— Ти серйозно думаєш, доню, що це ти зараз залишилася біля розбитого корита? Та ти в церкві маєш свічку поставити за те, що ця правда випливла до весілля, а не коли ти вже з немовлям на руках сидітимеш!
Мама говорила це таким спокійним, але водночас впевненим голосом, що Ірина мимоволі перестала схлипувати. Вона сиділа на краю дивана, міцно стискаючи в руках мокру від сліз паперову серветку, і намагалася усвідомити те, що сталося всього годину тому.
Ще вчора вони з Романом трималися за руки, виходячи з місцевого відділу реєстрації шлюбів. Їм призначили дату весілля, вони сміялися, обирали колір серветок для ресторану й сперечалися, під яку пісню танцюватимуть перший танець. А сьогодні Ірина просто вирішила зробити коханому сюрприз і повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай.
Ірина ніколи не любила програвати. І річ була зовсім не в тому, що вона прагнула бути всюди першою чи збирала якісь нагороди. Ні, вона не була людиною, яка вимагає ідеалу в кожній дрібниці.
Просто будь-яка поразка викликала в неї всередині важке, неприємне відчуття — суміш гіркої образи й безсилля, коли не знаєш, куди подіти очі. Саме тому з дитинства вона уникала будь-яких змагань, конкурсів чи суперечок, де хтось один мав вийти переможцем, а інший — залишитися ні з чим.
Проте доросле життя виявилося суцільним змаганням. Тут постійно доводилося комусь щось доводити: на роботі — що ти варта більшого, у стосунках — що ти найкраща господиня, а найчастіше — самій собі, що ти не помилилася у власному виборі.
Те, що вона побачила в їхній орендованій квартирі, було настільки банальним і передбачуваним, що аж смішно. Наче в дешевому серіалі, які вона ніколи не дивилася.
У їхній спальні, на тому самому ліжку, для якого Ірина тиждень тому з такою любов’ю обирала нову постіль, був Роман. А поруч із ним — Мар’яна. Найкраща подруга Ірини ще зі студентських років. Та сама дівчина, яка мала бути дружкою на їхньому весіллі й уже навіть приміряла сукню для цієї важливої події.
Ірина завмерла на порозі, тримаючи в руках пакет зі свіжою випічкою з пекарні — Роман так любив ті булочки з корицею до вечірнього чаю. Вона дивилася на них, і в голові не вкладалося, як двоє найближчих людей могли так вчинити за її спиною.
Мар’яна зреагувала миттєво. Не кажучи ні слова, вона схопила свої речі зі стільця, затулилася ковдрою і, наче перелякана кішка, вислизнула в коридор. Мабуть, одягалася вже на сходовому майданчику, аби тільки не зустрічатися поглядом з тією, яку ще вчора називала сестрою.
А от Роман нікуди не втік. Він залишився. Почав метушитися, виправдовуватися, підбирати слова, бо щиро вважав, що ситуацію ще можна виправити.
Адже він любив Ірину. Ну, принаймні, так сам думав. Втрачати її він точно не збирався.
— Іруню, ну ти чого? Послухай мене! — заговорив він, поспіхом натягуючи домашні штани й намагаючись зазирнути їй в очі. — Ти ж усе не так зрозуміла! Вона сама прийшла! Зайшла нібито до тебе, а тебе немає. Сіла, почала скаржитися на життя, а потім… Ну, ти ж розумієш, я чоловік, слабкість проявив, не втримався. Вона сама на шию вішалася, не виганяти ж мені її було на вулицю!
Ірина дивилася на нього і не могла повірити, що цей дорослий, на вигляд розумний чоловік несе таку нісенітницю. Вона не стала розбиратися, хто кого спокушав, хто перший підійшов і чия тут провина більша.
Для неї існував лише один очевидний факт: зрада відбулася. І перед нею стояв простий вибір — або проковтнути цю гіркоту, зробити вигляд, що нічого страшного не сталося, і жити з цим далі, або ж назавжди зачинити ці двері.
Роман, відчувши її крижаний спокій, почав нервувати ще дужче. Він підійшов ближче, спробував узяти її за лікоть, але Ірина різко відсторонилася.
— Опам’ятайся, Іро! — підвищив він голос, намагаючись надавити на її розсудливість. — Ми ж учора заяву подали! Вже всі родичі знають, батьки готуються, гроші на завдаток за ресторан віддали! Ти хочеш усе перекреслити через одну дурну помилку?
— Ось саме, Романе, — тихо, але дуже чітко відповіла вона. — Ми тільки вчора подали заяву. Ще навіть чорнило на папері не висохло, а ти вже привів у наш дім мою подругу. А мама ж мене попереджала…
Дівчина розвернулася, поставила пакет із булочками на тумбочку в передпокої і вийшла з квартири, навіть не грюкнувши дверима.
Згадка про маму виринула в пам’яті не випадково. Коли пів року тому Ірина привела Романа знайомитися з батьками, все пройшло нібито чудово.
Тато схвалив вибір доньки: хлопець був привітний, ввічливий, мав гарне почуття гумору, вмів підтримати розмову на будь-яку тему. Подруги Ірини взагалі заздрили їй білою заздрістю, мовляв, такого красеня відхопила.
І тільки мама весь вечір дивилася на майбутнього зятя якось насторожено. Вона усміхалася, підкладала йому салати, розпитувала про роботу, але в очах не було тієї щирої теплоти, з якою вона зазвичай зустрічала гостей.
Вже наступного дня, коли Ірина зателефонувала мамі, щоб похвалитися, як усе гарно минуло, та обережно зітхнула в слухавку:
— Знаєш, доню, не лежить у мене до нього душа. Не знаю чому, але от не мій це чоловік, і все.
— Мамо, ну що ти вигадуєш! — образилася тоді Ірина, адже їй здавалося, що Роман просто ідеальний. — Він же і розумний, і вихований, і на руках мене носить! Чого тобі ще треба?
— Та в тому-то й річ, що на вигляд усе при ньому, — спокійно пояснила мама. — Але залишається після розмови з ним якийсь неприємний осад. Ніби людина говорить правильні слова, а насправді думає тільки про власну вигоду. Ти не поспішай із весіллям, придивися до нього уважніше. Надто вже він себе любить. А ти поруч із ним — наче зручний додаток, щоб його забаганки виконувати. Боюся, що з часом це вилізе назовні.
Тоді Ірина лише відмахнулася від маминих слів. Вона вважала, що мама просто ревнує єдину доньку й надто прискіпливо ставиться до обранця. Але тепер, згадуючи ту розмову, дівчина розуміла, наскільки точно материнське серце відчуло фальш.
Роману просто захотілося розважитися — і він не замислюючись переступив через почуття своєї нареченої. Його власні бажання завжди стояли на першому місці.
Ірина навіть на мить уявила, що було б, якби вона того дня затрималася на роботі чи зайшла в магазин, як планувала спершу. Вони б зіграли весілля. Мар’яна б усміхалася на фотографіях поруч із нареченою, бажала б їм щастя й діточок. А потім усе одно правда вилізла б назовні, тільки розплутувати цей клубок було б у сто разів болючіше.
Коли Ірина пішла, Роман ще трохи походив по квартирі, нервово потираючи потилицю. Свого житла в нього не було, тож він зібрав найнеобхідніші речі в рюкзак і поїхав ночувати до своїх батьків.
Він був переконаний, що це тимчасово. Треба просто дати Ірині кілька днів, щоб вона охолола, переплакала, заспокоїлася. А потім він прийде, поговорить, попросить вибачення, і все повернеться на круги своя.
Втрачати таку наречену Роман категорично не хотів. І справа була не лише в почуттях. Він чудово розумів, що іншої такої не знайде.
Ірина була вродливою, розумною, але головне — дуже зручною для життя. Вона працювала в хорошій компанії й заробляла значно більше за нього, хоча ніколи цим не дорікала. У квартирі завжди панував ідеальний порядок, на плиті чекала смачна домашня вечеря — мама з дитинства навчила її вести господарство так, щоб у домі було затишно.
До того ж Ірина мала м’який, поступливий характер. Вона не влаштовувала сцен через дрібниці, вміла йти на поступки й завжди підтримувала його в усьому. Словом, справжній скарб для будь-якого чоловіка.
А ще був один вагомий чинник, про який Роман згадував із особливим задоволенням. Попри свою прохолодність, батьки Ірини дуже любили єдину доньку й на весілля пообіцяли подарувати молодятам власну двокімнатну квартиру в новобудові. Жити на всьому готовому, не думаючи про оренду чи кредити — про таке можна було тільки мріяти.
Саме тому після дзвінка доньки мама Ірини ще раз твердо сказала:
— Тільки не дай себе вмовити, доцю. Я таких чоловіків наскрізь бачу. Почекає трохи й почне стелитися перед тобою, квітами засипатиме, обіцятиме золоті гори. Можеш його пробачити, це твоє життя. Але запам’ятай мої слова: той, хто зрадив один раз і не відчув за це справжньої відповідальності, зробить це знову. І не один раз.
Ірина слухала маму, і всередині в неї поступово зникав розпач, поступаючись місцем спокійній рішучості. Вона зрозуміла, що більше не хоче витрачати своє життя на людину, якій не може довіряти.
Роман витримав рівно тиждень. Весь цей час він не дзвонив і не писав, вважаючи, що тиша — найкращі ліки від жіночої образи. Навіть речі свої зі зйомної квартири забирати не став, щоб показати: він нікуди не йде, їхній спільний дім чекає на примирення.
На восьмий день чоловік вирішив, що час діяти. Він знав, що Ірина не любить великих, пишних букетів, які здаються їй надто показними. Натомість вона обожнювала дрібні кущові троянди ніжних відтінків.
У суботу вранці кур’єр приніс перший букет. У квітах була маленька листівка, написана від руки: «Доброго ранку, моя королево! Сподіваюся, ти вже усміхаєшся».
Увечері того ж дня з’явився другий букет із запискою: «Солодких снів, Іруню. Дуже сумую».
Наступного дня квіти приносили ще двічі. Роман старанно підбирав слова, бо десь прочитав, що найприємніше для людини — бачити власне ім’я і відчувати особливу увагу до своєї персони.
І жодного разу кур’єр не повернувся назад із квітами. Кожен букет приймали. Роман аж розцвів від радості: раз бере квіти, значить, серце відтануло! Справа йде на лад!
Щоб закріпити успіх, через два дні він почав додавати до троянд улюблені солодощі нареченої — маленькі шоколадні батончики з горіхами, які вона могла їсти пачками, коли дивилася фільми.
Проте минали дні, а телефон мовчав. Ірина не дзвонила і не надсилала навіть короткого повідомлення. Роман почав потроху хвилюватися: до призначеної дати весілля залишався всього тиждень, а в них ще нічого не готово — ні список гостей не уточнений, ні весільне вбрання остаточно не підігнане. Треба було терміново миритися й братися за справи.
У суботу вранці Роман одягнув свою найкращу сорочку, купив найбільший оберемок кущових троянд і поїхав до їхньої квартири. Він спеціально обрав ранок вихідного дня — раніше в цей час вони завжди валялися в ліжку, пили каву й будували плани на вихідні.
Ключі від під’їзду та квартири в нього були, але чоловік вирішив подзвонити у двері. Хотів, щоб усе виглядало красиво, як у кіно: вона відчиняє, бачить його з квітами, кидається на шию…
Двері справді відчинилися. Але на порозі стояла зовсім не Ірина.
Перед Романом постала невисока, трохи заспана літня жінка у простому домашньому халаті. Вона з подивом оглянула нарядного незнайомця з величезним букетом і насупила брови.
— Доброго ранку… А покличте, будь ласка, Ірину, — розгублено промимрив Роман, намагаючись зазирнути через плече жінки в коридор.
Він подумав, що це, мабуть, якась далека родичка приїхала з села в гості. Зараз вийде його Іруня, і все стане на свої місця.
— Ну, я Ірина, — спокійно відповіла жінка, склавши руки на грудях. — Чого треба?
— В сенсі — ви? — кліпнув очима чоловік, вирішивши, що з нього просто жартують.
— Не шукай сенсу в суботу вранці, хлопче, — філософськи зауважила господарка. — Помилився поверхом чи будинком, то йди собі з Богом, не заважай людям відпочивати.
Роман озирнувся на номер квартири на дверях. Помилки бути не могло — це був їхній дім. Але всередині вже стояли інші меблі, висіла інша вішалка для одягу, і пахло зовсім інакше — смаженими пиріжками, а не звичними Ірининими парфумами.
Літня жінка тим часом перевела погляд із розгубленого обличчя хлопця на троянди в його руках. Її очі раптом округлилися, а на обличчі з’явилася широка, трохи іронічна усмішка.
— Та це ж ти мене весь тиждень квітами засипав! — вигукнула вона, сплеснувши руками. — А я-то сиджу й голову ламаю: кому це я на схилі літ так приглянулася? Живу тут сама, наче на безлюдному острові, ніхто в гості не заходить, а тут тобі й троянди, і батончики, і слова такі лагідні! Особливо оте про королеву мені сподобалося — я аж розчулилася, чесне слово!
Жінка весело засміялася, а Роман відчув, як його обличчя починає заливати густа червона фарба. Увесь цей тиждень він намагався розтопити серце зовсім чужої людини!
— Ну ти й романтик, хлопче! — продовжувала підсміюватися жінка. — І чим же ти так перед своєю дівчиною завинив, що так завзято прощення вимолював? Мабуть, щось серйозне натворив, бо твоя Ірина звідси ще минулої неділі з’їхала. Всі речі забрала і зникла.
«Я сам усе зруйнував», — промайнуло в голові у Романа. Усередині все наче обірвалося.
— А тебе, бува, не Романом звати? — раптом запитала жінка, примруживши очі.
— Романом… — тихо відповів він, ухопившись за цю крихітну надію. Раз вона знає його ім’я, значить, Ірина щось для нього залишила!
— Тоді зачекай хвилинку, — жінка пішла в кімнату і за мить повернулася, тримаючи в руках маленьку оксамитову коробочку. — Ось, твоя колишня просила передати, сказала, що ти обов’язково рано чи пізно з’явишся. Гарна в тебе дівчина була, вихована. До речі, це вона ті батончики любить?
— Вона… — видихнув Роман, дивлячись на обручку, яку так гордо дарував кілька місяців тому.
— Ну, ти заходь, може, чаю вип’єш? — по-доброму запропонувала жінка. — Щоправда, в мене до чаю тільки твої батончики і є, я стільки солодкого за все життя не їла. А щодо твоєї Ірини, то ти власниці квартири подзвони, може, вона знає, куди дівчина переїхала.
Роман зайшов у передпокій, тремтячими пальцями набрав номер господарки житла, але та лише розвела руками: мовляв, дівчина попередила, що з’їжджає, розрахувалася до копійки, ключ залишила і нічого не пояснювала. А речі Романа, які там залишалися, вона, мабуть, просто викинула або віддала комусь, бо в квартирі їх уже не було.
Тоді він наважився зателефонувати батькам Ірини. Відповів батько. Голос його був холодним і чужим. Чоловік коротко сказав, що доньки в них немає, знати вони Романа більше не хочуть і просять ніколи їм не дзвонити.
Дзвонити Мар’яні сенсу не було. Та й сама Мар’яна кілька разів намагалася вийти з ним на зв’язок протягом тижня, писала повідомлення, пропонувала зустрітися й поговорити. Але Роман навіть не відкривав її повідомлень — тепер вона викликала в нього лише огиду.
Він залишив величезний букет троянд літній жінці — нехай хоч вона порадіє — відмовився від чаю і вийшов на вулицю. Свіже ранкове повітря раптом здалося йому гірким.
Роман ішов до зупинки, стискаючи в кишені коробочку з обручкою, і вперше в житті відчув себе по-справжньому переможеним. Тиха, лагідна, поступлива Ірина не влаштовувала сцен, не кричала, не билася в істериці. Вона просто розвернулася і пішла, залишивши його наодинці з власною дурістю.
А сама Ірина в цей суботній ранок спокійно пила каву на кухні в новій квартирі, яку допомогли їй винайняти батьки, а згодом мали переоформити на неї ту саму обіцяну новобудову. У її душі більше не було ні образи, ні жалю, ні гіркоти.
Вона не програла. Навпаки — вона виграла найважливіший бій у своєму житті, вчасно відпустивши людину, яка її не цінувала. І коли телефон на столі завібрував, висвітивши на екрані ім’я «Мама», Ірина щиро усміхнулася й натиснула кнопку відповіді.
— Доброго ранку, мамусю! Ти навіть не уявляєш, наскільки ти була права…