Зараз з нами з чоловіком Тарасом живе його 9-річна донька від попереднього шлюбу. Вірніше, вона половину часу живе з нами, а половину зі своєю рідною матір’ю в її квартирі. Тарас просто душі в ній не чує, купує для доньки гарні речі, водить її в кінотеатри, різні гуртки і цікаві заходи.
Я в цьому плані його повністю підтримую, навіть радію за те, що маю такого хорошого чоловіка, він дуже добрий батько, як виявилося, такого чоловіка і не зустрінеш в наш час. А донечка його – дуже хороша дівчинка, така спокійна і добра, дуже на тата свого схожа.
Інші батьки після розлучення дітей своїх і не згадують, добре якщо аліменти платять нормальні, а Тарас сам хотів, щоб його донечка з ним жила. Я до того ж теж чекаю дитину зараз, бачу, що чоловік буде хорошим батьком для нашого майбутнього малюка і радію цьому.
Все було б дуже добре у нас, але вже кілька разів відбувалося таке, що мені, щиро кажучи, зараз зовсім не подобається: я приходила з роботи додому і зустрічала у нас в квартиру матір його дочки, колишню дружину мого чоловіка. Коли це було перший раз, та жінка мене просто проігнорувала повністю. Зиркнула в мою сторону якось холодно, попрощалася з дочкою, встала і просто пішла. Ні привіталася, ні попрощалася.
Вдруге, коли я побачила колишню дружину у нас в квартирі, вона сказала щось собі під ніс щось типу: «Здрастуйте». І спокійно продовжила сидіти з дочкою на нашій кухні, як ні в чому не бувало. Пішла вона від нас десь аж через годину. І це при тому, що квартира у нас однокімнатна, я навіть почати готувати вечерю не змогла через неї. Незручно було просто мені зовсім, що вона там сидить як у себе вдома, а я відчуваю себе зайвою у своєму власному домі.
Я з нею взагалі ніколи не спілкувалася. Коли настає її черга забирати дитину, мій чоловік завжди вдома. Вона просто приходить і веде дочку, а я в кімнаті сиджу і навіть не виходжу до них. Неприємна вона жінка якась, і розійшлися вони з Тарасом дуже непросто.
Я спробувала поговорити зі своїм чоловіком на цю тему, пояснила, що це якось не правильно зовсім. Тарас вислухав мене, пошкодував, звісно, сказав, що у всьому цьому, звичайно, хорошого мало, але нікому нічого забороняти він не збирається. Дочка має право спілкуватися з матір’ю, коли їй захочеться, та буде краще для його дитини.
Але я ж не проти того, щоб вона спілкувалася зі своєю рідною матір’ю. Але чому це обов’язково треба робити у нас в будинку? Вона і так з нею проводить половину часу. Якщо мало, нехай вони йдуть кудись гуляють разом або нехай вона дитину зі школи забирає і веде її кудись відпочити, вони можуть спокійно собі зустрічатися в квартирі її матері, але не в моєму домі.
З цією жінкою я зовсім не хочу розмовляти. З нею навіть чоловік не хоче спілкуватися останнім часом, лише пару слів їй скаже і все. Говорити щось 9-річній дитині теж не гарно, адже вона ще маленька, вона точно не впливає на це. Ми з нею лише нещодавно налагодили відносини, трохи подружилися. Як вона стане до мене ставитися, якщо я їй скажу, щоб вона рідну маму перестала приводити додому до нас? Буду в її очах справжньою мачухою, а я так хочу з нею зберегти теплі людські стосунки.
А ситуація, тим часом, повторюється все частіше. Не хочу щось комусь доводити, намагаюся себе не накручувати, мовчки чекаю, коли вона піде і потім йду на кухню готувати свою їжу. Але все одно це дуже неприємно. А мені в моєму становищі хвилюватися не можна.
Як мені пояснити цій жінці, що це мій дім і їй тут не місце. Можливо, мені самій варто з нею поговорити?
Фото ілюстративне.
