— Якщо твоя мама ще хоч раз прийде без дзвінка, я просто зберу речі й поїду до своїх батьків, — тихо, але так вагомо сказала Мар’яна, що її чоловік навіть відклав телефон.
— Мар’яно, ну що знову не так? — зітхнув Богдан, потерши втомлені після робочого дня очі. — Вона ж як краще хоче.
— У мене вже сіпається око, Бодю. Коли я чую шурхіт у коридорі, мені не просто страшно, мені плакати хочеться. Бо я точно знаю, хто там. Вона відкриває двері своїм ключем, ніби це її власна хата.
Мар’яна нервово перебирала пальцями. Вони знову не те щоб посварилися зі свекрухою, а просто спробували поговорити. Але Любов Степанівна так уміло перекрутила всі слова, що Мар’яна зрештою залишилася винною в усіх гріхах. Щоб не наговорити зайвого, дівчина просто втекла з дому під приводом того, що їй терміново треба в магазин за хлібом.
— Я не розумію, чому ви не можете спокійно ладнати? — Богдан підійшов і ніжно обійняв дружину за плечі. — Навіщо постійно змагатися, хто в домі господар? Вона ж старша, має більше досвіду. Просто промовчи зайвий раз, кивни головою, і всі будуть задоволені. Ніхто від цього не помре.
— Я так і робила! Постійно мовчала! — Мар’яна виплуталася з його обіймів і повернулася до нього обличчям, заглядаючи в очі. — Але вона приходить ледь не щодня. То їй не подобається, як у нас картина висить, каже, що косо…
— Ну, вона мені теж про це писала на роботу, просила перевісити трохи рівніше.
— От бачиш! — розвела руками Мар’яна. — Для тебе це дрібниця. А далі що? Кінзу не купуй, бо Богданчик її терпіти не може. Сіль купуй тільки дрібну, бо велика погано впливає на суглоби. Вона позавчора взагалі принесла пачку своєї солі й мовчки поставила в шафу! А вчора заявила, що телевізору в спальні не місце.
— Так, про телевізор вона мені теж скидала якесь відео у вайбер, — трохи зніяковіло відвів погляд чоловік.
— Вона каже, що через екран у спальні порушується правильна енергетика і затишок. І що саме тому ми вже два роки не можемо дочекатися дитини! Уявляєш?
Богдан тихо засміявся, намагаючись перетворити все на жарт.
— Ну, мені вона такого точно не говорила. Тобі причулося.
— Причулося? Вона сьогодні попросила таблетку від голови. Сказала, що сама візьме в аптечці, щоб я не відволікалася від своєї роботи за комп’ютером. І сиділа там хвилин двадцять. Я потім перевірила — блістер із ліками від голови навіть не чіпали. Зате всі інші коробки стояли інакше. Вона просто перевіряла, чим ми користуємося.
Богдану знову стало смішно. Ну що за жіночі вигадки? Хоча він і сам помітив, що мама останнім часом стала заходити занадто часто. Напевно, просто сумує на пенсії, немає чим зайнятися. А тут ще й Мар’яна нещодавно звільнилася з офісу й тепер працює з дому на фрілансі, вчиться на онлайн-курсах, тож постійно перебуває у квартирі.
— Раніше вона так часто не приходила, — ніби вгадала його думки Мар’яна. — Я взагалі не розумію, що змінилося. Вона тепер постійно натякає на те, що ця квартира належить їй, і вона тут ледь не господарка.
— Ну в це я ніколи не повірю, — Богдан підвівся з дивана. — У неї чудовий великий будинок, навіщо їй наша скромна двокімнатна квартира? А заходити сюди вона має повне право, коли забажає. Вона ж подарувала нам її на весілля. Та й про онуків її зрозуміти можна. Їй хочеться малечу на руках потримати, а мій брат Тарас живе дуже далеко зі своєю родиною.
— Чекай, але ж вона спочатку Тарасові цю квартиру пропонувала?
— Пропонувала. Але вони з дружиною вирішили поїхати в інший регіон, бо їй там запропонували хорошу посаду з великими перспективами. Вони зібралися за один день, поїхали й тепер самі виплачують великі кошти за власне житло в кредит, — знизав плечима Богдан.
— І чому вони мучаться? Вони обоє працюють, спокійно все виплатять самі. Зате живуть окремо, і мами поруч немає…
— Досить, Мар’яно, — важко зітхнув Богдан і відвернувся до вікна.
Ці розмови про його маму, які останнім часом виникали мало не щодня, його відверто виснажували. Вони через це постійно сперечалися.
— Інші ж люди якось знаходять спільну мову зі свекрухами? Моя мама добра, вона зла не бажає. Дружина Тараса он скільки років нормально з нею спілкувалася, без жодних претензій. А ти тільки ходиш і гудиш мені на вухо щовечора. Може, тобі варто знайти роботу в офісі, щоб менше вдома сидіти? Тоді й часу на ці дурниці не буде.
— Але в мене тільки зараз почало все виходити на фрілансі! З’явилися перші хороші замовники, клієнти задоволені, ти ж сам бачив мої перші заробітки, — ображено відповіла Мар’яна.
— Тоді вам просто треба зблизитися, знайти щось спільне, — махнув рукою Богдан. — До речі, кінзу я справді не люблю, ти ж знаєш. І телевізор у спальні нам справді не дуже потрібен, тільки час забирає.
Він пішов до кімнати й увімкнув свій серіал. Йому просто хотілося відпочити після важкого дня, а не розбиратися в побутових дрібницях і вислуховувати образи дружини.
Любов Степанівна завітала і наступного дня. Заскочила буквально на кілька хвилин, наче випадково проходила повз. Сказала, що просто хотіла дізнатися, як справи, і принесла невістці пачку хороших трав’яних чаїв для заспокоєння та жіночого балансу.
— Пий обов’язково, це дуже корисно для організму, — лагідно примовляла свекруха, погладжуючи Мар’яну по плечу.
— Дякую, Любов Степанівно, але я почуваюся чудово. Мені ж не сорок років, організм молодий, справляється сам.
— Ой, дитинко, у тебе ж робота сидяча, постійно за тим монітором. Це дуже погано впливає на здоров’я, кров застоюється, потім важко буде.
— Любов Степанівно, — Мар’яна глибоко вдихнула, намагаючись стримати емоції, — давайте ми присядемо і спокійно поговоримо про деякі речі.
— Ні-ні, сонечко, не сьогодні. Я вже біжу, у мене там подруга чекає, — швиденько зачовгала до дверей свекруха.
Вона пішла, залишивши після себе в коридорі стійкий шлейф дорогих парфумів і повністю зіпсований настрій.
Наступного дня Любов Степанівна не прийшла. Мар’яна до вечора буквально літала по квартирі. Настрій був неймовірний, ніхто не заважав і не повчав. Вона встигла зробити величезний обсяг роботи, попри численні правки від примхливого замовника.
До приходу чоловіка вона приготувала смачну вечерю, прибрала в кімнатах, сходила по продукти й переробила купу дрібних хатніх справ, яких зазвичай навіть не помічаєш. Богдан увечері теж був задоволений і спокійний. Коли він ненароком насмітив, перевішуючи ту саму картину, Мар’яна без жодного дорікання все прибрала. Вона навіть не згадала, кому саме та картина заважала.
Свекруха з’явилася аж наприкінці тижня. Мар’яна за ці дні відпочила, розцвіла і зустріла її з посмішкою. Навіть пригостила домашнім пирогом, який сама спекла зранку.
Любов Степанівна з підозрою подивилася на невістку, прискіпливо вивчаючи її поглядом.
— Ти випадково не при надії? — раптом запитала вона, суворо піднявши брову.
Це запитання миттєво зруйнувало весь хороший настрій Мар’яни.
— Ні, Любов Степанівно, не при надії.
— Ну, зрозуміло, — свекруха відсунула від себе шматочок пирога й навіть не доторкнулася до чаю. — А я вже думала, що маю привід для радості.
— Любов Степанівно, давайте я вам дещо поясню, — максимально спокійно і лагідно почала Мар’яна, хоча всередині все тремтіло. — Коли це станеться, ви дізнаєтеся одними з перших, я вам обіцяю. Але ми не ставимо собі за мету зробити це просто зараз, назло комусь чи поспіхом. Ми лише два роки як одружені. Як буде, так і буде. Скуштуйте пиріг, він із вишнею, дуже смачний.
Свекруха лише кивнула, але до частування так і не торкнулася.
— Знаєте, останні дні були такими чудовими, — продовжувала Мар’яна, намагаючись говорити м’яко. — Позавчора я приготувала Богдану його улюблену печеню, вчора зробила смачні голубці, сьогодні от пиріг спекла. Я так багато всього встигаю, коли у мене є простір і коли ви заходите до нас трохи рідше. Ми ж у неділю планували самі до вас приїхати, привезти щось смачненьке, посидіти в альтанці. Богдан теж сумує, коли довго вас не бачить.
— Ой, не треба мені робити послуг! — раптом обурилася Любов Степанівна і підвелася з-за столу. — Я буду приходити сюди тоді, коли вважатиму за потрібне! Якщо я не буду заходити, ви тут взагалі все запустите. Хіба можна в такому віці цілими днями сидіти в чотирьох стінах? Скинула все забезпечення на Богданчика, а сама тут просто насолоджуєшся життям і відпочиваєш.
Свекруха заходила по кухні, розмахуючи руками.
— Тому ти й про дітей не думаєш. Бо це ж треба буде вночі вставати, доглядати, відповідальність мати. А ти он навіть про елементарне подбати не можеш, — вона вказала пальцем на вазозон на підвіконні, у якого трохи підсохло листя.
Мар’яна мовчки слухала це й розуміла, що будь-які аргументи тут безсилі. У результаті свекруха провела в їхній хаті ще пів дня, перебираючи речі й даючи поради. Мар’яна нічого більше не встигла по роботі й зустріла чоловіка ввечері зі сльозами на очах і втомленим виглядом.
Наступного ранку Мар’яна вирішила зателефонувати дружині Тараса, Марині. Вони спілкувалися рідко, але зараз дівчині потрібна була порада від людини, яка пройшла через те саме.
— Марино, привіт. Скажи чесно, як ви справлялися з Любов’ю Степанівною? Бо я вже просто на межі.
— Ой, Мар’янко, це абсолютно марна справа, — почувся в слухавці тихий сміх родички. — Ми з Тарасом три роки на це витратили. Вона щиро впевнена, що якщо дала якусь копійку чи допомогла з житлом, то має повне право керувати вашим життям, міняти штори й переставляти дивани. І це ти ще не народила! Коли в нас з’явився малюк, я вранці очі відкриваю — а вона вже стоїть у коридорі зі своїми порадами. Зрештою Тарасові це просто увірвало терпець, і ми спакували речі.
— І невже немає ніякого іншого виходу? Ми ж не можемо просто так усе кинути.
— Спробуй зробити так, щоб Богдан сам усе зрозумів.
— Це як?
— Нехай він на власному досвіді відчує всю цю безмежну материнську турботу. Він же більшу частину дня на роботі, тому не бачить і половини того, що терпиш ти. Для нього мама — це просто добра жінка, яка іноді приносить пиріжки.
— Ну не звільнятися ж йому з роботи для цього?
— А коли у нього відпустка?
— Ой, десь за місяць. Ми планували поїхати спочатку до моїх батьків у гості, а потім хотіли й до вас заскочити на кілька днів.
— От і чудово. Поїдь до своїх батьків сама. Залиш Богдана вдома одного під якимось вагомим приводом. Придумай щось. Нехай поживе сам із мамою хоча б тиждень.
Мар’яна замислилася. Вони з Богданом завжди і всюди їздили разом, тож залишити його самого здавалося дивною ідеєю. Вона боялася, що він запідозрить щось недобре або образиться. Але минув ще тиждень, і після чергового візиту свекрухи Мар’яна зрозуміла, що готова відправити чоловіка наодинці з мамою хоч на цілий рік.
Зміни в їхньому домі ставали дедалі помітнішими, і впроваджував їх сам Богдан, але словами своєї мами. Телевізор із спальні він таки переніс у вітальню, заявивши, що через нього вони справді лягають занадто пізно. Потім нагадав Мар’яні, щоб вона не забувала пити той самий трав’яний чай.
А одного вечора заявив, що шпалери в коридорі терміново треба міняти.
— Вони занадто темні, роблять передпокій схожим на якусь комірчину, — упевнено сказав Богдан.
Мар’яна згадала, що саме цю фразу Любов Степанівна повторювала при кожному візиті ще з дня їхнього весілля.
А потім із підвіконня зник той самий кімнатний вазон, у якого трохи підсохло листя.
— Бодю, а де моя квітка? — запитала Мар’яна, помітивши порожнє місце на кухні.
— Ой, та я хотів її взагалі винести на смітник, вона ж зовсім зів’яла. Але потім вирішив відвезти мамі. У неї там на підвіконнях цілі оранжереї, вона її швидко до ладу приведе. Потім або поверне, або собі залишить, яка різниця.
— Але ж це ти мені її подарував на річницю… — тихо сказала дівчина.
— Ну то й що? Я тобі іншу куплю, ще кращу. Мар’яно, ми що, через якийсь сухий вазон будемо тепер з’ясовувати стосунки?
Мар’яна промовчала. Вона зрозуміла, що процес зайшов занадто далеко. Удень свекруха висловлювала їй свої побажання щодо їхнього побуту, а ввечері Богдан слово в слово повторював ті самі думки — про ремонт, меблі й про те, що їм уже терміново потрібні діти. Чоловік раптом загорівся ідеєю стати батьком просто зараз.
— Бодю, мені треба на якийсь час поїхати до батьків, — спокійно сказала Мар’яна, коли чоловік вечеряв після роботи.
Вона дуже хвилювалася, що він почне заперечувати або розсердиться, але Богдан відреагував максимально спокійно.
— О, так у мене ж скоро відпустка, давай поїдемо разом, я з радістю відпочину в селі.
— Так, звичайно. Але я б хотіла поїхати трохи раніше. Мені треба допомогти мамі з консервацією та деякими справами по господарству. І я планую залишитися там на всю твою відпустку.
— На всі два тижні? — здивувався Богдан. — Але я не дуже хочу проводити всю свою відпустку в тещі. Це якось занадто довго для мене.
— Твоя мама приходить до нас майже щодня, і я проводжу з нею купу часу. Тож два тижні в моїх батьків — це чесний обмін.
— Ну, це зовсім інше. Мама забігла й пішла. А там мені доведеться постійно бути на виду.
— Тоді залишайся вдома, — посміхнулася Мар’яна. — Відпочинеш у місті, подивишся свої серіали. А наприкінці відпустки приїдеш по мене, і ми разом повернемося.
Богдан подумав і погодився, що це справді непоганий варіант. Перед самим від’їздом Мар’яна зателефонувала свекрусі.
— Любов Степанівно, я їду до батьків на пару тижнів. Нагляньте, будь ласка, за квартирою і за Богданом. Бо він сам собі навіть нормального обіду не приготує, буде перебиватися якимись напівфабрикатами та сухими пайками.
Свекруха лише хмикнула в слухавку, мовляв, можна подумати, Мар’яна його краще годувала.
Дружина поїхала. У перший же вечір Богдан відчув неймовірне полегшення. Нарешті він сам у квартирі! Такого почуття свободи в нього не було вже дуже давно. Він любив дружину, але ці вічні розмови про замовлення, якісь побутові скарги та образи на маму його трохи втомили.
До того ж якраз вийшов новий сезон його улюбленого серіалу. Можна було сидіти хоч до третьої ночі, і ніхто б не бурчав, що треба вимикати світло й лягати спати. Для повної атмосфери відпочинку Богдан заскочив після роботи в магазин, купив собі смачних снеків і пару пляшок прохолодного напою.
Але не встиг він навіть розкласти покупки на кухні, як у дверях повернувся ключ. Прийшла Любов Степанівна.
Вона швидко оцінила обстановку, забрала пакет із покупками, мовчки виставила все шкідливе в холодильник і взялася готувати повноцінну вечерю. Попутно вона встигла протерти підлогу на кухні й розставити взуття в коридорі.
Наступного вечора історія повторилася до найдрібніших деталей.
— Мамо, ну навіщо ти знову готувала? — спробував заперечити Богдан, сидячи за столом. — У холодильнику повно їжі з учорашнього дня, я міг просто розігріти в мікрохвильовці.
— Ой, Бодю, що там розігрівати? Їжа має бути свіжою. Я сьогодні ненадовго, просто принесла тобі гаряченького й хотіла пил на полицях витерти. Скільки я Мар’яні не казала, вона ніби навмисно там нічого не протирала, усе в пилюці стояло.
— Та нормально вона все прибирала, мамо. Не треба тут нічого терти.
— Ти йди відпочивай, синку, я сама все зроблю. Я тобі заважати не буду, дивись свій телевізор. До речі, коли там у тебе відпустка починається?
— З понеділка.
— От і чудово! Поки Мар’яни немає, ми з тобою швиденько зробимо перестановку в кімнаті. Я вже й придумала, як краще шафу поставити. Одразу стане набагато світліше й просторіше. Тобі точно сподобається. Що скажеш?
— Та нічого не скажу, мамо… Ми якось не планували нічого міняти.
— Ой, ви нічого не плануєте самі! Про майбутнє взагалі не думаєте, про дітей навіть згадки немає, — ображено зітхнула Любов Степанівна, протираючи шафки.
І так тривало кожного божого вечора. Усі шість днів поспіль. Богдан уже не знав, куди подітися. Замість відпочинку після роботи він отримував щоденну лекцію про правильне життя.
У неділю мама попросила його прийти до неї на подвір’я, щоб допомогти переставити якісь важкі ящики й підрізати кущі. Богдан зловив себе на думці, що готовий утікати хоч на край світу, навіть у гості до тещі, аби тільки побути в тиші.
На щастя, на початку тижня Любов Степанівна мала поїхати на два дні до родичів у селище. Богдан нарешті зітхнув із полегшенням. Два дні він насолоджувався повною самотністю, не мив за собою чашки, залишав речі на дивані й засинав під увімкнений екран.
Він сподівався, що після далекої дороги мама втомиться й хоча б день відпочине вдома. Але Любов Степанівна з’явилася на його порозі мало не прямо з автобуса. У руках у неї були величезні сумки з домашніми овочами, закрутками та свіжою зеленню. Вона дуже переживала, що її дорослий син сидить голодний.
— Боже мій, Богдане! — сплеснула вона руками, ледь переступивши поріг. — На що ти перетворив квартиру за ці два дні? Це ж просто жах якийсь!
— Що не так, мамо? — незадоволено буркнув Богдан, виходячи в коридор у домашніх шортах.
— Усе не так! Посуд у раковині немитий, у холодильнику порожньо, у спальні ліжко не застелене, речі розкидані. Як так можна жити?
— Так, мамо, стоп! — Богдан уперше за довгий час відчув, як усередині закипає роздратування. — Це моя спальня. Наша з Мар’яною. І не треба туди заходити й там прибирати. Посуд я помию сам, коли мені буде зручно. Будь ласка, їдь додому й відпочинь після поїздки.
— Та я зовсім не втомилася, навпаки, набралася сил на свіжому повітрі. А от тобі треба допомогти, поки ти у відпустці й дружини немає поруч.
— Мамо, це просто неможливо! З тобою відпочити взагалі нереально!
Любов Степанівна зупинилася і з глибокою образою подивилася на сина.
— Це що, Мар’яна тебе так налаштовує проти мене? Навіть звідти примудряється тобі якісь дурниці в голову вбивати?
— Мамо, — Богдан ледве стримувався, щоб не перейти на крик, — ніхто мене не налаштовує! Чи можна тебе буде трохи менше в нашому житті? Ну скільки можна? Ми вже дорослі люди, нам під тридцять років! У мене є руки й ноги, я можу сам собі приготувати їжу й прибрати за собою. Мар’яна тим більше все чудово робить. Мені дуже подобається, як вона готує, і я щасливий, що вона працює вдома й розвивається. І про дітей ми самі подумаємо, коли прийде час!
Він говорив дедалі голосніше, намагаючись достукатися до матері.
— Ми хочемо ще трохи пожити для себе, спокійно, без поспіху. Нам так комфортно! Мамо, не треба нас так сильно опікати й контролювати кожен крок. Ми дуже вдячні тобі за цю квартиру, за всю твою допомогу, але ми хочемо жити своїм розумом і своїм життям!
Він не встиг договорити, бо Любов Степанівна закрила обличчя руками й тихо заридала.
— Спочатку Тарас усе кинув і поїхав на інший кінець країни, бо дружині захотілося кар’єри, а тепер ти… — крізь сльози говорила вона. — Ми з батьком усе життя працювали, про ваше майбутнє думали, кожну копійку відкладали, щоб цю квартиру вам придбати. А тепер я стала непотрібною. Ти теж під дудку своєї дружини танцюєш і матері слово поперек кажеш.
— Мамо, послухай мене уважно, — Богдан підійшов ближче. — Мар’яна — моя дружина. У нас із нею своя родина, розумієш? Окрема родина.
— Та яка це родина, якщо ви про дітей навіть чути не хочете! — вигукнула свекруха, витираючи сльози хустинкою.
— Мамо! — Богдан просто закотив очі від безвиході.
— Ну давай, накричи ще на мене, давай! На рідну маму тепер можна кричати, вона ж ніхто… — її плач став ще сильнішим.
— Ні, мамо, я не хочу кричати. Але якщо ти не припиниш приходити сюди щодня без попередження і поводитися в нашій квартирі як одноосібна господарка… то ми з Мар’яною просто розлучимося через це.
Він вирішив удатися до крайніх заходів і трохи налякати її, сподіваючись, що хоча б це подіє.
Любов Степанівна раптом перестала плакати, гордо підняла підборіддя і хмикнула:
— Ой, теж мені велика втрата буде… Знайдеш собі іншу, яка буде матір поважати.
— Мамо, ти взагалі нічого не зрозуміла, — тихо й дуже серйозно сказав Богдан, дивлячись їй прямо в очі. — Якщо ми розлучимося, я буду найнещаснішою людиною у світі, тому що я неймовірно люблю свою дружину. І якщо вона піде, я просто зберу речі, поїду за нею в її рідне місто, буду просити вибачення і залишуся жити там. Бо без неї я не зможу. Мамо, — він м’яко взяв її за руку, — нас повністю влаштовують ці шпалери в коридорі. І те, як ми живемо, нас теж повністю влаштовує.
Любов Степанівна ще раз витерла сльози, з усього розмаху поставила сумки з продуктами на підлогу й ображено сказала:
— Та робіть ви що хочете! Живіть як знаєте!
Вона розвернулася, голосно грюкнула дверима й пішла.
Наступні два дні від неї не було жодного дзвінка чи повідомлення. Богдан нарешті побув у повній тиші, а потім не витримав, сів у машину й поїхав за дружиною. Вони повернулися додому трохи раніше, ніж планували, бо обом хотілося провести залишок відпустки разом, побути вдвох і просто з’їздити на вихідні до друзів на природу.
Дивно, але Любов Степанівна справді більше не з’являлася на горизонті. Минув тиждень, потім другий, а від неї не було ні чутки ні вістки. Схоже, вона не на жарт образилася.
— Тобі мама більше не телефонувала? — запитала Мар’яна десь за місяць після всіх цих подій, коли вони затишно сиділи у вітальні.
— Ні, уявляєш, повна тиша, — Богдан захоплено збирав на столі складну дерев’яну модель корабля.
Він якось зовсім забув, що мамі колись не подобалися такі речі на полицях, називала їх «збірниками пилу», і тепер знову спокійно виставив свої роботи на чільне місце.
— Дивно навіть, — задумливо промовила Мар’яна, хитро посміхаючись. — Ну, тоді нам уже точно пора з’їздити до неї в гості.
— Та навіщо? — аж напружився Богдан, ледь не впустивши дрібну деталь корабля. — Ми ж тільки-но почали жити спокійно й дихати на повні груди. Ти нарешті перестала мені щовечора згадувати про її візити, у нас удома мир і спокій. Навіщо знову все ворушити?
— Ну… розумієш, я колись дала їй одну дуже важливу обіцянку, — Мар’яна загадково подивилася на чоловіка й поклала руку на живіт.
— Яку ще обіцянку? — Богдан остаточно відклав деталі й з острахом подивився на дружину. Він дуже не хотів якихось нових таємниць чи домовленостей за своєю спиною.
— Обіцяла, що вона дізнається першою, коли ми… ну, коли в нас нарешті все вийде.
Богдан кілька секунд просто мовчки дивився на невістку своєї мами, широко відкривши від подиву очі. А потім до нього дійшов сенс її слів.
— Серйозно?! — вигукнув він, миттєво підхоплюючись із крісла. — Мар’янко, це правда?
— Правда, — щасливо рассміялася дівчина.
Богдан підбіг, міцно обійняв її і почав ніжно цілувати. Його радості не було меж. Але вже за хвилину на його обличчі знову з’явився легкий переляк.
— Слухай, а ти впевнена, що їй треба говорити прямо зараз? — тихо запитав він, не випускаючи дружину з обіймів. — Ти взагалі уявляєш, що тут почнеться? Вона ж від радості просто збере речі й переселиться жити до нас, щоб контролювати кожен твій крок, кожен твій сніданок і кожну прогулянку.
— Не переселиться, — заспокоїла його Мар’яна, гладячи по щоці. — У неї тепер, схоже, з’явилося набагато цікавіше заняття, ніж наш побут.
— Це яке ще заняття?
— Я кілька днів тому випадково зустріла її в центрі. Вона тепер ходить у якийсь новий клуб для активних людей поважного віку. Вони там займаються скандинавською ходьбою, слухають якісь лекції про здорове харчування, подорожують разом на екскурсії. Там дуже багато її однолітків, їм є про що поговорити, що обговорити й чим поділитися. Вона виглядає просто чудово й дуже захоплена всім цим.
— І ти з нею спілкувалася?
— Так, вона мене навіть на одну презентацію запрошувала. Я подумала — чому б ні? Вона тепер стільки всього знає про корисні трав’яні чаї та вітаміни. Хтозна, може, саме її поради та спокій нам зрештою і допомогли, — Мар’яна посміхнулася й передала чоловікові гарну баночку з вітамінами.
— Головне, щоб це не були якісь сумнівні організації, які просто виманюють гроші в пенсіонерів, — трохи стурбовано зауважив Богдан.
— Ой, ну ти ж знаєш свою маму, — засміялася Мар’яна. — Любов Степанівна занадто розумна, практична й передбачлива жінка, щоб дозволити комусь себе ошукати. Вона там сама скоро порядок наведе й очолить той клуб.
Про майбутнє поповнення в родині вони розповіли Любов Степанівні вже тоді, коли в Мар’яни з’явився помітний кругленький животик. Свекруха вислухала новину з великою радістю, але, на подив Богдана, навіть не думала ображатися за те, що їй не сказали в перший же день, і зовсім не намагалася знову встановити контроль над їхнім життям.
Вона була занадто зайнята своїми власними справами, щоб згадувати старі образи чи вираховувати терміни. Сьогодні в неї за планом був вечірній концерт у філармонії, куди вона йшла в компанії однодумців, а завтра — поїздка на природу з новими друзями.
Вона нарешті зрозуміла, що в її дорослих дітей є своє власне життя, свій дім і свої правила. І що найважливіше — це їх зовсім не стосується, поки вони щасливі разом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
