Якось, напередодні Восьмого березня, Валентина, «поштарка», брязнула клямкою у свекрушиній хаті. Свекруха швидко згорнула розкладену на столі велику квітчасту хустку. — Це я Валі купила. Вона ж учителька, завжди між людьми. Знову оце — «вона ж вчителька»… А якщо поштарка, то в лaхмітті ходи? Валентину так взяла за душу неспрaведливість, що й не пaм’ятає, як попрoщалася.
Коли молодший брат чоловіка оголосив, що приведе на оглядини свою майбутню дружину, Валентина трохи запанікувала: якою виявиться нова міська родичка? Може, красива й пихата? Чи навпаки: не дуже приваблива, але ввічливо холодна? Як-не-як, а з вищою освітою, вчителька математики. Джерело
Її свекруха, баба Оля, теж хвилювалася.
— Все-таки з тобою легше було, — говорила вона. — Ти — сільська, без будь-яких викрутасів. Можна запросто поговорити чи й полaяти, як свою дитину. А тій ще не так щось скажу, чи, гляди, страва не сподобається.
До обумовленої неділі було ще кілька днів, коли це в четвер після обіду — ри-ип — хвіртка. Приїхали.
Валентина з дочкою забігла до свекрів кількома хвилинами раніше — пенсію принесла. Кинула наїжачену газетами сумку, набрала кухоль холодної води та й остовпіла навпроти вікна: Сергій веде подвір’ям високу тоненьку дівчину!
— Здрастуйте, ось, бачите, ми раніше вправилися, — хлопець легенько підштовхнув поперед себе знічену супутницю. Вона без потреби поправила свою коротку, кольору пересушеного сіна зачіску, подивилася синьо і лагідно.
— Мене звати Валентина, — мовила якось по-вчительському, тихо, але виразно.
— І мама теж Валя, — підстрибнула на ослоні Тетянка.
— Я — Миколаївна, — продовжила гостя.
— І вона Миколаївна, — пирснув Сергій.
— Оце-то так! — заплескала в долоні Тетянка.
— Господи, та проходьте ж! — схаменулася свекруха. — Ми ж вас і не чекали сьогодні, не підготувались.
— А що там готуватись, — стенув плечима Сергій. — Так навіть краще — по-простому, без видумок.
— Ну то я зараз, — кинулася баба Оля до плити. — Валю, пошту пізніше рознесеш, начисть картоплі.
— Отак вас і гукатимемо: Валя-вчителька і Валя-поштарка, — підсміювався Сергій.
— Атож, щоб не бігли на поклик обидві зразу, — обізвалася мати.
Валентина звично поралася біля столу, гостя ж скромно сиділа на стільці, роздивлялася вивішені на стінах фотографії.
Валентина звично поралася біля столу, гостя ж скромно сиділа на стільці, роздивлялася вивішені на стінах фотографії.
«Могла б хоч для годиться визватися допомогти», — подумала осудливо старша невістка. Але зразу ж осмикнула себе: соромиться дівчина порядкувати в чужій хаті, хай освоюється. Згадала своє весілля, перші дні в чоловіковій родині. Теж не знала, за що взятися, чим прислужитися.
— Он уже батько біжить, — сказала Валентина, ставлячи на стіл салат. — Можна й обідати.
— Сідай, доню, до столу, — припрошувала баба Оля дівчину. — А ти хліба наріж та навибирай з банки помідорів, — це вже до другої.
…Опісля весілля так і повелося: старша невістка приходить до чоловікових батьків допомагати, а молодша — відпочивати. І не тому, що не береться. Вона ніби й не проти навчитись, як сама говорить, сільській роботі. Але свекруха, передбачаючи, що буде більше мороки, ніж помочі, зупиняє: «Нащо воно тобі, вчительці? Роби вже те, до чого звична». І справді, як ручками з наманікюреними нігтями картоплю рити чи рогачем біля печі орудувати?
Валентина-старша не особливо на те ображалась, хоч і вважала, що при бажанні всього можна навчитися. Але приємно було, що з усіх господарських питань баба Оля радиться саме з нею. А молодшій невістці відводиться роль картини: посидить, покрасується на покуті — ото й усе.
Одне лиш було неприємним: коли хтось починав гукати. «Поштарка» звучало для Валентини принизливо, ніби робило її в очах родичів другосортною.
— Дуpниці говориш! — відмахнувся чоловік, коли зробила спробу поділитися своїми образами. — Хто коли про тебе, як про поштарку, сказав погане слово? А побігала б та вчителька щодень із твоєю сумкою — з неї зразу б увесь лиск зійшов.
Замислилась Валентина: а й справді, село у них велике, навантаження у неї таке, що не кожному під силу. Недаремно її попередниці недовго в поштарках затрималися, перейшли на легшу роботу. А вона ще ж і вдома велике господарство має, дочок виховує. Попри втому чепуриться, бо робота на людях, треба бути охайною, привітною, у курсі всіх новин.
Може, на тому всім сумнівам був би кінець, але… Якось, напередодні Восьмого березня, «поштарка» брязнула клямкою у свекрушиній хаті. Баба Оля аж здригнулася — не очікувала — й швидко згорнула розкладену на столі велику квітчасту хустку.
— Можна з обновкою поздоровити, чи що? — поцікавилася невістка.
— Та ні, це я Валі купила. Вона ж учителька, завжди між людьми. Хай буде в новенькому.
Знову оце — «вона ж вчителька»… А якщо поштарка, то в лахмітті ходи?
Валентину так взяла за душу несправедливість, що й не пам’ятає, як попрощалася і добрела додому. Цілий вечір і кілька наступних днів ходила, як у воду опущена. Аж чоловік звернув увагу:
— Що з тобою?
— А що не так? — огризнулася.
— Та не така ти, як завше. Заxворіла?
— От іще, не вигадуй.
Попри всі свої обpази жінка розуміла: скаржитися чоловікові на його матір — останнє діло. «От одержу зарплату і куплю собі найкращу в магазині хустку. Є там одна, як для мене зроблена: у червоних та золотистих ружах, із блиском та в китицях. Її давно забрали б сільські модниці, якби ціна трохи менша. Не пожалію грошей, куплю і носитиму, хоч і проста поштарка». А перед очима — наполоханий свекрушин погляд, ніби її застали в сусідській коморі. «Та чи я пoгана невістка? У рідних батьків рідше буваю. Ну чим їм та грамотійка краща?»
Вона все підливала лою у вогонь своїх напружених неpвів. Тож коли вранці 8 Березня до оселі зайшов свекор, зустріла не дуже привітно:
— Це ви вже свою вчительку перевідали, то й про мене згадали?
— Та ні, до тебе першої зайшов. Ось ми з бабою й гостинця купили, вона надвечір теж зайде, поздоровить. Візьми, — подав невеликий загорнутий у зім’ятий папір пакунок.
— Може, на оселедця розорилися? — невістка в’їдливо.
— Ти що? — штовхнув її ліктем чоловік. — Яка це тебе муха вкусила?
Жінка спеpесердя кинула подарунок на стілець і вже хотіла випалити всі свої образи. Пеpебила Тетянка:
— А що там? — дівчинка хутко розгорнула газету і ахнула.
Валентина поглянула, засміялась і заплaкала водночас: червоні ружі осудливо запекли їй щоки, а золотаві, ніби освітлені сонцем, квіти лукаво зазирнули у душу.
— Як ти, дочко, могла таке про нас із матір’ю подумати? — похитав головою свекор, коли вже за накритим столом невістка виклала все, як на сповіді. — Ви ж нам однаково хороші, бо обидві наші. А тебе взагалі вважаємо рідною. То ж мати дістала
хустки, щоб помилуватись, а тут ти в хату. То твою встигла заховати, а Валину — ні. Сурприза обом хотіла зробити, хай йому грець.
Чоловік зразу ж узяв на кпини:
— Ото те, що в собі носила, не захотіла мені розповісти. А материну науку, мабуть, забула: якщо пару не випускати — швидко закипить.
Валентина наколола на виделку варену картоплину, потім розсміялася і поклала її назад у полумисок.
Євдокія НОВА, Прилуцький район Чернігівської області.
