Я для себе твердо вирішила, що в Новий рік я піду з новим життям. Але мене не зрозуміли ні родичі, ні діти, бо вони вважають, що в моєму віці пізно щось змінювати.

Мені 57 років, я ще працюю. Я вирішила розлучитися з чоловіком, а діти мене не підтримали, стали на сторону батька.

Вони не розуміють, що я хочу пожити для себе, тому що все життя я жила для інших людей.

В шлюбі я більше 30 років. У нас із Степаном двоє дітей, синові 31 рік, дочці 28.

Дочка вийшла заміж три роки тому, минулого року одружився і син. Діти живуть окремо, обидві сім’ї взяли собі однокімнатну квартиру в кредит і по-тихенько його виплачують.

Відтоді в нашій сім’ї почалися негаразди. Я зрозуміла, що ми з чоловіком наче чужі люди, нам нема про що навіть і поговорити.

Степан завжди була непроста людина, про таких кажуть – важка. Міг мовчати тижнями, а чого – вгадай.

Мене зрозуміють тільки ті жінки, які жили з такими чоловіками-мовчунами, від яких не знаєш чого чекати, і залишається лише здогадуватися, про що вони собі там думають.

Поки діти були малими, я від чоловіка матеріально залежала, тому мирилася з його характером, з байдужістю, з деякими звичками.

Потім, коли діти один за одним пішли з дому, ми з ним бачилася лише вечорами та у вихідні, та й то, Степан часто проводив час із друзями або у свого брата на дачі.

Я на цю дачу їздити не любила ніколи, я суто міська людина, мені там було нецікаво.

Спочатку ми з цього приводу теж ніяк не могли порозумітися, а потім перестали: склалося, що у кожного є своя якась віддушина, та й годі.

Останні кілька років жили зовсім, як сусіди. Бували дні, що ми і слова жодного один одному не сказали.

А потім Степан вийшов на пенсію. І став проводити більше часу вдома. Але вечерю приготувати, посуд помити, речі в пралку закинути хоча б свої – він не вважав за потрібне.

Він завжди був переконаний, що це мусить робити дружина, дружина ж звикла, вона ж десятки років цим займалася.

Чесно кажучи, я вже тоді про розлучення почала замислюватися. Ну, нічого ж нас не пов’язує, разом нічого не тримає.

Але потім чоловік занедужав. Я залишила думки про розлучення, виходжувала, дбала, ночами не спала: у стаціонар до нього приходила з гарячою домашньою їжею.

Після одужання чоловік якось пом’якшав. Просто тепер він від мене залежав. А допомагати по дому і нічого не робити можна було на законних підставах, тому все і далі трималося на мені.

А потім занедужала я. Степан на той час вже зовсім одужав, а я злягла.

Допомогти мені було нікому: у доньки часу немає, у неї дитина, синові ніколи, у нього робота.

А чоловік на дачі у брата був, не захотів приїжджати, щоб мені хоча б чаю тепленького зробити.

А коли Степан приїхав додому, то замість того, щоб поцікавитися, а як я себе почуваю, а чи стало мені краще, чоловік пройшов до холодильника і невдоволено скривився, бо не знайшов там нічого поїсти.

Тоді я вже не витримала і прямо йому сказала, що ми – чужі, зовсім чужі. І взагалі, я хочу розлучатися.

Степан, мабуть, розповів про нашу розмову дітям. Першою зателефонувала дочка:

– Мамо, це що за новини? Ти в своєму розумі? Куди розлучатися? А батько? А як він житиме? А квартира?

Тобто доньку цікавила не я, а квартира і те, як житиме її батько.

А що квартира? Квартира моя, спадкова. А як він житиме – його справа. Хай до брата на дачу їде.

Син теж став на сторону батька, мовляв, тато весь цей час вкладався у сім’ю, тому й не нажив жодної власності, і з мого боку негарно виставляти його з дому, адже йому нікуди йти.

Діти мене не підтримали. Поки Степан живе у нашій квартирі, а я подала заяву на розлучення.

Вирішила, що нарешті хочу пожити для себе. Прикро лише, що діти мене не зрозуміли.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.