Віктор пoмupав. Пoмupав повільно і в мyках. Дiaгноз не залишав йому жодного шансу. Paк!!! Як удaр блискавки. Як ляпас, вліплений долею. Дуже важко пoмuрати, особливо коли ти і не жив ще. Віктору було всього 25 років. Він дуже хотів жити… Стільки надій, стільки планів. І раптом все, кінець! «Чому це сталося саме зо мною? Це вкрай несправедливо» – спадало на думку.
У Віктора був спочатку дитячий будинок, потім армія, навчання в інституті. І ось тепер, коли здавалося, що все життя попереду… він розумів: попереду нічого нема, зовсім нічого. Лежав і дивися у стелю. Коли дізнався про дiaгноз, була паніка. Потім прийшла депресія. Зараз – байдужість. Міг годинами лежати, ні про що не думаючи. Так було легше. Він ще був живий, але морально вже пoмeр. У двері палати тихо постукали. Віктор не відповів.
Він не хотів нікого бачити. Коли до нього приходили друзі, із жaхом ловив себе на думці: «Чому я? Чому я, а не вони?» І це лякало. Невже з відмupанням тканин у нього вмupає совість, порядність, людяність? Стук знову повторився.
– Увійдіть, – тихо промовив Віктор.
В палату ввійшла дівчина. Поверх простої ситцевої сукні був накинутий білий халат. З-під косинки випиналося пасмо рудого волосся. Якби не те пасмо, її можна було б назвати сірою мишею. Але руде волосся руйнувало цю сірість, надаючи образу дівчини життя і різноманіття. Віктор не знав її, і його зовсім не цікавило, хто вона така і що їй потрібно.
– Привіт. Мене звати Надя, – представилася вона. – Мені хотілося б поговорити з вами.
– Про що? – запитав Віктор, не відриваючи погляду від стелі.
– Про життя, – коротко відповіла Надя, сідаючи на крісло.
Читайте також: ЗAМOЧІТЬ НОГИ В ОЦТІ ОДИН РАЗ В ТИЖДЕНЬ – І ПОБАЧИТЕ, ЯК ЗНUКАЮТЬ ВСI ВАШІ ХВOPOБИ!
Віктора наче підкинуло в ліжку. Лице його спотворилося, воно дихало злобою і люттю.
– Ти чого сюди прийшла? Знyщатися, так? Про життя вона говорити зібралася! З ким? З приреченим на смeрть? Та що ти розумієш? Ти хоч коли-небудь пoмuрала?
– Так. Я і зараз пoмuраю. В мене paк. Опepацію робити не можна. Остaння стадія. – Надя промовила це дуже спокійно, дивлячись прямо у вічі Віктора.
Він був приголомшений тим спокоєм, з яким ця тендітна дівчина говорила про такі стpашні речі. Стало соромно. Він подумав, що сам виглядав міцним, наче дуб. Але при першому пориві вітру той дуб зламався. А ось вона… Вона була тоненьким колоском, який не ламається.
– Пробач. Я не знав. Тільки, знаєш що, поговорімо завтра – сьогодні я не готовий.
– Добре. – Надя посміхнулася, і від того на душі стало тепло, а в палаті ніби світліше.
– Якщо хочеш, почитай ось це, – вона поклала на тумбочку Новий Завіт.
– Дуже допомагає і заспокоює.
Вона попрощалась і вийшла з палати. Віктор ніяк не міг зрозуміти, що відбулося. Надя пішла, але її тепло, її світло залишилося. Він боявся ворухнутися, щоб не розплескати це тепле відчуття, яке оселилося в ньому. Що це? Що з ним? Він ніколи раніше не відчував нічого подібного.
Віктор протягнув руку і взяв із тумбочки книжку. Вона ще зберігала тепло її рук. Відкрив навмання і став читати. Спочатку просто так. Потім зміст став поглинати його. Перше, що прочитав Віктор, були слова: «і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смepти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об.21:4).
Всю ніч Віктор не зімкнув очей. Він думав. Вперше за багато днів. Думав про життя і про смepть, про те, що ж буде далі. Думав про те, чи зуміє він потрапити у те чудове місто, де не буде плачу, смepті і хвoроби. Де Сам Бог утре кожну сльозу. Думав про дівчину з таким чудовим ім’ям – Надія. І раптом він зрозумів: це Господь в її особі посилає йому, Віктору, надію. Надію на життя. Віктор ледве дочекався ранку. Скоріше б Надя прийшла. Йому так багато потрібно поговорити з нею.
Надя з’явилася біля десятої. Все така ж спокійна, з ласкавою і теплою усмішкою.
– Доброго ранку. Як спалося?
– Я хотів вибачитися за вчорашнє. Ти пробач мені, добре? Сьогодні вночі я багато думав і зрозумів, що був повним егоїстом, бачив тільки себе. Моє горе! Моя хвороба! А поряд теж хворіють і стрaждають люди. Мені здавалося, що погано лише мені, що всі навколо мають мене жаліти. А ти відкрила мені очі, і я зрозумів, що не все втрачено, є надія! І ця надія в Ньому.
Він все говорив і говорив, а Надя слухала, не перебиваючи.
– Мені пора, – врешті сказала вона.
Віктор з подивом подивився у вікно. За вікном було темно. Невже так швидко пролетів час?
– Ти прийдеш завтра? – запитав.
– Якщо хочеш.
– Дуже хочу, мені так легко з тобою. Ще ні з ким не було так легко.
– Тоді до завтра, – промовила Надя, усміхаючись.
Коли вона пішла, Віктор раптом відчув нездоланне бажання помолитися. Він не знав, як це робиться, і тому просто сказав: «Господи, дякую Тобі за надію і Надю». І не помітив, як заснув. Всю ніч йому снилася Надя. Вони йшли по широкому лугу, все було всипано квітами. Трималися за руки і про щось говорили. Надя весело сміялася. Віктору було легко і радісно.
З цим відчуттям він прокинувся. За вікном світило сонце. Відчував незвичайний прилив почуттів і сили. У ньому кипіло життя. Він точно знав: щось відбулося, а що саме, зрозуміти не міг. Був понеділок, значить буде обхід. Надя зможе прийти не раніше обіду. Його погляд впав на тумбочку, на якій лежав «Новий Завіт». Він відкрив книгу і почав читати.
Те, що прочитав, здивувало і приголомшило його. Віктор прочитав історію про Лазаря і його сестер Марту та Марію. Про Лазаря, якого Ісус воскресив із мepтвих. Це означає, що для Бога нема нічого неможливого. І Він може спасти Надю. За довгі дні хвороби Віктор вперше подумав не про себе, а про когось іншого. Він навіть не помітив цього. Він просив Творця про милість. Про милість для Наді.
Двері відчинилися, зайшов зав-відділенням із Вікторовим лікарем.
– Як там у нас сьогодні справи? – запитав він у хлопця. – Давай-но я тебе огляну.
Оглянувши Віктора, лікар зняв окуляри. Потім знову одягнув і знову зняв. Вигляд у нього був збентежений.
– Нічого не розумію. В п’ятницю на обході я своїми очима бачив пyхлuну. А тепер її нема. Нічого не розумію – продовжував дивуватися зав-відділенням. Потім повернувся до лікуючого і сказав:
– Негайно на рентген! Чудеса, щось неймовірне.
Відразу ж у палату прикотили візок. Але Віктор раптом відчув, що може іти сам. Три місяці не вставав з ліжка. І ось, не дивлячись на протести лікарів і медсестр, встав і сам дійшов до рентген-кабінету. В ньому все раділо і співало. Він знав, що відбулося. Бог зцілив його! Йому так хотілося поділитися цією радістю з Надею! Однак його лікар наполіг, щоб Віктор повернувся в палату і дочекався результатів рентгену та анaлізів, які йому зробили. В палаті не міг лежати, ходив із кутка в куток і повторював одне і те саме: «Господи, дякую Тобі! Господи, дякую Тобі!»
Після обіду знову зайшов завідувач відділенням. «Юначе, можу вас привітати! Ви здорові! Абсолютно здорові, хоча з медичної точки зору я не можу цього пояснити. – І знову повторив, – чудеса та й годі. Сьогодні ще побудьте тут, а завтра – додому».
Як тільки лікар пішов, Віктор помчав у палату, де лежала Надя. Ото вона зрадіє! А можливо, і її Господь зцілив? Ото було б добре! Біля дверей палати перевів дух і постукав.
– Увійдіть, – почув з-за дверей.
Увійшовши, Наді не побачив. Два ліжка були зайняті. На них лежали жінки років по п’ятдесят. Третє було акуратно застелене. Віктор встиг помітити, що білизна на ньому свіжа. Недобре передчуття стиснуло йому гpyди. Долаючи хвилювання, запитав:
– Скажіть, а де Надя?
Наступило важке мовчання. Після тривалої паузи одна з жінок тихо сказала:
– Пoмepла твоя Надійка, синку. Вночі пoмepла.
Вона ще щось говорила, але Віктор її не чув. Він не міг у це повірити. Господь зцілив його, а вона пoмepла? Ні!!! Цього не може бути. Тут, здається, помилка.
– Ні! – прошепотів він, і раптом зірвався на крик, – ні! Ні! Ні!!!!
Він впав на крісло і, обхопивши голову руками, заплакав. Плакав, не ховаючи сліз. Оплакував своє перше справжнє кохання, яке спалахнуло і погасло.
Потім підняв голову і, поглянувши на всіх очима, повними сліз, сказав:
– Ні, вона не пoмepла. Вона буде жити. Вічно!