У моєї подруги був день народження, 50 років, і я вирішила піти її привітати. Щоправда, ми не спілкуємося з нею уже три роки. Вона сама так захотіла. А до того нас зв’язувала міцна 20-річна дружба.
Склалося так, що Анна робила весілля своїй доньці, і зрозуміло, запросила мене. Але в цей самий день виходила заміж і моя племінниця. Тому я пояснила подрузі, що не зможу прийти на їхнє весілля, нехай на мене місце не замовляє.
Я собі подумала, що ту суму, яку я збиралася подарувати доньці Анни, я покладу в конверт і просто найближчими вихідними зайду до них в гості і привітаю.
Та свій план я не змогла втілити в життя, бо Анна перестала брати від мене слухавку, написала мені скупе повідомлення, щоб я її більше не турбувала, і що вона знати мене не хоче.
І хоч мені було дуже прикро, саме так я і зробила. Я теж перестала їй дзвонити і писати, бо не відчувала ніякої провини. Це ж справа життєва, буває і таке.
Але з початком війни я переосмислила своє життя. Подумала собі, що життя занадто коротке і останнім часом дуже непередбачуване, для того, щоб ображатися на рідних і близьких людей.
І я вирішила зробити перший крок. Нас з Анною в свій час пов’язувало дуже багато приємних і радісних моментів, я завжди їй в усьому допомагала. То ж була впевнена, що подруга зрадіє, коли мене побачить.
Та цього не сталося. Я зайшла з букетом квітів і з подарунком до Анни на подвір’я, вона побачила мене через вікно, але з хати не вийшла. Вийшов молодий чоловік, очевидно, її зять.
Він мені сказав, що Анна не хоче мене бачити і щоб я йшла туди, звідки прийшла. Мені було так прикро, що словами не передати. Минуло три роки, а вона мене так і не пробачила. Хоча я не розумію, за що я маю вибачатися взагалі?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
