– Галю, та візьми хоч двісті доларів, люди ж на новосілля кличуть, не з пустими ж руками йти, – крутився біля потрісканого трюмо мій Петро, натягуючи святкову білу сорочку, яка вже ледве сходилася на животі й загрозливо тріщала по швах під пахвами.
– А більше тобі нічого не дати? Може, ще ключі від нашої халупи на тарілочці понести? – обірвала я його так, що він аж підстрибнув і втягнув голову в плечі. – П’ятсот гривень у конверт покладемо, і набір кухонних рушників я в шафі знайшла, ще з позаминулого року лежить, мені його кума на ювілей дарувала. Там гарні півники вишиті,стовідсоткова бавовна, в господарстві знадобиться. Цього їм з головою вистачить, ще й багато буде.
– Та ти що, Галю, схаменися! Сват же образиться, потім до кінця віку косо дивитися буде. Ми ж не до чужих людей ідемо, до рідних сватів, у них наша дитина живе! Вони таку хату відгрохали, палац цілий, а ми як жебраки припремося з копійками та ганчірками, – бідкався Петро, переминаючись з ноги на ногу в старих туфлях, які він щойно до блиску начистив чорним кремом.
– А мені байдуже, що він там собі подумає, – відрізала я і стукнула шухлядою комода. – Коли моєму синові на машину не вистачало, коли він пішки на зміну добирався, сват пальцем не поворухнув! А тепер я йому маю зелені сотні носити, щоб він на стіни дорогі шпалери ліпив та золоті унітази купував? Покладеш п’ятсот гривень, і крапка. А як почнеш комизитися, то взагалі вдома залишишся, а я сама поїду!
Петро тільки важко зітхнув, махнув рукою і пішов у коридор шукати свою куртку. А в мене всередині все аж кипіло. Злість на сватів пекла мене вже не перший місяць, і коріння цієї образи сиділо так глибоко, що годі було вирвати.
А все почалося два роки тому, коли наш син Андрій вирішив одружитися з їхньою Оксаною. Родина сватів,Степана та Валентини, у нашому райцентрі завжди вважалася «крутою», мало не місцевою елітою. Степан ще в дев’яності крутив якийсь каламутний бізнес із лісом, ганяв фури, потім вчасно зорієнтувався, поставив автомийку на три бокси біля траси і шиномонтаж. Гроші в нього водилися, і він ними дуже любив козиряти: ходив завжди з масивним золотим ланцюгом на шиї, телефон тримав у руці так, щоб усі бачили яблучко на кришці, а говорив повчальним тоном, ніби сам Господь Бог призначив його керувати районом.
Сваха Валя від чоловіка не відставала: ні дня в житті важко не працювала, сиділа вдома, малювала довгі яскраві нігті, бігала щотижня по перукарнях та косметологах, колола собі губи й щоки, вдаючи з себе велику столичну пані. До людей ставилася звисока, через губу розмовляла, навіть у продуктовому магазині скривлювалася, коли хтось поруч хліб звичайний купував.
Ми з Петром – люди прості, все життя чесно відпахали на механічному заводі. Я – у бухгалтерії, Петро – слюсарем найвищого розряду. Руки мого чоловіка досі в’їлися мастилом так, що ніяке мило не відмиє. Ми кожну копійку рахували, ніколи в боргах не сиділи, на курорти за кордон не літали, зате сина виростили порядного. Андрій у нас хлопець золотий: школу із золотою медаллю закінчив, політехнічний інститут сам потягнув, на бюджеті вивчився на інженера-конструктора. Спокійний, вихований, роботящий.
Для єдиного сина ми нічого не шкодували. Коли діти оголосили про весілля, постало руба питання: де жити? Степан одразу закотив очі й заявив: – Молоді повинні жити окремо! Ніяких тещ і свекрух. Самостійність формує характер. Сказати сказав, але варіантів не запропонував. Ми з Петром цілу ніч не спали, сиділи на кухні при світлі старенького торшера, рахували наші можливості. І надумали: віддати дітям нашу затишну двокімнатну квартиру в самому центрі міста. Там і ремонт був свіжий, і зупинка під боком, і садочок з поліклінікою в двох кроках. А самі ми вирішили перебратися у стару батьківську хату Петра на околиці міста. Хата була запущена: пічне опалення,зручності на вулиці, стеля в кутку трохи текла, а город заріс бур’яном вище пояса. Але ми думали: «Нічого, ми люди звичні, протопимо, підмажемо, город викопаємо, аби тільки молодим було добре, аби починали життя без оренди й кредитів».
Я тоді собі наївно міркувала: раз ми таку велику жертву принесли, фактично дах над головою дітям подарували, то свати, як заможні люди, не залишаться осторонь. У них же донька одна-єдина, принцеса їхня. Логічно було сподіватися, що вони зроблять зустрічний крок. Тим паче, що в Андрія на роботі з’явилася перспектива підвищення, але треба було щодня мотатися по об’єктах у сусідні містечка. Авто йому було потрібне як повітря.До того ж Оксана незабаром завагітніла, почався важкий токсикоз, возити її по лікарнях у забитих приміських маршрутках було справжньою мукою.
Одного вечора ми зібралися всі разом на чай у нашій колишній квартирі. Сваха Валя пила чай, відставивши мізинчик, і крутила носом від мого домашнього печива з повидлом, мовляв, вона цукру не вживає, бо береже фігуру. Я витерла руки фартухом і завела розмову здалеку:
– Степане, Валю, бачите, як добре діти влаштувалися. Квартира світла, тепла, ми з Петром усе до копійки сюди вкладали, а тепер самі на старість до пічного опалення пішли, дрова пиляємо. Але молодим зараз важко. Андрієві по роботі авто конче потрібне, та й Оксанці нашій скоро родити, не в маршрутці ж дитину з пологового везти. Може б ви, свати, як маєте можливість, доклалися та купили їм якусь автівку? Хоч би просту, вживану іномарочку, аби їздила справно.
У кімнаті повисла важка тиша. Тільки годинник на стіні цокав. Степан повільно відставив чашку, промокнув рота паперовою серветкою, зверхньо подивився на мене крізь вузькі очі й спокійно так, з усмішечкою, каже:
– Галю, давай розставимо крапки над «і». Квартира – то ваше власне рішення було. Вас ніхто за язик не тягнув і за руку не тримав. Захотіли в село поїхати свиням хвости крутити – ваше право. А хлопцеві вже двадцять шість років стукнуло. Руки є, ноги є, голова на плечах. Нехай сам піднімає свою п’яту точку й заробляє на забаганки. Я в його роки вже на ринку коробки тягав і копійку збивав. Ми з Валею зараз новий великий будинок за містом зводимо, у нас там кожна гривня під розпис іде: бригада працює, матеріали дорожчають, ландшафтний дизайн замовили.Зайвих грошей у нас немає і викидати їх на вітер ми не збираємося.
У мене в грудях аж дихання сперло. Серце закалатало так, ніби зараз вискочить. – Як це на вітер, Степане? – не витримала я, і голос мій зрадницьки затремтів. – Це ж для твоєї доньки! Для твого майбутнього онука! Ми останнє віддали, а ви на маєток маєте сотні тисяч, а дитині колеса купити – зайвих грошей немає?
– А ти мені в кишеню не заглядай, Галю! – насупився сват, і обличчя його потовстішало від пихи. – Я ці гроші заробив, а не в лотерею виграв. А Андрій твій, якщо йому так колеса горять, міг би гордість свою запхати подалі й піти до мене на автомийку ночами підробляти. Мені якраз надійні хлопці треба машини з керхера обдавати та салони пилососити. Двісті гривень за зміну платитиму, ще й чайові матиме, якщо старатиметься.
Я подивилася на невістку. Оксана сиділа, втупившись очима в стіл, крутила пальцями край скатертини і боїться бодай слово сказати. Ні пари з уст не пустила на захист свого чоловіка! А Андрій тільки зблід, щелепи стиснув так,що жовна заходили, підвівся і вийшов на балкон курити, хоча вже пів року як кинув. Мій син, інженер з червоним дипломом, який креслення складних мостів робить, має йти ночами його машини мити за копійки!
Образило мене це до самих печінок. Відтоді я заріклася сватам хоч колись кланятися чи про щось просити. Ми самі крутилися: Петро взяв підробіток у гаражах, ночами сусідам карбюратори перебирав, я на базар по вихідних ходила городину продавати, зібрали ми синові на старенький «Ланос», щоб хоч їздити міг. Свати навіть не спитали,де машина взялася.
І ось минуло майже два роки. Свати нарешті свій палац за містом добудували. Чутки про те будівництво ходили по всьому райцентру: і плитка там з Італії, і ворота з Німеччини, і басейн вони якийсь дивний викопали. І вирішили Степан з Валею зібрати все місто й родину на пишне новосілля – похвалитися розкішшю, пустити пил в очі,показати, хто в домі господар.
Запросили й нас. Петро спочатку віднікувався, а потім завів своє: «Треба йти, що люди скажуть, треба долари нести…» – Нічого вони не отримають, – твердо повторила я біля дзеркала, поправляючи скромну хустку на пальті. – Поїдемо, подивимося на той цирк.
Узяли ми конверт із п’ятьма сотнями гривень. Ті новенькі рушники з півниками я акуратно склала в чистий пакет із ручками. А Петро, дурна душа, все одно поліз у погріб і витягнув трилітрову банку маринованих опеньків. – Галю, ну не сердься. Сват же опеньки наші з часником просто обожнює, пам’ятаєш, як на сватанні всю миску вмолов? Хай буде до столу, по-людськи ж треба. – Бери вже свої гриби, – махнула я рукою, бо сперечатися не було сил.
Сіли ми на маршрутку, доїхали до приміського елітного селища, яке в народі називали «Царським селом». Там асфальт рівнесенький, ліхтарі світять, котеджі один поперед одного красуються. Зупинилися ми біля потрібного номера. Будинок сватів і справді вражав масштабами: три поверхи з червоної цегли, дах із темної черепиці,височенний кований паркан із гострими піками, наче у фортеці. Ворота чорні, масивні, відчиняються самі, від пультика – техніка, бачте!
Двір був викладений сірою бруківкою, між якою жодна травинка не сміла пробитися. Кругом рівненько підстрижені туї, ялівці, газон зелений, наче його зеленкою фарбували, а посередині – кам’яний фонтанчик у вигляді чаші, з якої тихо дзюрчала вода.
Біля ґанку вже стояло з пів десятка дорогих автівок: куми свата приїхали, начальник місцевої податкової, якісь підприємці з ринку. Ми зі своїм пакетиком і банкою опеньків почувалися там чужими, але я гордо підняла підборіддя: ми ні в кого нічого не вкрали, заробили все своїм горбом, нічого мені соромитися.
Двері нам відчинила сама господиня. Валя була у довгій шовковій сукні кремового кольору, на тонких підборах, які гучно цокали по мармуровій підлозі, з новою зачіскою і таким шаром пудри, що якби вона чхнула, то хмара стояла б до вечора. – Ой, Галина, Петро… Ну проходьте, проходьте, тільки бахіли вдягайте або перевзувайтеся в тапочки,бо в нас мармур дорогий, грецький, не дай Боже піском пошкрябаєте, – процідила вона крізь намальовану посмішку, окинувши наші старі пальта оцінюючим поглядом.
Петро аж знітився, нагнувся натягувати ті сині поліетиленові кульки на свої накремовані туфлі, ледве рівновагу втримав. А далі почалася «екскурсія». Валя водила гостей по кімнатах, як екскурсовод у Ермітажі. Пальці віялом розставить і щебече: – Ось це в нас вітальня, шістдесят квадратів. Люстри замовляли з Чехії, кришталь чистісінький. Камін справжній, на дровах, портал із натурального граніту. А ось тут, подивіться, кухня-студія:стільниця з кварцу, фасади без ручок, усе на дотиках працює, техніка тільки німецька, вбудована. А на другому поверсі – три гостьові спальні, наш хазяйський блок із гардеробною кімнатою і зимовий сад. Стьопа хотів ще більярдну, але ми вирішили зробити там зону релаксу.
Гості ахали, охали, прицмокували язиками: «Ой, яка розкіш!», «Стьопа, ну ти даєш!», «Справжній хазяїн!». Степан стояв посеред зали у велюровому піджаку, заклавши руки за ремінь, пузо вперед виставив, і тільки задоволено кивав, приймаючи похвалу, ніби він власноруч цю цеглу носив.
А в мене серце кров’ю обливалося. Я дивилася на ту кришталеву люстру, на ті блискучі фасади, а перед очима стояв мій Андрій, який узимку в старій курточці бігав до замерзлого «Ланоса», бо пічка не гріла, і лагодив його на морозі, бо на нові запчастини не вистачало. Значить, на унітаз із підігрівом і золоті крани гроші знайшлися, а для рідної доньки й онука зайвої копійки не було!
Оксана теж була там. Вона крутилася біля матері, допомагала розносити серветки, виглядала втомленою, під очима залягли тіні – малому Артемчику ледве пів року виповнилося, зубки різалися, ночами не спав. Андрій сидів у кутку на дивані, виглядав пригніченим і чужим на цьому святі життя. Я підійшла до сина, тихенько погладила його по плечу: – Як ти, синку? Де малий? – У спальні спить, мамо. Оксана вмовила приїхати, тато образився б, якби не прийшли… – тихо відповів Андрій, опустивши очі.
Нарешті сват голосно плеснув у долоні: – Ну що, шановні гості, прошу до столу! Досить роздивлятися, час відзначити подію по-європейськи!
Петро аж стрепенувся. Він із самого ранку нічого не їв, беріг живіт, бо знав, які в селах чи містечках бувають новосілля: голубці, печеня, м’ясні нарізки, пироги, щоб столи вгиналися від наїдків. Ми зайшли до просторої їдальні, де стояв велетенський круглий стіл із товстого прозорого скла.
Стіл був сервірований вишукано: білі серветки, складені віялом, блискучі тонкі келихи, сріблясті виделочки різних розмірів. Але коли я глянула на те, що стояло на тарілках, у мене мимоволі вирвався нервовий смішок.
Посередині столу на великій чорній дошці лежали суші та роли, посипані чорним кунжутом. Поруч стояло кілька крихітних скляних блюдець. На одному – тоненькі, як цигарковий папір, прозорі шматочки смердючого сиру з зеленою пліснявою. На другому – жменька горішків і виноградин. На третьому – якась трава з фіолетовим листям,щедро полита темною олією й посипана насінням льону. Стояла ще тарілочка з мікроскопічними канапе: шматочок огірка, кружальце помідора чері й крихітний кубик сиру на дерев’яній шпажці. І посеред усього цього кулінарного безлюддя стояло дві пляшки білого сухого вина з іноземними етикетками та графин зі звичайною водою, в яку вкинули дві скибочки лимона й гілочку м’яти.
Ні тобі нормальної запеченої курки з хрусткою скоринкою. Ні домашньої ковбаски, від якої аромат часничку на всю хату йде. Ні миски холодцю з хроном. Ні гарячої картопельки, звареної з кропом та вершковим маслом. Ні котлет, ні відбивних, ні пиріжків. Одні понти, сира риба та силос на тарілках.
Петро сів на свій стілець, очі в нього округлилися, він розгублено дивився на цю композицію, кліпав повіками і не знав, за що взятися. Гості теж якось нерішуче всілися. Сусід свата, огрядний чоловік із товстою шиєю, покрутив у руках виделку з двома зубцями, подивився на шпажку з помідором і зітхнув.
Степан розлив усім по чарці – точніше, хлюпнув на дно келихів того кисляку на два ковтки – і виголосив пафосний тост: – Дорогі друзі! Ми з Валею довго йшли до цієї мети. Ми вклали сюди душу, смак і європейський підхід.Сьогодні ми відходимо від цих радянських пережитків, від важкої їжі, тазів олів’є та свинини, що забиває судини.Треба жити сучасно, легко! Скуштуйте шедеври азійської та середземноморської кухні, кейтеринг замовляли з самого обласного центру! За наш дім!
Усі цокнулися, надпили того вина, яке виявилося таким кислим, що в мене аж щелепи зсудомило. Петро слухняно ковтнув, скривився, потягнувся виделкою до суші, але вони розвалилися на шматки, рис посипався по склу. Він сяк-так підчепив той шматок норі, засунув до рота, пожував із мученицьким виразом обличчя і ледве проковтнув.
Потім нахилився до мого вуха й тихо, щоб ніхто не чув, шепоче: – Галю, слухай… А гаряче коли нести будуть?Може, там борщ якийсь чи печеня в духовці доходить? Бо цим травинням хіба що сусідську козу можна нагодувати, я ж до вечора не доживу, у мене живіт уже до спини прилип і бурчить так, що соромно!
Я єхидно посміхнулася, поправила комірець і відповіла йому в саме вухо: – Їж що дають, пане! Це ж європейське життя, висока культура, бачиш, як пани гуляють? Жуй свій силос із пліснявою і не вимахуйся, ти ж двісті доларів хотів за це віддати!
Сиділи ми за тим столом десь півтори години. Атмосфера була натягнута, як струна. Гості жували те листя,хвалили дизайн стелі, колупалися паличками в рисі й постійно поглядали на годинники. Розмова не клеїлася, бо сита розмова буває тільки тоді, коли люди смачно поїли й розслабилися. А тут усі сиділи з прямими спинами й порожніми шлунками, боячись капнути олією на грецький мармур.
Нарешті настала найурочистіша, на думку господарів, мить – вручення подарунків. Сват спеціально поставив біля каміна невеликий столик, щоб усі бачили, хто що приніс. Він любив відкривати подарунки прилюдно, щоб підкреслити свій статус і статус своїх гостей.
Першим підвівся кум, начальник податкової. Він із гордим виглядом вручив Степану велику коробку: – Стьопа, це тобі з Німеччини на замовлення привезли – кришталевий набір під віскі з позолотою! Щоб у цьому домі завжди водилися гроші! Степан розцвів, розцілував кума: «О, річ! Оце рівень!» Сусід-бізнесмен підійшов, поплескав свата по плечу й поклав на стіл пухкий білий конверт: – Ми з дружиною довго не думали. Тут дві тисячі євро, купиш якусь картину чи на сад додаси. Степан з удаваною скромністю сховав конверт у внутрішню кишеню піджака,примовляючи: «Та нащо було витрачатися, ми ж по-простому зібралися…»
Черга доходила до нас. Петро заметушився, рука його сама полізла у кишеню піджака за тим нашим конвертом, де лежали п’ятсот гривень. Він уже приготувався виправдовуватися, що часи важкі, що пенсія мала…
І в цей момент мене ніби струмом ударило. Я подивилася на цього надутого свата, на його самовдоволену пику, на той порожній стіл із брудними листочками салату, згадала його слова: «нехай хлопчик на автомийці ночами горбатиться», згадала, як він мого сина принижував. І така мене лють взяла, така холодна, спокійна злість!
Коли Петро вже витягав кінчик конверта з кишені, я різко й непомітно наступила йому гострим підбором прямо на великий палець правої ноги. – Ой! – тихо писнув мій чоловік і впустив конверт назад.
Я блискавично перехопила ініціативу, висмикнула з його рук поліетиленовий пакет із рушниками, підхопила лівою рукою трилітрову банку з опеньками й рішуче ступила вперед, просто в центр зали. На моєму обличчі засяяла найширша, найсолодша посмішка, на яку я тільки була здатна.
– Дорогі господарі! Сваточку Степане і свашко Валю! – мій голос пролунав дзвінко на всю вітальню, навіть музика фонова якось стихла. – Ми люди прості, робітничі. Ми чудово розуміємо, як важко зараз збудувати таку велику хату, скільки сил і поту туди вкладено. У вас тепер стільки кімнат, стільки клопоту! А гроші – що гроші? Папірці,сьогодні є, завтра нема. Ми вирішили подарувати вам те, що насправді тримає будь-яке господарство!
Я розгорнула шарудливий пакет і урочисто, наче королівську мантію, витягнула набір кухонних рушників. Яскраві червоні півні на білій бавовні спалахнули під світлом чеської кришталевої люстри.
– Ось! Чудові кухонні рушники, стовідсоткова натуральна бавовна, ніякої синтетики! Воду вбирають ідеально,жир витирають на раз! На кухні без них – як без рук, скільки б фасадів на дотиках у вас не було. А щоб стіни ваші завжди багатством пахли, мій Петро від щирого серця, власноруч зібрав у нашому лісі й замаринував цілющі опеньки! – я з глухим стукотом поставила трилітрову банку, закатану іржавою бляшаною кришкою, прямо на полірований столик біля німецького кришталю. – Їжте на здоров’я, згадуйте нас, нехай у вашому домі завжди буде достаток!
У залі запала мертва тиша. Здавалося, було чути, як дзюрчить вода у фонтані на подвір’ї.
Сваха Валя змінила три кольори обличчя: спочатку побіліла, потім пішла червоними плямами, а губи її, наколоті гіалуроном, якось дивно перекосилися. Вона подивилася на ті рушники з півниками так, ніби я витягла з пакета дохлу болотну щуку й поклала їй на коліна. – Дя… дякую, Галина… Дуже… практично, – вичавила вона крізь зціплені зуби, навіть не торкнувшись подарунка пальцем.
А сват Степан аж дихати перестав. Очі в нього налилися кров’ю, брови зійшлися на переніссі. Він глипнув на гостей, які ледве стримували посмішки (податківець навіть відвернувся до вікна і закашлявся в кулак, щоб не пирхнути зі сміху), потім схопив ту трилітрову банку з грибами за горло й одним різким рухом запхав її глибоко під стіл, подалі від очей людських.
– Дякуємо, свахо. Дуже щедро, – процідив він глухим, загрозливим голосом.
Петро стояв позаду мене білий, як крейда, і боявся навіть дихнути. Його рука гарячково намацувала в кишені той конверт із п’ятьма сотнями гривень, але я заздалегідь переклала його до власної сумочки, коли наступала йому на ногу. Дзуськи вам, а не п’ятсот гривень! За цей кисляк, за три зернини рису і за дві травинки в олії їм кухонних рушників із лишком вистачить! Хай скатертини свої кварцові витирають.
– Ну, ми підемо, бо нам ще на маршрутку встигнути треба, вечірній рейс останній о восьмій, – бадьоро сказала я,підійшла до невістки, поцілувала її в холодну щоку, обійняла сина й першою попрямувала до виходу.
Коли ми вийшли за високі ковані ворота й ступили на темну приміську дорогу, Петро нарешті вибухнув: – Галю,ти з глузду з’їхала! Ти що наробила?! Ти ж нас перед усім містом зганьбила! Люди подумають, що ми взагалі без копійки за душею, жебраки якісь! Що тепер свати скажуть? Як ми Оксані в очі дивитися будемо?!
Я зупинилася посеред дороги, розвернулася до нього й подивилася просто в очі: – А мені начхати, що вони скажуть, Петре! Тобі не соромно було, коли твого сина сват на мийку кликав бруд з чужих коліс змивати? Тобі не соромно було, коли вони на нашій шиї в центр міста в’їхали, а самі копійки онукові на візочок не дали? Ти хотів їм двісті доларів подарувати за те, що вони над тобою посміялися і сирою травою нагодували? Ми подарували те, що вважали за потрібне. Праця людська там є? Є. Гриби ти своїми руками збирав? Збирав. А якщо їм соромно за домашнє – хай вдавляться своїм суші!
Петро нічого не відповів. Тільки важко почовгав поруч. Метрів через п’ятсот він тихо пробурчав: – Галю… – Що ще? – Давай заїдемо в цілодобовий гастроном біля вокзалу. Купимо пів кільця краківської ковбаси, батон і майонезу. Бо в мене всередині все пече від того сухого вина, живіт скрутило, зараз упаду посеред дороги. – Купимо, Петре. І ковбаси купимо, і яєчню вдома на салі посмажимо з цибулею. І чаю гарячого з м’ятою вип’ємо,як нормальні люди.
Удома ми сиділи на нашій старенькій кухні, де весело тріщали дрова в грубці. Смажилася велика чавунна сковорідка домашньої ковбаси з яйцями, аромат стояв такий, що голова паморочилася. Петро їв з таким апетитом,наче повернувся з трирічного заслання, вимазував шматком хліба жир зі сковорідки й примовляв: – Оце їжа! Оце я розумію – новосілля! А то вигадали моду… щурячий послід на тарілках.
Але наслідки мого вчинку не забарилися. Вже на другий день зранку почалася буря. Подзвонила Оксана. Плакала в слухавку так, що слів розібрати не можна було: – Мамо, навіщо ви так?! Тато з мамою такого крику наробили!Мама сказала, що ви навмисно над ними познущалися, що ви їй в обличчя плюнули тими рушниками! Тато кричав,що ноги вашої більше в їхньому домі не буде, і що Андрій такий самий невдаха, як і його батьки! Ми через це з Андрієм усю ніч лаялися, він пішов на роботу злий, навіть не поснідав!
Я вислухала невістку спокійно, не перебиваючи. Коли вона виплакалася, я сказала твердо й лагідно: – Оксаночко,доню, ти мене вибач, якщо тобі неприємно. Але послухай мене уважно. Ми з батьком вам віддали все, що мали – квартиру, в якій ви зараз спите, тепло, затишок. Ми ніколи з вас слова подяки не вимагали і перед сусідами не хизувалися. А твої батьки все життя міряють тільки конвертами й грошима. Якби я поклала туди п’ятсот гривень,вони б так само обілляли нас брудом за спиною, сказали б: «О, принесли копійки, краще б нічого не давали». То яка різниця? Я вчинила чесно. Які вони до нас – такі й ми до них. А з Андрієм ти не сварися. Твій батько сьогодні є, похизувався палацом і далі живе своїм життям, а чоловік твій – це твоя родина, він для тебе і для дитини гори зверне, якщо ти його підтримувати будеш, а не батьківські образи в дім тягти.
Оксана замовкла, шморгнула носом, тихо сказала «до побачення» і поклала слухавку.
Свати після того дня з нами не розмовляють взагалі. Якщо випадково перетинаємося на ринку чи в поліклініці,Валя демонстративно відвертає голову й розглядає вітрини, а Степан проходить повз, ніби ми порожнє місце. По місту вони розпустили плітки, що ми скнари, що в нас грошей кури не клюють, а ми їм копійчані ганчірки принесли, щоб принизити їхній високий статус.
Деякі спільні знайомі пробували мені докоряти: – Ой, Галю, ну негарно вийшло… Могли б позичити десь ті сто доларів, все-таки рідня, одна дитина у них, одна у вас… А я їм на те відповідаю просто: – Позичають тоді, коли людям на хліб не вистачає чи на ліки. А позичати гроші, щоб кинути їх під ноги пихатому свату на його кришталеві цяцьки, коли він моєму синові склянки води не подав – я не збираюся. Повагу за гроші не купиш. Якщо вони людей цінують тільки за товщиною гаманця, то хай самі у своєму триповерховому замку тим кришталем і милуються.
Минуло пів року. Пристрасті потроху вляглися. Андрій усе ж таки отримав підвищення на роботі своїм власним розумом і талантом, без жодної допомоги заможного тестя. Вони з Оксаною продали той старенький «Ланос»,трохи доклали з премії та купили собі гарну, безпечну машину для сім’ї. Оксана почала частіше привозити малого Артемчика до нас у село.
Малюк бігає по нашій зеленій травичці, ганяє курчат, їсть полуницю просто з грядки, а Петро майструє йому дерев’яного коника в сараї. Тут немає грецького мармуру, і на воротах не стоїть автоматичний пульт. Зате тут тепло, пахне свіжим хлібом, сушеними яблуками й щирою любов’ю.
А банка тих маринованих опеньків, як потім по секрету розповів Андрій, довго під столом не простояла. Кум Степана, той самий начальник податкової, коли всі розійшлися, сам її витягнув, відкрив ножем і під чарку вивернув майже половину, примовляючи: «Оце закуска, Стьопа! Це тобі не твої сухі суші з пліснявою, за це людям спасибі треба казати!»
Так що все стало на свої місця. Життя – воно довге і справедливе, воно завжди показує, де справжнє золото, а де просто дешева позолота, яка облітає при першому ж дощі. Яка гостинність була – така й дяка. І совість моя перед Богом і людьми чиста.
