— Та відклади ти вже нарешті ці свої нікому не потрібні зошити й товстелезні підручники! — роздратовано вигукнув чоловік, зупинившись посеред кухні й невдоволено хряснувши дверцятами напівпорожнього холодильника. — Краще б нормальну вечерю приготувала, бо з роботи прийшов голодний, як вовк, а на плиті навіть каструля не парує! А ти сидиш над тими папірцями, наче школярка перед екзаменом. Навіщо воно тобі взагалі здалося? Тобі за місяць тридцять два роки виповниться, люди в такому віці вже давно кар’єру побудували й про відпочинок думають, а ти на схилі молодості вирішила у великі науковці записатися?
Олена повільно підняла очі від розгорнутого посібника з історії України, у якому на полях рясніли різнокольорові закладки та акуратно виписані олівцем хронологічні таблиці.
У маленькій затишній кухні нашої орендованої двокімнатної квартири на Оболоні пахло свіжозвареною кавою з кардамоном і вечірньою прохолодою, що залітала крізь прочинене на провітрювання вікно.
Зосередитися на складній темі про розвиток культури й освіти доби Гетьманщини знову не виходило — важкий, насуплений погляд чоловіка буквально свердлив потилицю, змушуючи кожну думку розсипатися на дрібні друзки.
— Мені це справді подобається, Тарасе, я ж уже сто разів тобі пояснювала, — тихо, але з внутрішньою твердістю відповіла Олена, обережно закладаючи між сторінками книжки тонку картонну закладку. Вона чудово розуміла, що вступати в чергову суперечку з чоловіком — справа абсолютно марна, однак мовчки проковтнути цей зверхній докір теж не могла. — Я ще зі шкільних років понад усе любила історію, зачитувалася книжками ночами, перемагала на міських олімпіадах у нашому рідному Житомирі й мріяла колись викладати або працювати в музеї чи архіві.
— Та невже? — глузливо примружився Тарас, притулившись плечем до кухонної шафки й схрестивши руки. — А чого ж ти тоді одразу після школи не пішла на той свій історичний факультет, коли всі нормальні люди вступають? Чому раптом зараз, через стільки років, у тобі прокинулася така непереборна тяга до знань?
Олена лише гірко, ледь помітно зітхнула.
Він же чудово знав усю правду про те, що колись сталося в її батьківській родині, бо сама розповідала йому це ще на початку їхнього знайомства, коли вони вечорами гуляли осінньою набережною Дніпра й ділилися найпотаємнішим.
І все одно, щойно заходила мова про її навчання, Тарас незмінно витягав цей козир, ніби хотів підколоти її й поставити на місце.
— Ти сам прекрасно знаєш, чому так вийшло, — спокійно, без зайвих сліз мовила Олена, дивлячись просто у вічі чоловікові. — Тато тоді залишився без роботи, коли їхнє підприємство закрилося, а мама місяцями не виходила з дитячого відділення разом із двома моїми молодшими братами, бо малюки один за одним підхопили важке запалення. У домі часом не вистачало грошей навіть на звичайні продукти та зимове взуття. Я просто не мала морального права сісти батькам на шию й поїхати вчитися, тому одразу після випускного пішла працювати, щоб приносити в дім живі гроші й допомагати піднімати малих. Але тепер брати вже дорослі, батьки стали на ноги, і я нарешті можу здійснити те, про що мріяла всі ці роки.
Тарас лише зневажливо хмикнув і покрутив пальцем біля скроні, даючи зрозуміти, що вважає всі ці слова звичайними жіночими примхами. Свій власний політехнічний університет, який він закінчив десять років тому, чоловік згадував як найгірший період свого життя. Нескінченні креслення, нудні лекції до пізнього вечора, хвилювання перед кожною сесією та виснажливий захист диплома — для нього вища освіта була лише формальною перепусткою у відділ кадрів, необхідним папірцем, про який хотілося забути одразу після випускного вечора, немов про страшний сон. Учитися заради власного задоволення чи внутрішнього розвитку здавалося йому дивацтвом, гідним хіба що людей, яким нікуди дівати зайвий час.
— Оленко, спустися нарешті з хмар на грішну землю, — заговорив він повчальним тоном, сідаючи на табуретку навпроти. — Робота в тебе цілком пристойна, ти ж старший менеджер у компанії, що займається металопластиковими вікнами та балконними системами. У теплий сезон, коли люди масово роблять ремонти, твоя зарплата буває навіть більшою за мою. Ти і без цього диплома прекрасно справляєшся зі своїми обов’язками, начальство тебе цінує. Навіщо тобі чотири або п’ять років добровільних мук? Там же на першому курсі не тільки твої улюблені казки про князів і козаків будуть! Там і філософія, і вища математика, і соціологія, і купа всякої теорії, яку ти востаннє бачила ще в одинадцятому класі. Та й узагалі, який історичний факультет у столичному виші? Ти хоч уявляєш, який там шалений конкурс серед випускників ліцеїв? Які високі бали національного мультипредметного тесту туди потрібні?
Олена тільки тихо усміхнулася куточками вуст. Вона і без його скептичних пророцтв чудово розуміла, що на державне місце з нинішньою конкуренцією їй навряд чи вдасться пробитися, адже вчорашні школярі цілими днями готуються з репетиторами.
Саме тому вона ще минулого року вирішила розраховувати виключно на власні сили й наполегливо відкладала кожну зароблену понад норму гривню на контрактне навчання.
— Я готуюся, Тарасе, — впевнено відповіла вона, погладивши долонею обкладинку підручника. — Уже цілий рік щовечора займаюся за програмою, проходжу пробні тести з історії України, української мови та іноземної. І результати в мене вже дуже пристойні, не гірші, ніж у багатьох випускників.
— Ну-ну, подивимося на твої результати, — скептично протягнув чоловік, знову зазираючи в холодильник у надії знайти бодай бутерброд, а потім роздратовано грюкнув дверцятами. — А грошей ти на свою примху вже назбирала, майбутня науковиця? Контрактне навчання на заочному відділенні в нормальному університеті нині задоволення не з дешевих.
Це запитання прозвучало колюче й образливо, ніби натяк на те, що вона лише мріє, не маючи під ногами жодного ґрунту.
Проте Олена не стала виправдовуватися — вона просто спокійно й гідно кивнула головою.
— Назбирала, Тарасе. На перші три роки навчання сума вже повністю лежить на моєму окремому рахунку. А поки вчитимуся, потроху докладу й на решту семестрів.
Чоловік аж завмер на місці, недовірливо примруживши очі й пильно вдивляючись в обличчя дружини.
— І скільки ж нині коштують три роки заочного навчання за твоєю спеціальністю? До того ж платити доведеться не за три роки, а за всі чотири бакалаврату.
— За чотири з половиною роки разом із магістратурою, якщо вже говорити точно, — спокійно поправила його Олена.
— І яка ж там загальна сума виходить, цікаво знати?
— Близько ста вісімдесяти тисяч гривень за весь період навчання, якщо рахувати з урахуванням щорічного підвищення вартості, — рівним голосом відповіла дружина. — А на моєму рахунку вже лежить сто двадцять тисяч. Де я, по-твоєму, вечорами та у вихідні дні пропадаю, коли ти дивишся футбол або зустрічаєшся з друзями? На додаткових замовленнях, Тарасе, я беру позаурочні прорахунки віконних конструкцій для приватних забудовників.
Тарас аж присвиснув від подиву, його брови поповзли вгору, а голос раптом набув ображених, претензійних інтонацій, ніби це у нього щойно потайки витягли гаманець із кишені куртки.
— Сто двадцять тисяч гривень ти тишком-нишком витягла із сімейного бюджету?! — важко зітхнув він, сплеснувши руками. — І навіть словом мені не обмовилася!
— Не із сімейного бюджету, не перекручуй, — твердо заперечила Олена. — Я, як і раніше, купую всі продукти додому, оплачую половину оренди та комунальних послуг, купую собі й тобі одяг. Ці гроші — виключно те, що я заробила понад свою основну ставку на додаткових вечірніх замовленнях, і те, що я свідомо зекономила на власних кав’ярнях, нових сукнях і салонах краси. Тебе я жодного разу ні в чому не обмежувала.
Проте такі розумні аргументи зовсім не заспокоїли Тараса. Він похмуро насупився, потер підборіддя і заходив по невеликій кухні з кутка в куток.
— Сто двадцять тисяч… Чого ж ти одразу мені про таку суму не сказала? Я думав, ти там собі тисяч п’ятнадцять чи двадцять на репетиторів відклала… Оленко, ну це ж просто несерйозно з твого боку! Ми з тобою ще навесні говорили, що непогано було б восени поїхати на відпочинок у Карпати на тиждень, а ще краще — докласти трохи грошей і поміняти нашу стареньку «Шкоду» на новішу машину. А ти береш і ховаєш таку суму на якусь нікому не потрібну забаганку!
— Це не забаганка, Тарасе, а моя давня мрія, до якої я йшла багато років, — тихо, але непохитно промовила Олена.
— Ой, роби що хочеш, твоя голова на плечах, — роздратовано махнув рукою чоловік, уже прямуючи до коридору. — Тільки не приходь потім до мене плакатися, коли зрозумієш, що викинула гроші на вітер заради шматка картону!
Підготовка до вступної кампанії у тридцять один рік виявилася справжнім випробуванням на витривалість і силу волі.
Якщо історичні дати, імена князів, гетьманів і видатних діячів культури Олена запам’ятовувала напрочуд легко, вибудовуючи в уяві яскраві асоціації та живі картини минулого, то з правилами сучасної української пунктуації та граматичними винятками доводилося сидіти годинами.
Вчорашнім одинадцятикласникам було значно простіше — їхнім єдиним головним обов’язком було навчання, тоді як Олена цілий день приймала дзвінки від клієнтів, креслила схеми засклення лоджій, узгоджувала монтажні бригади, а за підручники сідала лише після восьмої вечора, коли очі вже злипалися від втоми.
Проте наполегливість робила свою справу.
Вона успішно склала всі необхідні іспити, набрала цілком гідні бали й наприкінці липня подала документи до приймальної комісії омріяного університету.
Коли того літнього вечора Олена повернулася додому з розпискою про прийняття документів і запропонувала чоловікові замовити суші або спекти домашній пиріг з вишнями, щоб відсвяткувати цей важливий крок, Тарас лише байдуже знизав плечима.
— Ну все, вважай, що свої зароблені гроші ти вже поховала безповоротно, — похмуро пробурмотів він, навіть не поглянувши на її щасливе обличчя, а вже за десять хвилин одягнувся й поїхав на інший кінець міста жалітися своїй матері.
Олена намагалася ніколи не втручатися у стосунки чоловіка з його мамою, дотримуючись золотого правила невісток — тримати ввічливу дистанцію.
Свекруха, Галина Степанівна, ставилася до невістки рівно настільки привітно, щоб при зустрічі пригостити теплими пиріжками з капустою й розпитати про здоров’я, однак щоразу, переступаючи поріг їхньої квартири, вона ніби ненароком проводила кінчиком пальця по верхній полиці шафи в передпокої й багатозначно похитувала головою.
Олена працювала по десять годин на добу, на ній тримався весь домашній затишок, прання й закупівля продуктів, та ледь помітна порошинка на антресолях незмінно залишалася головним козирем Галини Степанівни на підтвердження того, що дружина її дорогоцінного синочка — жінка не надто хазяйновита й занадто захоплена собою.
Того вечора Тарас повернувся від матері пізно, але в несподівано піднесеному настрої, наче щойно отримав виграшний лотерейний білет.
Не встиг він зняти кросівки в передпокої, як уже заглянув на кухню, де Олена заварювала м’ятний чай, і жваво заговорив:
— Оленко, ти навіть не уявляєш, яка новина! У мами сусіди по сходовому майданчику нарешті з’їжджають, продають свою однокімнатну квартиру. А вона ж розташована просто через стінку від маминої трійки! Мама вирішила викупити її, прибрати перегородку й об’єднати обидва помешкання в одне величезне. Ти тільки уяви, який простір буде: мамі окрема спальня, нам велика вітальня, а майбутнім дітям — світлі дитячі кімнати!
— Звучить, звісно, красиво, Тарасе, — спокійно відповіла Олена, ставлячи на стіл дві чашки, — тільки звідки у Галини Степанівни такі гроші? Та й у нас із тобою таких заощаджень немає.
— Та мама бере споживчий кредит у банку, їй уже попередньо схвалили основну суму, — бадьоро пояснив чоловік. — А ми їй трохи згодом допоможемо з косметичним ремонтом, коли в’їдемо.
Олена лише подумки знизала плечима й повернулася до своїх підручників: нехай купують, хоча їй і було дивно, навіщо літній жінці, яка мешкає сама, приєднувати ще одну квартиру, але це була виключно справа свекрухи.
А за два тижні, у сонячний серпневий ранок, на офіційному сайті університету з’явилися рейтингові списки рекомендованих до зарахування.
Олена з завмиранням серця знайшла своє прізвище серед вступників на заочне відділення — пройшла, нехай і на контракт, але пройшла чесно, власними знаннями!
Першим поривом було одразу зателефонувати чоловікові й поділитися радістю.
— Тарасе, я вступила! — вигукнула вона у слухавку, ледь стримуючи щасливі сльози. — Моє прізвище вже у наказі! Залишилося тільки впродовж трьох днів оплатити перший семестр і занести квитанцію в деканат!
На тому кінці дроту запала дивна, важка пауза. Було чутно лише, як клацнули дверцята автомобіля і глухо пролунав голос Тараса:
— Оленко, стій на місці й нікуди поки що не йди. Нам треба серйозно поговорити. Я зараз під’їду.
Він поклав слухавку, а Олена ще кілька хвилин стояла посеред кімнати з усмішкою, щиро сподіваючись, що чоловік просто хоче приїхати з букетом квітів і нарешті визнати, що вона не дарма стільки працювала.
Та коли за двадцять хвилин у замку повернувся ключ, на порозі з’явився Тарас із похмурим, насупленим обличчям.
— Олено, мабуть, мені варто було сказати тобі про це трохи раніше, — заговорив він, не дивлячись їй в очі, — але, загалом, твоїх відкладених грошей на рахунку вже немає.
Олена завмерла, тримаючи в руках роздрукований витяг із приймальної комісії.
— Як це «немає», Тарасе? Ти що, зняв їх з моєї картки? Навіщо? Тільки не кажи мені, що…
— По-перше, не влаштовуй мені тут порожніх сцен і метушні, — різко перебив він її, підвищивши голос. — А по-друге, з якого дива ти вирішила, що вони виключно твої? Ми з тобою в законному шлюбі, у нас усе спільне, і я маю повне право розпоряджатися сімейними коштами.
— Ти не мав жодного права торкатися цих грошей без моєї згоди! — голос Олени затремтів від образи й безсилля. — Поверни їх негайно, мені завтра потрібно оплачувати перший семестр в університеті!
— Ось саме тому я їх і забрав, щоб ти не встигла зробити дурницю! — упевнено парирував Тарас, схрестивши руки. — Бо ти б спустила всі сто двадцять тисяч на нікому не потрібний диплом, і пропали б наші чесно зароблені гроші! А так я їх вклав у нерухомість — віддав мамі на перший внесок і початок перепланування сусідської квартири. Вважай, що я тебе врятував від марнотратства. Мамі вже на наступному тижні майстри почнуть зносити стіну…
Олена дивилася на чоловіка і до останньої секунди сподівалася, що це якийсь невдалий, дурний жарт, що він зараз усміхнеться й дістане конверт із грішми. Але Тарас стояв мовчки, із кам’яним виразом обличчя.
— Ти навіть не запитав моєї думки? — тихо перепитала вона.
— А який був сенс запитувати?! — щиро здивувався чоловік. — Якщо ти вже щось собі вбила в голову, тебе ж не переконаєш! Олено, ну чим тобі допоможе той диплом історика? Якби ти справді мала до цього хист, ти б на бюджет пройшла, а так просто викинула б гроші на вітер! Ти мені ще дякую маєш сказати, що я вчасно втрутився і вберіг бюджет. Мама, між іншим, на сьомому небі від щастя, сказала, що я справжній турботливий син, не те що деякі невістки, які тільки про власні забаганки думають. А в тій великій квартирі згодом наші ж діти гостюватимуть!
Це був не жарт. Коли Олена відкрила банківський застосунок і побачила нульовий залишок на своєму накопичувальному рахунку, у неї на мить затремтіли руки, а в серці стало порожньо й холодно.
Наступного ранку вона поїхала в університет — писати заяву про відмову від зарахування.
Можливо, вона могла б спробувати взяти кредит або позичити у батьків, але в ту хвилину сили її остаточно залишили.
— Пишіть заяву, дівчино, — сухо сказала секретарка в деканаті, приймаючи папір. — Тільки чиєсь місце даремно зайняли…
Минув тиждень важкої, гнітючої тиші. Тарас поводився так, ніби нічого страшного не сталося, весело наспівував уранці та планував закупівлю будівельних матеріалів для маминої квартири.
А в п’ятницю ввечері на поріг завітала сама Галина Степанівна з коробкою тістечок.
— Ну, розповідайте, молодята, як поживаєте? — солодко заспівала свекруха, сідаючи за стіл. — Тарасик мені вже всі вуха продзижчав, яка ти в нього розумниця, як щиро нам допомогла з житлом. Ось, я тобі навіть дублікат ключів від нової квартири зробила, тримай! Прибігай у гості хоч щодня на млинці, а згодом узагалі переїжджайте до мене жити, місця тепер усім вистачить.
Здавалося б, усе склалося якнайкраще: свекруха вдячна, родинне гніздо розширюється, гроші вкладені в бетон, а не в книжки.
Тільки сама Олена почувалася так, ніби в неї вкрали частину душі й навіть не помітили цього.
Після того як свекруха пішла, Олена спокійно вдягла легку куртку, сказала чоловікові, що вийде на пів годинки до подруги Світлани на сусідню вулицю, прихопила невелику сумку з найнеобхіднішим і залишилася в подруги на цілий тиждень, щоб на самоті переосмислити все своє життя.
Тарас телефонував їй по кілька разів на день, спочатку роздратовано, а потім дедалі лагідніше й винуватіше.
— Ну що, заспокоїлася вже? Повертайся додому, Оленко, я сьогодні твій улюблений зелений борщ зварив, — благав він у слухавку. — Ну годі вже ображатися, я справді завинив, що не попередив тебе заздалегідь. Вибач мені, будь ласка! Але ж я хотів як краще для нашої родини: так у нас буде величезна квартира в столиці, а так ти б усі гроші просто на папірець витратила. Вертайся додому, сонечко, хочеш, ми тебе на якісь хороші вечірні курси з історії запишемо, я сам усе оплачу, буде нічим не гірше за твій університет!
За кілька днів Олена справді повернулася додому — тиха, замислена, зі спокійним, але дивно відчуженим поглядом.
Тарас метушився навколо неї, приносив домашні пиріжки від матері, надсилав у месенджер посилання на відкриті лекції з історії України, однак у глибині душі непохитно стояв на своєму: гроші були витрачені з великою користю.
А Олена мовчки дивилася на чоловіка, слухала його виправдання і раптом замислилася: а може, він справді мав рацію, чи після такої зради довіри жити разом як раніше вже неможливо?
А як би ви вчинили на місці Олени, якби кохана людина без вашого дозволу витратила всі ваші особисті заощадження на потреби своїх родичів: пробачили б заради збереження сім’ї чи пішли б назавжди?