fbpx
Життєві історії
Я занедужала і злягла. Допомогти мені було нікому: у доньки часу немає, у неї дитина, синові ніколи, у нього робота. А чоловік на дачі у брата був, не захотів приїжджати, щоб мені хоча б чаю тепленького зробити. Після цього я вирішила, що розлучаюся і починаю нове життя

Я для себе твердо вирішила, що в Новий рік я піду з новим життям. Але мене не зрозуміли ні родичі, ні діти, бо вони вважають, що в моєму віці пізно щось змінювати.

Мені 57 років, я ще працюю. Я вирішила розлучитися з чоловіком, а діти мене не підтримали, стали на сторону батька.

Вони не розуміють, що я хочу пожити для себе, тому що все життя я жила для інших людей.

В шлюбі я більше 30 років. У нас із Степаном двоє дітей, синові 31 рік, дочці 28.

Дочка вийшла заміж три роки тому, минулого року одружився і син. Діти живуть окремо, обидві сім’ї взяли собі однокімнатну квартиру в кредит і по-тихенько його виплачують.

Відтоді в нашій сім’ї почалися негаразди. Я зрозуміла, що ми з чоловіком наче чужі люди, нам нема про що навіть і поговорити.

Степан завжди була непроста людина, про таких кажуть – важка. Міг мовчати тижнями, а чого – вгадай.

Мене зрозуміють тільки ті жінки, які жили з такими чоловіками-мовчунами, від яких не знаєш чого чекати, і залишається лише здогадуватися, про що вони собі там думають.

Поки діти були малими, я від чоловіка матеріально залежала, тому мирилася з його характером, з байдужістю, з деякими звичками.

Потім, коли діти один за одним пішли з дому, ми з ним бачилася лише вечорами та у вихідні, та й то, Степан часто проводив час із друзями або у свого брата на дачі.

Я на цю дачу їздити не любила ніколи, я суто міська людина, мені там було нецікаво.

Спочатку ми з цього приводу теж ніяк не могли порозумітися, а потім перестали: склалося, що у кожного є своя якась віддушина, та й годі.

Останні кілька років жили зовсім, як сусіди. Бували дні, що ми і слова жодного один одному не сказали.

А потім Степан вийшов на пенсію. І став проводити більше часу вдома. Але вечерю приготувати, посуд помити, речі в пралку закинути хоча б свої – він не вважав за потрібне.

Він завжди був переконаний, що це мусить робити дружина, дружина ж звикла, вона ж десятки років цим займалася.

Чесно кажучи, я вже тоді про розлучення почала замислюватися. Ну, нічого ж нас не пов’язує, разом нічого не тримає.

Але потім чоловік занедужав. Я залишила думки про розлучення, виходжувала, дбала, ночами не спала: у стаціонар до нього приходила з гарячою домашньою їжею.

Після одужання чоловік якось пом’якшав. Просто тепер він від мене залежав. А допомагати по дому і нічого не робити можна було на законних підставах, тому все і далі трималося на мені.

А потім занедужала я. Степан на той час вже зовсім одужав, а я злягла.

Допомогти мені було нікому: у доньки часу немає, у неї дитина, синові ніколи, у нього робота.

А чоловік на дачі у брата був, не захотів приїжджати, щоб мені хоча б чаю тепленького зробити.

А коли Степан приїхав додому, то замість того, щоб поцікавитися, а як я себе почуваю, а чи стало мені краще, чоловік пройшов до холодильника і невдоволено скривився, бо не знайшов там нічого поїсти.

Тоді я вже не витримала і прямо йому сказала, що ми – чужі, зовсім чужі. І взагалі, я хочу розлучатися.

Степан, мабуть, розповів про нашу розмову дітям. Першою зателефонувала дочка:

– Мамо, це що за новини? Ти в своєму розумі? Куди розлучатися? А батько? А як він житиме? А квартира?

Тобто доньку цікавила не я, а квартира і те, як житиме її батько.

А що квартира? Квартира моя, спадкова. А як він житиме – його справа. Хай до брата на дачу їде.

Син теж став на сторону батька, мовляв, тато весь цей час вкладався у сім’ю, тому й не нажив жодної власності, і з мого боку негарно виставляти його з дому, адже йому нікуди йти.

Діти мене не підтримали. Поки Степан живе у нашій квартирі, а я подала заяву на розлучення.

Вирішила, що нарешті хочу пожити для себе. Прикро лише, що діти мене не зрозуміли.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page