fbpx
Breaking News
Слова тітки прозвучали, наче дoкір. – Маєш багатого чоловіка, Орисю. Живеш, як у Бога за пазyхою, – не вгавала родичка. Орися ледь стpимyвала сльoзи, спішила в лiкарню, бо знала ціну добра
Свати приїхали ще влітку і забрали невістку з дитиною до себе, на місяць. Але Дарина не повеpнулася. – Якщо ти мене любиш, – сказала Дарина чоловікові, – ти переїдеш до нас. – Мені тут, з мамою поруч, зручніше. Так, швидше за все наша сім’я рoзвалилася – чоловік Дарини не може зрозуміти причину, чому дружина пiшла від нього, зaлишивши сина без батька
В суботу ми поїхали в гості до свекрухи. Я повернулася з прогулянки трохи раніше і випадково підслухала розмову свекрухи з сусідкою на кухні. Виявилося, що я пoгань нeвдячна. Далі навіть слухати не хотілося, не знaю, як тепер з нею спілкуватися
В Італію на заробітки Ірина могла і не їхати, але подруга попросила підмінити на час, поки та дочку заміж видасть в Україні. — Всього на місяць, — умовляла. — І зарплата висока. Таких грошей ти вдома за півроку не заробиш. Ірина вирішила спробувати своє щастя на чужині, та вже з перших днів була шoкована
— Мені вже набрид цей хутір! Скільки тут можна жити? От пощастило тим людям, чиї батьки багаті. Вони ж мають змогу дозволити собі все! Не те що я. Уже не можу дивитися на це остогuдле село. Краще б оcлiпла! — невдоволено викpuкувала Софія. Та вже через кілька місяців у Софії рiзко погіршився зiр. Навіть досвідчені лiкaрі не могли встановити, що це за несподівана хвopoба і які причини її виникнення. Лише бабуся все знала
Життєві історії
«Дивні вогники» побачила я в очах у сусідки Катерини

Ні, цього не може бути. Мені це здалося. Це просто застілля, вино, теплий літній вечір., – заспокоювала себе я.

Цієї ночі я ніяк не могла заснути. «Дивні вогники», які я побачила в очах у сусідки Катерини не давали мені спокою. Працювала моя жіноча інтуїція – щось тут не так.

Цього року я, як і завжди, приїхала з Італії у відпустку, додому – до чоловіка.

В Італії я вже 8 років. Вирішила туди їхати спонтанно. Моя сваха (мама моєї першої невістки), в Римі працює вже 15 років.

Коли діти одружилися, ми вирішили купити їм квартиру. А щоб мені легше було сплатити нашу частку, то запропонувала мені сваха, щоб я їхала до неї, в Італію, ненадовго.

– Роботу я тобі швидко знайду. Підзаробиш грошенят, допоможемо дітям з житлом, то й вернешся собі до свого Івана. Куди він дінеться?, – казала вона.

То я й поїхала. В Україні я і так толком роботи не мала. Замолоду дітей ростила – у нас з Іваном аж троє синів. Потім так-сяк підзаробляла продавцем у магазинах.

Не те, що мій Іван. Спочатку працював вчителем фізики в нашій сільській школі, а потім його призначили заступником директора.

Гроші невеликі, але шанована в селі людина.

А я що, я – в першу чергу – мама. Поїхала. Заробила гроші старшому на квартиру і ремонт.

Так тут вже почали підростати і молодші мої сини. І їм треба допомагати.

То й вийшло як в усіх: думала, що їду на рік, на два, а вже працюю 8 років і повертатися ще не збираюся, бо все на щось треба і треба.

Іван мій чоловік газдівський. Коли їхала в Італію, була спокійна, що зароблені гроші мій чоловік не проп’є.

Все, що я присилала, Іван в діло вкладав. Дітям допомагав, нашу хату і подвір’я впорядковував.

В Італії жінки таке про своїх чоловіків розповідали, що аж повірити страшно: все пропивають, хату по друзкам рознесли, двір занехаяли.

Багато жінок і повертатися в Україну через своїх чоловіків не хочуть, тримаються усіма силами, хто скільки може, аби лише залишитися в Італії.

Читайте також:  І тільки тут, в Італії, я пізнала справжнє кохання

А я – ні, от ще торошки попрацюю, і повернуся. Що нам ще треба з Іваном для щастя?

І знову мені перед очима наша сусідка Катерина. Вона вже років 10 як вдова. Мала одну доньку, та й та вивчилася і залишилася жити в столиці.

Катерина – жінка красива, працює вчителькою в школі мого Івана.

Знову в думках перегортаю події: я відійшла на кухню, Іван з Катериною залишилися в саду (там ми влаштовували пікнік в честь мого від’їзду), я повернулася і побачила ці «дивні вогники». Так може дивитися лише закохана жінка.

Чоловікові я ж, звичайно, нічого не сказала.

А зранку, до мене прийшла моя давня подруга – Марійка. «Інформаційний центр» або «сільський гугл» – так її називали люди, бо завжди все і про всіх знала.

То я і наважилася почати з нею цю розмову. Мовляв, а чи часто мій Іван заходить до Катерини і допомагає їй по господарству?

Моє запитання поставило завжди говірку Марію в штопор. Вона нічого не сказала, а швидко вибігла з хати, сказала, що забула щось вдома на плиті.

Кращих доказів годі й шукати. Напевно, не підводить мене моя жіноча інтуїція.

І що тепер вдієш? На завтра у мене квиток в Італію. Я знову їду на рік на роботу.

Та з огляду на останні події, думаю, а чи варто? Що робити – чесно кажучи не знаю.

Олеся Біла

Related Post