Мене виховувала одна мама. З дитинства у нас не склалися стосунки, вона постійно мені говорила, що ця квартира, де ми жили, належить виключно їй, нічого мого там немає. Не знаю, навіщо було говорити це маленькій дитині, але так було. Жили ми з мамою вдвох, у мене ніби як була окрема кімната, але моєю вона не була, все ж належало матері.
У дитинстві всі діти люблять мам, які б вони не були. Я свою теж любила, але з віком стала розуміти, що ця любов одностороння. Якщо я дотримувалася маминих правил і не привертала до себе увагу, то вона просто не звертала на мене увагу.
Після школи я поступила в нашому ж місті вчитися далі. Мамі було все одно, як я закінчила школу. Вона не прийшла ні на останній дзвінок, ні на вручення атестатів. Але як тільки мені виповнилося вісімнадцять років, вона прийшла до мене в кімнату для розмови.
Мати сказала, що я тепер доросла, тому я можу або збирати свої речі і з’їжджати, або продовжувати жити тут і платити їй за оренду. Годувати й одягати мене вона теж більше не стане, тому що свій борг вона виконала.
Я була вражена, що ось так можна вчинити з власною дитиною. Роботи у мене тоді не було, багато сил забирало навчання, але і йти було нікуди. Крім мами рідні у мене не було. Я погодилася платити.
В той же день я влаштувалася посудомийкою в найближчому кафе. Робота була нічна, виснажлива, а вранці треба було йти на навчання, я вчилася на бюджеті і не могла собі дозволити скотитися за оцінками.
Всі зароблені гроші йшли на знімання кімнати у власної матері і покупку найдешевших продуктів. Постійно хотілося спати. Через кілька місяців стало легше, мене перевели на помічницю кухаря, платили побільше, а графік був не нічний, а день-вечір. На роботі я і зустріла свого майбутнього чоловіка.
Він працював офіціантом, теж підробляв у вільний від навчання часу. Знімав квартиру, тому що сам з області. Спочатку ми просто зустрічалися, а коли я стала йому більше довіряти, то розповіла йому про матір і наші відносини.
Він навіть спочатку не повірив, що так буває. Батьки мого нареченого жили в приватному будинку в селищі міського типу, працювали на місцевому виробництві та отримували не дуже багато, а у нього ж ще дві сестри-школярки. Але навіть у своїй ситуації вони намагалися допомогти синові якщо не грошима, то овочами зі свого городу.
Дізнавшись, скільки я плачу матері, він запропонував переїхати до нього. Знімати житло на двох було набагато дешевше. Я навіть не думала над його пропозицією, відразу погодившись. Він допоміг мені забрати речі з маминої квартири.
Її новина про мій переїзд не дуже зацікавила. Вона підрахувала, скільки я їй винна, а потім весь час стояла біля нас, поки ми виносили речі. Мабуть, дуже боялася, що я можу прихопити щось її, наприклад, крісло або стіл.
Особливо вивозити мені не було чого – книги і зошити, одяг і все. Ковдру, подушку і постільну білизну мама віддавати відмовилася. При виході забрала ключі і попередила, що замки завтра ж поміняє. Мій хлопець спостерігав за всім, що відбувається з квадратними очима, а коли за нами зачинилися двері під’їзду, заявив, що якби не знав, що це моя мати, подумав би, що це не дуже доброзичлива хазяйка квартири.
Відтоді мама зі мною не спілкувалася. Перший час я ще для чогось писала їй привітання зі святами, але потім зрозуміла, що спілкуюся з порожнечею, і перестала. Сім’ю я знайшла в чоловіка і його родичів, які змогли оточити мене такою турботою, що мені навіть перший час було якось незвично.
Минуло більше десяти років, тепер мамі потрібна моя допомога, вона вважає, що я повинна давати їй гроші на її утримання, бо я їй щось винна.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
