Після того, як я офіційно вийшла на заслужений відпочинок, я не змогла сидіти без діла і вирішила продовжувати працювати, займаючись приватним репетиторством.
Я все своє життя присвятила викладанню української мови та літератури, тому це заняття приносило мені не тільки дохід, а й величезне задоволення.
Я завжди любила свою професію, тому моя поточна діяльність мені в радість.
А коли я бачу щасливі обличчя школярів та їхніх батьків, які відзначають легкість, з якою дається навчання, я відчуваю себе потрібною та корисною у цьому світі.
У мене є дві прекрасні онучки — Зоряна та Марта.
Дівчатка вже підросли, але вони ще не настільки дорослі, щоб самостійно займатися своїм дозвіллям та розкладом. Вони потребують постійного супроводу.
Моя невістка, Дарина, дружина мого сина Артема, постійно водить онучок до школи і забирає їх, а потім розвозить по численних гуртках і секціях.
На це витрачається більша частина її дня, тому часу на власні захоплення чи особисті справи у неї майже не залишається.
Нещодавно дружина мого сина почала натякати мені, що і я могла б активніше брати участь у житті та вихованні моїх рідних онучок.
Вона пропонувала, щоб я почала відводити і приводити їх, замість неї.
Мовляв, поки я займаюся цим, вона зможе приділити більше часу хатньому господарству або собі.
Вона вважає, що оскільки я на пенсії, у мене достатньо вільного часу, і кому ж його присвячувати, як не найріднішим людям.
Я ніколи не була проти допомоги. Навпаки, я дуже часто займаюся з онучками у вихідні дні, присвячуючи їм суботу та неділю.
Але мій робочий тиждень розписаний до хвилини, і більшість моїх занять із дітьми припадає на післяобідній час — якраз тоді, коли онучки закінчують уроки і їм потрібно поспішати на різні додаткові заняття.
Оскільки учнів у мене зараз чимало, а ціни за уроки я тримаю помірні, цей процес займає у мене майже цілий день.
Виходить, що я працюю повноцінний робочий день, хоча й вдома.
А після цього мені ще потрібно приготувати вечерю і виконати іншу хатню роботу.
Її за мене теж ніхто не зробить.
Ось і виходить, що я вільна лише у суботу та неділю.
Але Дарина наполегливо вважає, що оскільки я на пенсії, мого часу має вистачати і на репетиторство, і на багаторазовий супровід онучок по гуртках.
Вона не розуміє, що підготовка до занять, перевірка робіт та, власне, самі уроки займають багато годин.
Якщо я відмовлюся від роботи з учнями, я залишуся без додаткового заробітку.
А на мою скромну пенсію зараз прожити вкрай важко. Навіть найнеобхіднішого я не зможу собі дозволити.
Але вона не вгамовується.
Почала активно переконувати мого сина, Артема, щоб він почав мене вмовляти.
Мовляв, я ж у першу чергу бабуся, а вже потім все інше.
На цьому ґрунті у мене з сином постійно виникають нові суперечки та напруга. Він теж не вірить, що я цілими днями зайнята з дітьми.
Зате додаткову фінансову допомогу від мене вони беруть із величезним задоволенням, коли я щось купую, або просто даю онучкам гроші на кишенькові витрати.
Тільки ось зрозуміти мій робочий графік вони не вважають за потрібне.
Я продовжую стояти на своїй позиції.
Я вважаю, що дітей народжують для себе, а не для їхніх бабусь і дідусів.
Тим більше що моя невістка Дарина зараз не працює, вона сидить удома. Чому в такому разі я повинна, на шкоду своєму фінансовому становищу, задовольняти її бажання мати більше вільного часу?
Я ніколи ні на кого не розраховувала у своєму житті, тому і зараз сама займаюся підробітком і ні від кого нічого не чекаю.
Я навіть почала обмежувати фінансову допомогу синові та його родині.
Вони одразу це помітили. На їхнє запитання, чому я так вчинила, я відповіла, що якщо мені доведеться відмовитися від підробітку, то і моєї пенсії мені не вистачатиме для комфортного життя.
А якщо справи підуть так, що мені не вистачатиме грошей навіть на елементарні потреби, я буду змушена просити додаткові кошти у них.
Сподіваюся, що мій натяк мій син та його дружина зрозуміли і замисляться над моєю ситуацією. А сама я поки продовжую працювати.
Невже вони не усвідомлюють, що мають бути вдячні мені за те, що я сама себе добре забезпечую на пенсії, фінансово їм допомагаю, і всі свої вихідні присвячую онучкам?
Невже їх влаштовувало б те, що я постійно сиділа б з їхніми дітьми, але при цьому постійно просила б у них грошей на життя?
Валентина Петрівна довго розмірковувала над поведінкою Дарини.
Вона не була лінивою, але її постійні спроби «делегувати» обов’язки виглядали егоїстичними.
Однак, вона вирішила подивитися на ситуацію очима невістки.
Дарина, здобувши вищу освіту, була змушена повністю присвятити себе побуту та дітям.
Вона не працювала, що було їхнім спільним рішенням із Артемом, оскільки її зарплата була б незначною, а витрати на садочок і няню — високими.
Але Дарина, сидячи вдома, почала відчувати вигорання та відсутність самореалізації.
Її «вільний час», про який вона мріяла, був потрібен їй не для відпочинку, а для відновлення власної ідентичності.
Можливо, вона хотіла зайнятися онлайн-курсами, вивчити іноземну мову або навіть спробувати фриланс.
Але її життя перетворилося на постійний логістичний ланцюжок: школа, музика, спорт, дім, уроки, приготування їжі. Вона застрягла.
Коли Дарина дивилася на Валентину Петрівну, вона бачила енергійну, фінансово незалежну жінку, яка займається улюбленою справою і має гнучкий графік.
В очах Дарини, її свекруха була вільна. А вона, молода жінка, була закрита у чотирьох стінах і щоденній рутині.
«Вона думає, що моє репетиторство — це хобі, — думала Валентина Петрівна. — Що я просто спілкуюся з дітьми за чашкою чаю. Вона не розуміє, що це моя робота, мій єдиний спосіб платити за власні потреби і не бути тягарем для сина».
Найбільше Валентину Петрівну засмучувало, що її власний син, Артем, не розумів її. Він, почувши натяки дружини, одразу перейшов на її бік.
— Мамо, ти ж справді нікуди не поспішаєш, — сказав Артем якось увечері по телефону. — Чому ти не можеш забрати дівчаток два рази на тиждень? Дарина вигоряє, вона втомилася. Ти ж говорила, що в тебе урок закінчується о третій, а гурток у Марти лише о четвертій. Пів години різниці!
— Артеме, ти не розумієш. Я не можу виїхати від дому на півтори години! Після того, як я закінчую з одним учнем, я маю підготуватися до наступного, який приходить за годину. Мені потрібно перевірити його домашнє завдання, підготувати матеріали, зробити чай. Це не «пів години різниці», це порушення мого робочого процесу, — емоційно пояснювала Валентина Петрівна.
— Але ти ж бабуся! Ти повинна допомагати! — це був коронний аргумент, який завжди виводив її з рівноваги.
— Я допомагаю! Усі вихідні! Я даю вам гроші щомісяця! Ти знаєш, що моя пенсія менша, ніж твої щомісячні витрати на пальне! Якщо я не буду працювати, ти будеш платити за мене комунальні послуги і купувати мені ліки! Ти цього хочеш?
Артем замовкав. Він не хотів фінансової відповідальності за матір.
Він хотів, щоб вона залишалася самодостатньою бабусею, яка забезпечує себе і ще й при цьому повністю доступна для виконання ролей няні та водія.
Саме після цього конфлікту Валентина Петрівна ухвалила болісне, але стратегічне рішення: припинити фінансову допомогу.
Вона відчувала себе погано, бачачи, як Артем і Дарина одразу помітили зменшення «потоку» грошей.
Але це був єдиний спосіб змусити їх усвідомити ціну її часу.
Коли Артем запитав, чому вона більше не дає їм грошей на нову секцію для Зоряни, вона відповіла спокійно:
— Синку, я змушена економити. Якщо мій дохід зменшиться через те, що я буду возити дівчаток, мені не вистачатиме грошей навіть на оплату комунальних послуг та основні продукти. Я маю створювати фінансову подушку. Адже якщо я втрачу підробіток, я буду змушена просити у вас. Ви готові щомісяця давати мені значну суму, якщо я кину репетиторство заради супроводу онучок?
У цьому простому запитанні була вся суть конфлікту. Вони хотіли безкоштовну послугу (час бабусі) і грошовий бонус (фінансова допомога), не розуміючи, що ці дві речі безпосередньо взаємопов’язані.
Валентина Петрівна продовжувала працювати.
Вона стояла на своєму: її пенсія — це її фінансова безпека, а її час — це її заробіток. І її онучки заслуговують на щасливу, самодостатню бабусю, а не на змучену няню, яка постійно просить грошей.
Вона сподівалася, що цей вимушений фінансовий натяк змусить їх переглянути пріоритети та, можливо, знайти компроміс: найняти студентку для супроводу дівчаток двічі на тиждень, а решту часу розподілити між собою.
І син і невістка дуже образилися на матір. Але хіба вона не права?
Фото ілюстративне.