Поруч з нами багато років жила сусідка, самотня бабуся Марія. Але вона була такою самотньою не тому, що у неї не було родини, зовсім ні, у неї була одна донька – Надія. Але Надія ще молодою поїхала за кордон, скільки років відтоді минуло навіть і не згадаю вже.
Спочатку вона приїжджала досить часто навідуватися до матері, так ми з її візитів і дізналися, що вона вийшла заміж, народила доньку, а через декілька років, вже й з синочком приїжджала до нас в село.
У Надії чоловік був бізнесменом, мав не одну свою справу, було видно, що в них все добре, живуть в достатку, бо останнього разу, коли я їх бачила, вони приїжджали на дуже дорогому авто, Надія в гарній шубі. Все вихвалялися, що тільки з-за кордону приїхали, відпочивали там аж два тижні.
А потім Надія приїжджати різко перестала. Марія тоді спочатку писала листи, потім і телефонувала, але ніхто не відзивався, зв’язок тоді між ними пропав.
Минали роки, та на подвір’я сусідки Марії ніхто, крім мене, моєї мами та поштарки, не ступав. Багато років жінка сама собі якось давала раду, а три роки тому наша вже досить таки немолода сусідка занедужала.
Бабуся Марія постійно лежала, їй потрібен був догляд постійний. Ми з мамою до неї ходили щодня, бо знали її багато років, зріднилися за цей час, добре знали, що більше нікому.
Заходжу в хату, а вона там лежить, просить щось поїсти, в аптеку сходити. А вона вже старенька була, шкода. Хіба так залишити людину? Ми з мамою і в сільську раду ходили, розповідали, мовляв, так і так.
А якось, коли я вчергове прийшла до бабусі, вона сказала, що її хата дістанеться мені, до неї на днях прийде секретар сільської ради, і вона скаже, що бабуся потрібно буде зробити та підписати.
Того дня нас в дома не було, за що досі сама себе не розумію, ми поїхали до маминої сестри, у неї був день народження. Ввечері, коли повернулися, то бабуся сказала, що все зроблено, до неї приходили з селищної ради і розібралися з заповітом.
І ми з мамою ще краще стали доглядати за бабусею Марією, вже й продукти їй за свої гроші купували, усе необхідне також самі могли придбати.
Старенька завжди була у нас чистенька й нагодована. Так минуло чимало років.
А цього літа сусідки Марії не стало, я й досі не знаю хто повідомив доньку. І в мене в голові й досі не вкладається, але вона приїхала ще того дня з чоловіком.
Коли Надія ступила на подвір’я мами, її очі були вологими та сумними. Вона відразу підійшла до мене і стала мені дякувати за все, що я зробила для її мами.
Донька моєї сусідки розповіла, що у чоловіка тоді виникли проблеми і їм потрібно було їхати за кордон, там вони і жили. Але життя було не легким, у них і зараз неприємності, грошей на життя не вистачає, бо ще й досі повертають борги.
Ми усі разом попрощалися з бабусею. І, на моє велике здивування, з усіх тих документів, які нам показав нотаріус, хата бабусі Марії належить повністю лише її доньці. Як вони з бабусею все тоді заповняли я так і не зрозуміла. Я не могла в це повірити, навіть не знала, як розповісти про це мамі, бо вона у мене вже теж людина пенсійного віку, боялася, що вона до душі все близько візьме.
Надія просила мене зрозуміти, але хату вона буде відстоювати і потім продасть. Їм зараз дуже потрібні гроші.
А хто зрозуміє мене?
Зараз багато людей засуджують мене, а що ти, мовляв хотіла, хата за спадком дісталася рідній доньці, по-іншому і бути не може. У Надії непросте життя, а я вирішила скористатися важким становищем старенької сусідки і забрати її хату.
Я говорю, як є, так, доглядала стареньку через хату. А що, багато б людей на моєму місці взяли б на себе такий тягар просто так? Завдяки мені з мамою, сусідка була сита та чистенька постійно, кусок хліба в хаті завжди був.
Навіть не знаю що мені робити? До кого звернутися за порадою, поки хата бабусі Надії не продана? Можливо, ще можна щось змінити? Чи маю я право на спадок Надії? Люди в селі не розуміють мене, а мені теж образливо за свою працю і за працю моєї мами.
Фото ілюстративне.
