— А ми тут із сюрпризом, приймайте гостей! — пролунав із передпокою гучний, владний голос Ніни Павлівни.
Голос був настільки дзвінким і раптовим, що Дарина від несподіванки аж здригнулася, трохи не впустивши з рук кришталевий келих, який саме ретельно витирала лляним рушником.
Вона тільки-но закінчила прибирати на кухні після важкого, виснажливого дня.
Втомлені плечі відгукувалися важким болем після дванадцятигодинної зміни в аптеці, де доводилося увесь день бути на ногах, усміхатися відвідувачам та розбирати десятки коробів із медикаментами.
Чоловік, Микола, хвилин десять тому пішов до ванної кімнати, сподіваючись змити із себе втому після зміни на заводі, тож у квартирі панувала відносна тиша, яку так брутально порушив цей вигук.
Дарина сполоснула долоні під струменем прохолодної води, витерла їх об край фартуха й здивовано визирнула з дверного отвору в передпокій.
На порозі величаво стояла свекруха. Вона була вдягнена у яскраво-квітчасту хустку, з яскраво нафарбованими губами та звичним, трохи зверхнім прижмуром темних очей.
А за її спиною, зніяковіло переступаючи з ноги на ногу, тулилися двоє абсолютно незнайомих людей: огрядна жінка у масивному зимовому пальті з хутряним коміром та худорлявий чоловік нижчого зросту, який міцно тримав у руках два вщерть набитих пластикових пакети.
— Ого, Ніно Павлівно! — Дарина аж мову втратила від такої картини, машинально поправляючи край своєї домашньої кофти. — Доброго вечора вам. А чому ж ви не попередили, що завітаєте? Ми б хоч приготувалися трохи.
— Ой, невістко, та які можуть бути попередження між своїми людьми! — свекруха зневажливо відмахнулася рукою, навіть не думаючи розбуватися на килимку. Вона енергійно скинула свої чоботи просто посеред коридору. — Валюша з чоловіком проїздом у нашому місті, уявляєш? На потяг їм аж пізно вночі, о другій годині. Я й кажу: навіщо на холодному вокзалі сидіти та гроші на дурниці витрачати? Поїхали до мого Миколки! У нього ж квартира велика, місця усім вистачить!
Ніна Павлівна господарсько відштовхнула Дарину плечем, висуваючись уперед, і махнула своєю сумкою гостям, які все ще вагалися на порозі.
— Проходьте, проходьте, Валюшо, Євгене! Не соромтеся, почувайтеся як удома. Тут усе наше, рідне, все своє!
Дарина мовчки стояла, притулившись спиною до стіни. Усередині неї повільно, але впевнено піднімалася хвиля глухого, гарячого роздратування.
Жодного дзвінка, жодного короткого повідомлення на телефон! Вечір п’ятниці, ноги гудуть від втоми, а завтра знову ставати до праці о сьомій ранку.
— Роззувайтеся ось тут, на килимку, — тим часом уже повністю перехопила ініціативу свекруха. — Тапочки зараз знайдемо. Дарино, а де це у вас гостьові капці лежать? Що ти стоїш, як не рідна?
Із ванної кімнати на гамір нарешті визирнув Микола.
Він був у домашніх спортивних штанях, з рушником, накинутим на шию, і скуйовдженим мокрим волоссям.
Побачивши цілий натовп біля дверей, чоловік застиг на місці, кліпаючи очима.
— Мамо? А ви чого це тут у такий час?
— Оце так маєш! Оце так зустріч! — Ніна Павлівна вдавано обурилася й демонстративно уперла руки в боки. — Матір рідну вже й бачити не чекав? Чи мені тепер до власного сина перепустку купувати треба? Валю пам’ятаєш, сусідку нашу колишню? Ви ж у дитинстві в неї на дачі яблука з саду тягали!
Микола спантеличено кліпав очима, намагаючись сфокусувати погляд на гостях у тьмяному світлі коридору.
Валя широко заусміхалася, продемонструвавши блискучу металеву коронку, і сплеснула в долоні.
— Миколка! Ой, лишенько, як же ти виріс! Справжній козак став, кремезний такий!
— Дарино, ну чого ти замерзла, наче памороззю вкрита? — свекруха різко розвернулася до невістки, вимагаючи уваги. — Організуй-но нам стіл по-швидкому! Люди з дороги голодні як вовки, та й ми з Валюшею від гарячого чайку з бутербродами не відмовимося. У мене ось тут паличка ковбаски є, Євгене, давай сюди ті пакунки!
Вона безцеремонно всунула Дарині в руки пакет, від якого пахло чимось жирним.
— Наріж гарненько, тоненько, хлібця свіжого дістань, огірочків відкрий.
Не чекаючи відповіді, свекруха потягла гостей прямо на кухню, коментуючи кожен свій крок:
— Проходьте, Валюша, сідайте зручніше. Дивись, який ми тут ремонт зробили! Все найкраще купували, плитку італійську замовляли, майстрів найкращих наймали!
Дарина перевела важкий, сповнений болю й утоми погляд на чоловіка.
— Колю. Це що зараз таке було? — тихо, але з виразним натиском запитала вона.
— Даш, ну це ж мама, — Микола забурмотів собі під ніс, старанно відводячи очі у бік шафи. Він дивився куди завгодно, тільки не на дружину. — Ну незручно перед людьми, зрозумій. Не виганяти ж їх на вулицю в ніч?
— Незручно? А їм зручно отак без попередження снігом на голову падати?
— Тітка Валя справді здалеку їде, з іншої області. Ми з її сином у дитинстві дійсно дружили, на річку разом бігали. Вони посидять пару годин і поїдуть себе на вокзал. Потерпи трішки, будь ласка. Я потім сам увесь посуд помию, чесно слово!
Він прохально подивився на неї й швидко шмигнув на кухню услід за матір’ю, залишаючи Дарину зі своїми думками.
Дарина залишилася в коридорі сама. Чужий пакет відтягував руки, а серце калатало від обурення.
Влаштувати скандал і виставити їх просто зараз означало б гучний вереск на весь під’їзд, після якого сусідські двері точно почали б відчинятися з цікавості.
Дарина глибоко вдихнула, випростала плечі й повільним кроком пішла на кухню.
Там вже вирувало життя. Гості вільно й затишно мостилися за обіднім столом.
Худорлявий Євген вмостився на табуреті біля вікна, Валя впевнено зайняла Даринине улюблене місце в кутку біля м’якого куточка, а Ніна Павлівна господарсько відкривала навісні шафки, дістаючи святковий сервіз — ті самі святкові чашки з ніжним візерунком, які Дарина берегла для особливих подій.
— Ось тут у нас техніка вбудована, гарнітур робили під замовлення, — гордо розповідала свекруха, погладжуючи долонею світлу стільницю. — Грошей, звісно, пішло неміряно, сума просто космічна! Але я Миколці завжди казала: жити треба в комфорті, в красі! Один раз же живемо на цьому світі!
Валя співчутливо й захоплено кивала головою, роздивляючись нову витяжку над плитою.
— Ой, які ж ви молодці, Ніно! Як чудово, що ви так допомагаєте молодим спинатися на ноги.
— Намагаємося, а як же інакше! — свекруха розпливлася в задоволеній усмішці. — Зараз без батьківської підтримки молодь нікуди не зрушить, самі розумієте. Самі б вони ніколи такого не витягнули, он які ціни зараз у магазинах!
— І не кажіть, Ніно, життя таке дороге стало!
Ніна Павлівна важко опустилася на стілець поруч із сином, удавано зітхнувши:
— Все на нас, усе на батьківських плечах тримається. Самі вони що можуть? Микола он паше як проклятий на заводі від зорі до зорі, останнє здоров’я гробить, аби родина мала копійку.
Свекруха скоса подивилася на невістку, яка мовчки виймала з пакета дошку для нарізання.
— А Дашенька наша працює там десь у теплому місці. Папірці перекладає, у своїй аптеці сидить: світло, чисто, сухо, не на холоді ж.
Дарина мовчки дістала ніж. Вона поклала на дошку батон дешевої ковбаси з напівстертим маркуванням, який принесла свекруха.
Вона різала ковбасу рівно, тонкими, ідеальними кружечками. Утома, яка ще пів години тому валила з ніг, раптом кудись зникла, поступаючись місцем крижаній, дзеркальній ясності в голові.
— Ой, Дарино, а що це у тебе в раковині тарілки киснуть? — свекруха картинно сплеснула руками, помітивши недомиту сковорідку. — Валюш, ти тільки не дивись на цей безлад, будь ласка!
— Та я що, я все розумію.
— Молоді господині зараз такі пішли, зовсім не приучені до порядку! Усе їх учити треба, усе підказувати, як правильно господарство вести. Я вже б’юся-б’юся з нею, а все без пуття, наче до стіни балакаю!
Худорлявий Євген нервово кашлянув у кулак, відчувши напругу, що зависла в повітрі.
Микола ж втупився в темне шибку вікна з таким виразом обличчя, ніби спостерігав там за чимось надзвичайно захоплюючим, сподіваючись, що про нього всі забудуть.
— Ну навіщо ти так, Ніно, — примиренно мовила Валя, простягаючи руку до нарізаної ковбаси. — Дівчина ж працює цілий день, втомлюється, мабуть.
— Від чого там втомлюватися? — свекруха зневажливо пирхнула, присуваючи до себе чашку. — Коробочки покупцям видавати? Велика праця мені, скажи на милість! От ми у свій час на двох роботах працювали , і вдома завжди ідеальна чистота була! І перше, і друге, і компот з пиріжками! А тут що? Миколка он на купованих пельменях сидить половину тижня!
Дарина повільно відклала ніж убік. Вона акуратно змахнула крихти зі столу в долоню, викинула їх у відро під раковиною, витерла руки рушником і спокійно повернулася до присутніх.
— А ви, Ніно Павлівно, так не бийтеся за наш порядок, — її голос звучав дивовижно рівно, тихо, але кожне слово карбувалося в просторі кухні. Вона дивилася свекрусі просто в очі. — Бережіть своє здоров’я, воно вам ще знадобиться. Вам же ще борги віддавати треба, а серце — воно ж не залізне.
Свекруха замерла з гарячим заварником у руці, не донісши його до чашки.
— Які ще борги, дитино? — її голос на мить затремтів, але вона одразу ж спробувала повернути собі звичний командний тон. — Ти що це при гостях вигадуєш?
— Даш, ну досить уже, — нарешті подав голос Микола із табурета. Його щоки запалали червоним. — Не починай, прошу тебе. Люди ж у хаті сидять!
— А я й не починаю, Колю, — Дарина приязно, майже тепло усміхнулася здивованим гостям, які завмерли зі шматочками хліба в руках. — Я просто підтримую світську розмову. Раз ми так щиро заговорили про батьківську допомогу та про те, хто кого у цій житті утримує.
— Про яку таку допомогу ти заговорила, безсоромнице? — спалахнула свекруха.
— Ви, тітко Валю, їжте ковбаску, не соромтеся, вона добра, — спокійно вела далі Дарина. — Ніна Павлівна на неї, мабуть, свої останні заощадження витратила.
— Що ти верзеш?! — обличчя свекрухи вкрилося плямами. — Втратила останню совість! Я до них з усією душею, з ласкою, а вона мене брудом поливає перед людьми!
— Анітрохи, — Дарина вільно склала руки і спиралася на стільницю. — Просто хочу прояснити один маленький момент для всіх присутніх. На чиї кошти цей увесь банкет і хто кому насправді допомагає.
— Та про що ти взагалі говориш?
— Ремонт, кажете, відгримали? Плитку італійську замовляли? — Дарина трохи схилила голову набік, дивлячись на свекруху з неприхованим сумом. — Це ви про ту величезну суму говорить, яку ми з Миколою з моєї особистої банківської картки оплачували? За яку я кредити закриваю?
На кухні запанувала така тиша, що було чути, як цвірінькає цвіркун за вікном.
— Я й досі щомісяця сплачую за це чималі кошти, віддаючи майже половину своєї зарплати з аптеки. За вашу “італійську плитку”.
Валя перестала жувати, а її чоловік Євген опустив очі в порожню тарілку, уважно роздивляючись фабричний малюнок на порцеляні.
— Миколо! — майже на ультразвуку вигукнула Ніна Павлівна. — Ти будеш мовчати?! Твоя дружина матір брудом поливає при чужих людях! Скажи їй бодай слово!
— Мам, ну правда, — Микола вбгав голову в плечі, намагаючись стати непомітним. — Ну навіщо ти взагалі почала розмову про цей ремонт? Сама ж напросилася.
— А перший внесок за цю квартиру? — незворушно вела далі Дарина, ігноруючи ображені вигуки. — Це гроші з продажу хати моєї рідної бабусі у селі. Вашого тут, Ніно Павлівно, тільки той килимок біля вхідних дверей. Та й той я минулого місяця в інтернеті замовила зі знижкою за власні збереження.
Свекруха судомно ковтала повітря, її звична впевненість та зверхність танули на очах.
Вона метнула гнівний погляд спочатку на невістку, а потім на сполоханого сина.
— Ах ось ви як заспівали! — вона театрально приклала руку до серця. — Рахуєте копійки материнські! Докоряєте шматком хліба! Я ж для вас усе робила!
— А про дах ваш теж розповісти? — дзвінко запитала Дарина. У її голосі не було роздратування, лише спокійна, виважена правда. — Згадаймо вже все, якщо ми підбиваємо підсумки. Як ви пів року тому прийшли до нас у сльозах, що дах на вашій дачі протікає після зливи? Як благали допомогти, бо все майно пропаде?
Євген обережно відсунув свій табурет подалі від столу.
— Ми тоді віддали вам усі наші заощадження, які збирали на відпочинок. Ви присягалися повертати потроху з кожної пенсії. І де ті гроші? За пів року ми не побачили жодної копійки. Натомість ви купуєте ковбасу, приводите без дозволу гостей у чужу хату та хвалитеся чужими здобутками!
Ніна Павлівна різко підхопилася зі стільця.
— Значить так! Раз ми тут незапрошені й неугодні! — вона стисла кулаки. — Валюша, вставай! Ходімо на вокзал, не будемо заважати цим “господарям”!
Валя раптом метушливо закивала головою й штовхнула чоловіка ліктем у бік.
— Ой, Євгене, а котра година? Лишенько! Нам же ще на вокзал доїхати треба!
— Так у вас же квитки в телефоні були, ви казали, — машинально бовкнув Микола.
— Ні-ні, треба роздрукувати! Обов’язково паперові треба, зараз без них у вагон не пустять! — Валя вже бочком вибиралася з-за столу, цураючись прямого погляду господині. — Дякуємо вам, Дашенько, за гостинність. Поїдемо ми, час уже.
Євген вискочив у коридор першим, на ходу натягуючи куртку. Свекруха стояла посеред передпокою з витягнутим обличчям — весь її величний вигляд випарувався без сліду.
Вона мовчки взулася й, навіть не попрощавшись, вискочила за двері.
Двері важко зачинилися, відрізавши вуличну метушню й повернувши в квартиру довгоочікуваний спокій.
Микола довго дивився у свою порожню чашку, а потім тихо мовив:
— Ну навіщо ти так різко, Даш? Опозорила матір перед подругою. Вона тепер образиться на місяць.
— Вона сама себе поставила в таке становище, Колю, — Дарина взяла губку й прийнялася методично протирати стіл. — Якщо вона хоче бути гостинною ґаздинею — хай кличе гостей до власної оселі й частує їх за свій кошт. А це — наш дім. І я після важкої праці працювати безкоштовною обслугою не збираюся.
Микола мовчав. Заперечити йому було нічого.
З того дня минуло чимало часу. Ніна Павлівна більше ніколи не з’являлася на їхньому порозі без попередження, а спілкування стало стриманим та поважним.
У їхній оселі нарешті запанували затишок, взаєморозуміння та справжній родинний спокій.
Свекруха з ними спілкувалася мало. Але чи потрібне таке спілкування, коли тебе лише в усьому докоряють, навіть, якщо це рідна матір?
