Як син сказав, що збирається одружуватися і приведе невістку до нас, я зрозуміла, що потрібно щось змінювати, бо у нас двокімнатна квартира, я живу в прохідній кімнаті, тому Вадиму з дружиною незручно буде. Я тоді вирішила звільнитися з садочку, адже вихователькою заробляла копійки і поїхала в Італію заробляти євро, щоб покращити собі і синові життя. Мені так важко було спочатку, чого я там тільки не надивилася, часто недобрі люди попадалися на моєму шляху. Але навіть не було кому поскаржитися, вилити душу, бо я розуміла, що в сина тепер своє життя, а невістці до мене точно діла не буде. Та, коли я вже не очікувала змін, Італія мене порадувала трохи

Усі 12 років я по чужим людям ходила, набридала їм та чого добилася? Все одно не хороша в кінці залишилася, – скаржиться Ольга Павлівна, – я їм хорошу квартиру залишила з усією обстановкою, а тепер знову претензії до мене? Ось таку вдячність тепер маю.

Ользі Павлівні вже майже 60 років. Вона вже багато років працює професійною нянею. Ні, колись її професія була трохи іншою, жінка працювала чимало років вихователем в хорошому дитячому садочку, але та робота давно вже в минулому залишилася, адже зарплата там була, на жаль, не дуже хорошою.

– Вадимчику моєму 24 роки виповнилося, коли він одружитися надумав, – згадує зараз ті часи з материнським теплом Ольга Павлівна, – мені й так довелося ростити його одній, з чоловіком ми розлучилися ще коли Вадиму було 6 років, він тоді був зовсім ще маленьким, а через кілька років після того, як ми розійшлися, то я про нього зовсім нічого не чула, навіть не знала де він тепер знаходиться.

Не секрет. що зарплата вихователя дитячого садка була досить маленькою за всіх часів, це ж ні для кого не є секретом, так що Ольга Павлівна ще й підробляла, під час вільного часу, щоб у сина було найнеобхідніше.

Добре хоч, що жили вони тоді разом з її старенькою мамою. Інакше і зовсім важко їй було б, сама б вона точно не впоралася з усім.

– Яке орендувати, – махає вона рукою на запитання знайомої, – двокімнатна квартира у нас мамина була прохідна, з чоловіком було почали жити в його однокімнатній, але після того, як шлюб наш швидко розвалився ми з Валентином до мами жити повернулися. Так і жили з сином в прохідній квартирі. Мама своєю окремою кімнатою нам не поступилася, та ми й не вправі були щось просити у неї, адже вона ясно дала зрозуміти, що свій вибір вона вже зробила.

Валентину тоді вже було 15 років, коли не стало бабусі і в окрему кімнату переїхав жити вже він сам: так мама вирішила, що підростаючому хлопчику краще в окремій кімнаті жити, щоб йому там було комфортно і затишно, а вона сама вже якось впорається, багато їй потрібно.

– І ось одного дня Валентин сказав мені, що скоро одружується, а жити вони зі своює дружиною планують прийти до нас, так у мене в очах почорніло, – згадує жінка, – це ж точно не годиться так. Вони молоде подружжя і я поруч з ними постійно. Ніякого життя так не буде нормального.

Ольга Павлівна стала думати, шукати, запитувати. І надумала: з роботи вона відразу звільнилася, хоча й два десятка років не змінювала робоче місце, виховувала спочатку батьків, потім до неї в групу ходили вже їхні діти, її цінували й поважали усі люди, адже знали, що вона людина дуже старанна й відповідальна.

Правда, заробляти у жінки добре так і не виходило за всі ці роки. А син теж зірок з неба не хапав: він не пішов би на орендовану квартиру жити – не назбирав би Олег навіть на кредит, на початковий внесок, не те що на окреме житло.

– І поїхала я, майже на старості років, на заробітки в Італію, – каже Ольга Павлівна, – і плакала ночами, що я тепер в прислугах на чужині, начебто. І господарі різні траплялися мені, бували дуже недобрі люди, деякі за весь день і поїсти не запропонують, а часу немає, адже догляд потрібний за господарями цілодобовий. Доводилося мовчати на усі докори, необґрунтовані вимоги, постійні якісь претензії до мене на рівному місці. Я ж “прислуга з проживанням”. Треба було ще й готувати, і прибирати, і за тваринами домашніми дивитися. Чого лише не набачилася і не відчула я там від чужих людей, навіть розповідати важко і немає з ким поділитися, ніхто не пошкодує мене.

А вже після кількох перших і найважчих років Ользі Павлівні пощастило: попалася дуже порядна сім’я. І за кордон з ними відпочивати вони їздила не раз, і вихідні давали, і ставилися по-людськи, як до людини зі своєї сім’ї, і премії щедрі платили. Вони цінували її доброту і турботу та шкодували її.

За цей час у сина з невісткою народився син, молоді задоволені були: не треба вирішувати проблеми з житлом, навіть ремонт якийсь зробили і перепланування, з прохідної кімнати вийшла темна спальня, зате окрема.

А Ольга Павлівна змогла накопичити гроші на однокімнатну квартиру.

– На жаль, стареньких батьків моїх господарів не стало, мої послуги стали їм не потрібні, зрозуміло, – говорить Ольга Павлівна – мені, звичайно, дали шикарні рекомендації, пропонували перейти жити в сім’ї родичів моїх господарів, але я вже просто втомилася дуже, адже вік давав своє, та й вже не й боялася попасти до недобрих людей. Хочеться свого кута, та й заслужила я пенсію. Вирішила, що вистачить, куплю квартиру, а вже, якщо важко буде на пенсію одну прожити, то буду сидіти вже з малими дітьми, як няня з погодинною оплатою, щоб не дуже втомлюватися, щоб відпрацювала і повернулася додому відпочивати.

Поки тривали всі ці клопоти з купівлею квартири, Ольга Павлівна, звісно, прийшла жити до сина з невісткою. Якщо правильно розсудити – до себе додому. Але начебто і в гостях вже.

– Незадоволені були діти дуже, – згадує матір, – це м’яко сказано. Всім видом і син, і невістка мені давали зрозуміти, як я їм заважаю. З онуком довелося ділити одну кімнату, вони обоє мене кожен день питали: “Ну що там у вас з житлом, ну коли вже купите ту квартиру і переїдите”.

Ольга Павлівна хотіла купити собі квартиру в новобудові, щоб ремонт на свій смак зробити, щоб все з нуля організувати, але місяць проживши з сім’єю сина зрозуміла, що на час ремонту вона не витримає косих поглядів і претензій невдячних родичів.

Купила квартиру вже не в новобудові, зате ремонт там був потрібний мінімальний, косметичний. В цілому, її проживання в своїй, але такий вже чужій квартирі, затягнулося на 2 місяці.

– Пішла вже я в свою власну другу однокімнатну квартиру зі справжнім полегшенням, – згадує вона, – прикро було, я їм все залишила, а приїхала, так не знала де мені навіть притулитися, щоб нікого не дратувати і ніхто ні в чому мені не докоряв. І хроплю, мовляв, ночами, і чай голосно сьорбають. З онуком теж якось не зійшлася, він навіть на руки до мене не хотів йти, хоча я з ним гарно розмовляла.

– Ви ж чужими людьми сиділи багато років, – дорікнула одного разу мені невістка, – як свій онук ріс і не бачили ви навіть.

– Цікаво, – збунтувалася Ольга Павлівна, – а чому я поїхала чужих людей доглядати? Хто все це час в моїй квартирі жив і жити продовжує? Ви ж за цей час навіть не спромоглися відкласти хоч трохи грошей на своє власне житло, це довелося робити мені.

– Вадиме, – мовила невістка, – я ж казала тобі, твоя мама тепер докорятиме нас цим житлом все життя. Я так і знала, що вічно цим мені докоряти будуть.

– Пів року ми з ними не спілкувалася, – з гіркотою говорить Ольга Павлівна, – дзвоню синові – відповідає сухо і неохоче якось, невістка телефон не бере, онук теж вже навіть не знає про моє існування. Ну добре, думаю, що вже тепер. Сама такого егоїста виховала, не треба було все віддавати, нехай би сам сьорбнув, може краще б зрозумів свою матір і поважав та цінував її хоч трохи.

Ольга Павлівна швидко знайшла підробіток в своєму маленькому районі: вона гуляє з сусідським малюком, іноді нянею сидить з ним, коли батьки маляти про це просять.

Живе вона так, їй вистачає їй на все. А недавно про бабусю згадали: невістка зібралася в другій декрет йти і син телефонував, щоб домовитися: дружина вийде на роботу через пару місяців після народження, а сидіти з дитиною буде мама, можна дитину до неї возити також, адже вона все вміє.

На цей раз Ольга Павлівна від такої почесної місії відмовилася: не потребували в ній, нехороша була, так і живіть самі.

– Сваха телефонувала не раз, – каже жінка, – дорікала мені. Мовляв, вони далеко, доньці допомогти нікому, а я така-сяка, з чужими дітьми сиджу, а з рідним відмовляюся проводити час. Так відмовляюся. Бо мені з чужими дітьми простіше. А для своїх і так все життя – безкоштовна обслуга. Потрібна – кличуть, не потрібна – женуть.

– Правильно, Ольгу, – заспокоює матір нова приятелька, її сусідка, – з якою вони тепер багато часу проводять разом, добре ладнають і відпочивають, – ти і так все життя на сина поклала, а подяки так і не дочекалася. Сама винна, але добре, хоч, що в старості схаменулася і взялася за розум. А склянки води ти від них при будь-якому своєму рішенні на старості років не дочекаєшся. Егоїсти, та й все.

А, можливо, варто було б погодитися, дивись, налагодилися б відносини між Ольгою Павлівною і сім’єю сина? І онуки стали б ближче до неї? Або і так занадто багато добра мати зробила для свого сина та його сім’ї, не оцінять вони ніколи цього, раз досі не цінували, а всього лише користуються добротою матері своєї?

Як в цій ситуації матері вірно вчинити, адже не хоче вона, щоб діти від неї на старості років відвернулися зовсім?

Фото ілюстративне.