Та знову зараз я зі своїм чоловіком не розмовляю вже стільки часу, і знову Павло мені каже, що в усьому я лише сама винна і все, більше ніхто! Але мені вже набридло таке відношення, коли він просто відводить мене в сторону серед людей, і каже мені:
– Стеж хоч трішки за тим, що ти говориш, бо це ні в які ворота не лізе. Люди вже всі косо дивляться на тебе.
Але я не розумію, щиро кажучи, що я роблю, чи говорю не так? Говорити правду не можна, за переконаннями мого чоловіка, висловлювати свою думку також, він так вважає за краще.
А ще у мене, нібито, немає гарного почуття гумору, тому не можна жартувати – все не смішно і не розумно, щоб я не сказала на людях! Павло теж вважає, що я говорю лише недоречні і нікому не цікаві речі. Що, мені постійно мовчати і нічого не говорити геть, виходить?
Щоб я не сказала, все не так і не на часі. Останнім часом я стала помічати, що Павло вже не хоче брати мене з собою до друзів та знайомих, ходить в гості до них частенько сам, і навіть до своєї рідні намагається поїхати без мене.
Одна, досить таки неприємна ситуація трапилася відразу після весілля. Запросили ми до себе додому гостей з приводу того, що заїхали в орендовану квартиру, ну щось типу новосілля маленького святкували тоді, у нас були найближчі друзі та родина.
Гарно ми посиділи, поговорили, я накрила стіл, дуже старалася для гостей, а потім справа дійшла до того, що всі стали розповідати якісь анекдоти, жартувати, сміятися, дуже дружня була атмосфера.
Ось і я під загальні веселощі згадала кілька смішних анекдотів з інтернету і теж розповіла щось смішненьке, до слова. Всі сміялися, щось мені у відповідь говорили, а Павло спохмурнів відразу. Потім мене відкликає в сторону і почав говорити:
– Та помовч ти хоч один раз! Анекдоти твої старі і не смішні, і розповідати ти їх не вмієш зовсім! Мені аж незручно через тебе. Прошу тебе, краще зовсім мовчи.
Я кажу:
– Але ж всі люди щиро сміються, усім сподобалося, настрій піднявся, усі щось розповідають і я розповіла. Хіба я щось сказала комусь недобре, чи образила когось? Ні ж.
Але Павло сказав, що всі сміються з моїх жартів, або для годиться, або наді мною – як це у мене не гарно виходить. Я засмутилася відразу, і тоді вийшла у нас справжня суперечка при гостях. Після цього жартувати я перестала зовсім.
Я якось ми вирішили піти в театр: я, чоловік і його друг зі своєю новою дівчиною. Після цікавої вистави ми поїхали додому до цього друга поділитися своїми враженнями від побаченого та попити чаю разом у гарній компанії.
Там, посеред вечора ця дівчина сказала, що їй було нудно і дуже нецікаво в театрі, що актори грати не вміють, а ще ця постановка якась зовсім не цікава їй здалася відразу, ще й нудна, вона пояснювала нам щосили, що дуже шкодує про свій втрачений час на цю виставу.
Загалом цій жінці не сподобалося дуже, але вона не стримуючи себе говорила, що хотіла і показувала своє повне незадоволення. Я почала з нею сперечатися і запитала, чи вона взагалі що-небудь в класиці розуміє? А які книги вона читає? А яких письменників і художників знає, чи її улюблені твори?
З’ясувалося, що вона в цьому дуже далека, і не цікавиться цим взагалі. Я їй порадила або розвиватися, або не ходила в театри на подібні вистави, а відвідувати нічні клуби – де їй і місце, там простіше і думати не потрібно. Загалом, та жінка в той вечір на мене образилася дуже і не тільки вона, а чоловік відразу забрав мене від цієї компанії, і знову сказав, що я сама не знаю, що говорю.
А ще одного разу свекри мої зробили ремонт в кімнаті своєї невеличкої старої квартири, запросили мене з чоловіком все це оцінити. Щиро кажучи, мені відразу не сподобалося, як я тільки ввійшла! Дешеві матеріали, кольори не поєднуються одне з одним, на меблі так і залишилися старі. Ну, загалом, все зроблене без смаку, наче й не старався особливо ніхто. Чоловік сказав наче аж з захопленням:
– Дуже красиво, ви молодці, батьки!
А я правду сказала те, що думала, що мені ремонт не дуже подобається, я б зробила зовсім інакше, але пояснила, що в кожної людини свій смак, тому кожен вирішує сам за себе.
Свекри мої дуже засмутилися, а чоловік відразу сказав, що нам вже пора йти додому.
Я обурилася від їх реакції на мої слова: ну ми всі рідні люди, що тут такого, невже я не можу сказати, що дійсно думаю, для чого питати мою думку тоді?
У мене здорова критика, я ж говорила щиро, адже для чого тоді запитувати мою думку тоді, якщо ніхто не хоче її чути, невже я не можу висловити свою думку? Чоловік сказав, що це нетактовно і негарно. А я сказала, що я нікого не ображала, просто все сказала прямо.
І так у всьому і завжди на кожному кроці: то скаже при всіх, щоб я мовчала, то в сторону відведе і насварить. Дійшло вже до того, що я вже й слова сказати не можу при людях, боюсь щось лишнє мовити, бо кому-кому, а чоловікові точно своєму не вгоджу, щоб я не говорила. Чоловік продовжує мене повчати:
– Вдома при мені кажи вже все, що завгодно, я вже звик до цих твоїх нерозумних балачок, але при інших людях вже краще мовчи! Ти постійно говориш щось те, що зовсім не на часі.
Але ж навіть є таке прислів’я: «Краще гірка правда, ніж солодка брехня». Тільки щось воно не підтверджується в моєму житті. А я не люблю лицемірити! Я і сама можу вислухати критику людей з боку досить таки спокійно, а тим паче хороших людей і зробити з цього висновки!
Але загалом, щиро кажучи, я відчуваю, що наші відносини вже зовсім розладналися, а прожили ми всього трохи більше року. Чоловік зовсім не поважає мене, як людину.
Я, скільки пам’ятаю, Павлові ніколи нічого не забороняю говорити і завжди прислухаюся до його думки. я ніколи при людях не роблю йому зауваження, він спокійно говорить все, що вважає за потрібне.
А хіба я щось роблю не так? Ну як мені жити з таки чоловіком?
Фото ілюстративне.
