Ми з братом ніколи не були особливо близькими, у нас різниця у віці майже 10 років, до того ж, ми жили окремо, і зустрічалися лише на свята у наших батьків.
Я старша в сім’ї, першою вийшла заміж і пішла з дому. Ми з чоловіком дуже хотіли жити в місті, але свого житла у нас не було. То ж почали своє сімейне життя ми в орендованій кватирі.
Потім вже мій чоловік почав їздити на заробітки, і лише тоді ми змогли купити собі квартиру.
У нас є єдина донька, і зараз вона вже настільки доросла і самостійна, що не потребує нашої допомоги – живе окремо і сама себе забезпечує.
Мені 57 років, останніх 12 років я провела в Італії, поїхала на заробітки вже після того, як доньку заміж видала.
То ж фінансових труднощів я особливо і не відчувала, і не відчуваю.
Поки мама була жива, я за свої гроші повністю відбудувала її будинок, провела в хату воду, зробила нове опалення.
Матуся моя дуже раділа, що хоч на старість зможе пожити в гарних умовах.
Але рік тому мами не стало, і за її заповітом будинок переходив в рівних частках нам з братом.
Мій чоловік вважав такий розподіл не зовсім справедливим, бо ж в ту хату вкладалася одна я, брат ніколи жодної копійки мамі не дав.
А я своєму чоловікові відповіла, що брат не дав – бо не мав. А я мала – тому і давала.
І взагалі, я вирішила, що цей будинок я зовсім віддам брату, бо йому потрібніше.
Брат мій одружився значно пізніше, і теж пішов жити окремо.
У Івана в шлюбі народилося четверо діток. Вони з дружиною весь цей час ледве зводили кінці з кінцями.
Я впевнена, що брат про будинок подбає, і наше сімейне гніздечко збереже. А наші батьки з небес будуть радіти.
Мені того будинку не треба, я на нього не претендую. А якщо продавати – то скільки я за нього виручу? Копійки.
Тому я вирішила зробити добру справу, і подарувала будинок братові. Йому потрібніше.
А ми з чоловіком будем мати куди приїжджати. Адже чим старшими ми стаємо, тим більше цінуємо родинне тепло.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
