Так вийшло, що попри хату своєї свекрухи я проходжу щодня, але не спілкуюся з нею вже багато років.
Ми з чоловіком з одного села, Михайло засватав мене без благословення своєї матері. Не хотіла свекруха такої бідної невістки, як я.
Її чоловік був колись великим начальником, і жили вони заможно, єдині в селі Волгу мали. Та й Михайло у них один син, вони для нього найперспективніших наречених з усього району розглядали.
А він у мене закохався. Ми жили недалеко одне від одного, я якось додому поверталася з важкими сумками, от Михайло і зголосився мені допомогти. Так відтоді вже від мене і не відходив.
Та батьки його були проти нашого шлюбу, особливо мама. Вона сказала, що ніколи не прийме мене як невістку, бо соромно їй буде мене показати своїм заможним друзям.
Та слухати батьків Михайло не став. Ми одружилися і стали жити у мене. Я росла без батька, з мамою лише, тому хата у нас була маленька.
Тут, в селі, народився і наш синочок, Андрій. Михайло дуже тішився сином, і заради нашого майбутнього став по заробітках їздити, щоб хату нам збудувати.
І у нього все вийшло, щоправда, будувалися ми років 10. Зате будинок у нас вийшов не гірший, ніж у його батьків.
Жили ми з Михайлом душа в душу, я можу впевнено сказати, що Бог дав мені найкращого чоловіка у світі.
Та, на жаль, його не стало, пішов мій Михайло у засвіти дуже молодим, було йому всього 47 років.
Я важко втрату пережила, добре, що хоч син наш, Андрій, був поруч, і допоміг пережити це горе.
Минув час. І син надумав одружуватися. Привів невістку додому – знайомитись.
Дівчина мені ну зовсім не сподобалася. Але я вирішила не повторювати помилок моєї свекрухи.
Він вибрав – йому з нею і жити. А мені то що до них? Якщо вони будуть такі ж щасливі у шлюбі, як ми з Михайлом, то нехай!
І хоч дівчина мені не сподобалася, та вона стала мене приємно дивувати. Дивлюся – і мамою мене кличе, і вгодити намагається, питає, що допомогти, ніякої роботи не цурається.
Не минуло і двох місяців, як я полюбила її як доньку рідну.
А якось я пішла в поліклініку, і зустріла там свою свекруху.
Ми хоч і живемо в одному селі, але я попри її хату пробігаю, щоб бува не зустрітися з нею.
Вона зі мною не хотіла спілкуватися навіть після того, як Михайла не стало. Прийшла на похорон і стала перед людьми голосити, що це я в усьому винна, бо заради мене він працював багато, і здоров’я своє на роботах і лишив.
Я дивилася на неї, літню, немічну людину, яка сидить під кабінетом лікаря, в очікуванні своєї черги, і мені раптом всю образу на неї як рукою зняло.
Підійшла я до неї, привіталася. Запитала, як у неї справи. А вона раптом обійняла мене і плакати почала.
Коли заспокоїлась, розповіла, що хворіє дуже, що допомоги потребує, бо зовсім сама на цьому світі залишилася.
Після цього випадку я стала ходити до свекрухи і доглядати її. І Андрій з невісткою до бабусі ходять.
Нема нам чого гніватися одне на одного. Що було – те було! А людяність – вона завжди має бути на першому місці!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.