Коли я дізналася, що моя однокласниця у свої 33 роки сидить вдома, не може знайти роботи в селі і живе за мамин рахунок, то вирішила допомогти їй. Адже мама Світлани – найкраща подруга моєї мами, вона пообіцяла знайомій, що донька допоможе влаштуватися в місті.
Справа в тому, що я в Італії працюю вже 5 років, особисте життя у мене не склалося. Я була заміжня, прожили ми з Миколою декілька років, діточок у нас не було, а потім він знайшов іншу і залишив мене, ми розлучилися 5 років тому.
Я вирішила, що нічого мене вдома не тримає, я маю зробити своє життя кращим, ні на кого не розраховувати. Тому поїхала за кордон, стала працювати. За ці роки побудувала великий будинок в нашому селі, але зараз це вирішила трохи працювати, щоб купити автомобіль, побудувати гараж і повертатися додому, влаштовувати своє особисте життя.
Мамина подруга завжди дорікала ніби їй, що донька працює, заробляє гарні гроші, і що я ніяк не можу забрати її доньку до себе.
Тому навесні я зателефонувала Світлані сама, адже розуміла, що в Україні важко, покликала до себе її, сказала, що допоможу влаштуватися, знайду їй роботу.
Світлана, довго не думаючи, приїхала до мене. Я якраз орендувала кімнату, взяла її до себе і стала шукати роботу.
Спочатку Світлана була доброю та господарською жінкою, а коли влаштувалася на роботу, я знайшла їй догляд за старенькою жіночкою, то навіть в квартирі перестала прибирати, посуд мити, я все робила за неї.
Я довго мовчала, розуміла, що Світлана з ранку до вечора працює, втомлюється, ще не звикла до такого життя, важко їй на чужині, я сама пройшла через це, адже міське життя не звичне для сільської людини.
А потім мені вже набридло. Я якось прямо однокласниці сказала, чому вона не прибирає, на що однокласниця відповіла:
– А хіба я маю прибирати у чужій квартирі? Я за неї гроші плачу.
Але ж ми всі платимо і мені не зручно перед чужими людьми, які живуть в інший кімнаті, тому змушена прибирати за двох, адже Світлану я привела.
Потім, щовечора, коли Світлана поверталася з роботи, стала скаржитися, що їй важко, що та жінка вередлива, що я погану роботу їй знайшла.
Світлані я більше мовчати не хотіла, сказала, мовляв не подобається – іншу шукай. Однокласниця звільнилася, посиділа ще декілька тижнів в Італії, звісно, що нічого не знайшла, вона й мови не знає зовсім, та й не шукала нічого, щиро кажучи.
Подруга повернулася в Україну. Звісно, заробила вона трохи грошей за цей час, що трохи працювала в Італії, для села сума чимала, звісно, до весни їй вистачить. Але далі що?
Але найприкріше було, коли мені подзвонила мама з селі і розповіла, що Світлана, коли повернулася додому, то дуже скаржилася, що я погано ставилася до неї, ні в чому не допомагала їй і роботу важку знайшла, тому вона змушена була повернутися додому.
Звісно, що мама повірила мені, адже вона все знала, але прикро, що за моє добро – така відплата, ще й плітки в селі там розносить про мене. Звісно, що правди вона не скаже, що лінива, що не хотіла працювати, вона думала, що мені моя хата легко далася, що я тут відпочиваю, а гроші мені до рук йдуть самі.
Прикро на душі. Бажання пропало комусь допомагати. Більше ніколи не візьму до себе когось. Та що мені вдома сказати, коли люди в селі запитуватимуть, чому так недобре прийняла свою однокласницю в Італії?
Фото ілюстративне.
