втомилася я.

— А чому ви їдете без Михайлика?

— Мамо, ну куди йому? Це ж не обговорюється. він – мале дитя.

— Яно, а чому ти мене не спитала, чи можу я побути з Михайликом цей тиждень?

Яна на секунду замовкла.

— Що означає “не спитала”? — здивувалася вона. — Звісно, можеш. Які у тебе можуть бути справи? Ти на пенсії, займаєшся онуком.

— Доню, я хотіла поїхати відпочивати. У Туреччину.

— Від чого відпочивати? Ти і так відпочиваєш!

— Я дуже втомилася, Яно. Я лечу в понеділок.

— Мамо! Як ти так можеш? У нас готель і все оплачено! Це твій обов’язок піклуватися про дітей та онуків!

Людмила мовчала. На душі вперше стало дуже важко від гіркого усвідомлення.

— Доню, ти мене дуже засмутила. Я втомилася не менше вашого. Я лечу в понеділок. А через тиждень я приїду до онука в гості і буду приїжджати, як і інші бабусі, — раз на тиждень, щоб погуляти в парку і віддати його батькам за кілька годин.

— Мамо! Якби тато був зараз з нами, він би точно погодився з нами посидіти!

— Все, бувай. Олена чекає мого дзвінка.

Людмила поклала слухавку і сіла на диван. Вона майже зателефонувала Олені, щоб підтвердити поїздку, коли телефон задзвонив. Яна.

— Ой, мамочка, я так і знала, що ти передумаєш! Ти у мене найкраща. Дякую. Тато б тобою пишався!

Людмила заплакала і глибоко вдихнула. Цього разу вона не кинулася до шафи за купальником.

Вона зробила собі каву, випила її в тиші, а потім взяла телефон.

— Я нікуди не поїду, Оленко, не можу, в мене діти й онук, купа справ.

Олена мовчала, їй було прикро чути це від подруги, бо вона розуміла, що та дуже втомилася, але пояснювати їй було нічого, вона б нікого не слухала.

А ви як гадаєте: чи варто життя дітей і онуків ставити на перше місце і забувати про своє життя? Чи це обов’язок бабусі допомогти, коли їм важко?

Чи таки варто лише про себе думати, в першу чергу, навіть, якщо діти відвернуться на старості від вас?

Фото ілюстративне.