Коли ми молоді, ми не звертаємо уваги на багато речей і абсолютно не цінуємо того, що маємо.

У зовсім юному віці ми щиро прагнемо швидше подорослішати і випурхнути з-під батьківського крила.

Я, чесно кажучи, не була винятком.

Я так сильно хотіла стати самостійною, і коли поїхала здобувати освіту до великого міста, відчула себе справді щасливою і незалежною.

Після цього моєю великою мрією було вдало вийти заміж, одягнути прекрасну білу сукню, щоб до вівтаря мене повів надійний і добрий чоловік, Ярослав.

Вийшовши заміж за порядну людину, я захотіла стати матір’ю, мріяла про власних дітей.

Коли я стала мамою, завжди з нетерпінням чекала, коли ж діти підуть у дитячий садок, потім до школи, а потім, коли вони нарешті стануть дорослими.

Діти виросли, роз’їхалися, створили свої власні сім’ї.

Саме так і сталося: мої діти, Маркіян та Орися, покинули мій дім, мають свої родини та власні клопоти.

І ось, здавалося б, настала моя довгоочікувана свобода, але я не помітила, як одночасно наблизилася й моя старість, і цієї свободи виявилося занадто багато.

Я все життя працювала на гарній посаді, була керівником великого підприємства.

Мене дуже поважали люди, всі прагнули до мене, і кожен вважав за честь бути особисто знайомим зі мною.

А потім мене пишно і з усіма почестями провели на пенсію, і я оселилася вдома.

І настала така нестерпна, сумна тиша.

Тиша скрізь: мені більше не потрібно було нікуди бігти, мені більше ніхто не телефонував, я вже нікуди не поспішала, ніхто мене ні до чого не закликав.

Усе те, що ще недавно мене так виснажувало — турботи, пов’язані з роботою, — зникло одночасно, і моє життя перетворилося на тиху, гнітючу старість.

Лише тепер, сидячи у порожній квартирі, я по-справжньому усвідомила, як я раніше не цінувала те, що мала.

Коли я припинила ходити на роботу, мої колеги перестали мені дзвонити і більше не цікавляться моїми справами.

У дітей свої справи та невідкладні турботи, їм абсолютно ніколи мене відвідувати.

Весь свій час я проводила виключно біля телевізора, бо більше не знаходилося чим зайнятися.

А вечорами я дістаю свій старий фотоальбом, переглядаю світлини та згадую минулі щасливі дні.

Я не знаю, як інші пенсіонери справляються зі смутком та самотністю, але я лише пів року на пенсії, а таке враження, що я вмить перетворилася на зовсім стареньку бабусю і стала цілковито нікому не потрібна.

Я відчула потребу у своїх дітях, як ніколи раніше, але вони зайняті, у них своє життя, вони не приїжджають до мене, спілкуються рідко, і я не знаю, як мені тепер бути.

Я усвідомила, що моя кар’єра була не лише джерелом гордості.

Коли я була начальницею, мене оточували люди, але це була службова увага.

Вони тягнулися не до мене як до особистості, а до її впливу та посади.

Коли я вийшла на пенсію, цей вплив миттєво зник. І разом з ним зникли “друзі” та “знайомі”.

Це було болісне усвідомлення: я сплутала повагу до статусу з особистою прихильністю.

— Я завжди була на роботі, — шепотіла я собі, переглядаючи фотографії. — Коли діти хотіли гратися, я казала: “Мама зайнята, мамі треба працювати”. Коли Ярослав пропонував подорож, я відмовляла: “На підприємстві без мене ніяк”.

Тепер я мала час, але не мала кому дзвонити.

А мої діти, Маркіян та Орися, будували своє життя так, як їх навчила мати: пріоритет — робота та самореалізація.

Вони не приїжджали до мене, не тому що не любили, а тому що були зайняті — так само, як колись я була зайнята ними. Це була гірка іронія долі.

Будучи начальницею, я звикла до постійного контролю і вирішення проблем.

Мій день був розписаний до хвилини, і кожне моє слово мало вагу.

У порожній квартирі я втратила цю роль. Я стала функціонально непотрібною.

Це викликало глибокий внутрішній смуток.

Я таки зрозуміла, що я не можу чекати, поки діти знайдуть час.

Мені потрібно було знову стати цікавою і активною, щоб вони самі захотіли до мене тягнутися.

Я почала шукати можливості, щоб заповнити цю порожнечу:

Я пригадала, що в мене була стара подруга, Меланія, з якою вони разом ходили на курси шиття.

Я вирішила подзвонити Меланії.

Згодом я знайшла оголошення про курси комп’ютерної грамотності для пенсіонерів.

Це дало б мені можливість не лише освоїти сучасні технології (і, можливо, спілкуватися з онуками Віктором та Романом онлайн), але й відчути себе знову студенткою — людиною, яка вчиться і розвивається.

Замість того, щоб чекати, поки діти приїдуть, я вирішила сама ненав’язливо пропонувати допомогу, орієнтовану на інтереси онуків.

Наприклад, запропонувати Орисі відвезти онуків до музею чи парку атракціонів у вихідний день, тим самим даючи доньці пару годин свободи, але роблячи це активно і з плануванням.

Я стала напрошуватися до дітей і онуків сама, частіше дзвонила, писала, запрошувала в гості до себе.

Я бачу, що вони не завжди задоволені цим, але ми бачимося частіше і для мене це важливо.

А ви як гадаєте, чи має мама сама часто бути ініціатором зустрічі зі своїми дорослими дітьми, часто їм дзвонити і нав’язуватися таким чином?

Чи краще відпустити їх у своє життя і змиритися з тим, що більше в їхньому житті для тебе немає багато місця, у них тепер вже сім’ї свої?

Фото ілюстративне.