Хочу зазначити ще з початку, що бізнес-леді з мене, звісно, ніяка зовсім, виявляється! – зітхає моя знайома Зоряна. – 8 років я квартиру здаю жінці з маленькою дитиною, і жодного разу ще не підвищувала плату за проживання для них. Вже і цін таких немає давно, за той час, все вдвічі стало дорожче. Житла в оренду за таку плату малу плату в нашому місті зовсім не знайти. А у мене все-таки окрема простора та світла квартира, чиста, світла, в хорошому районі вона, метро поруч з нею. Ну от скажи, що я за нерозумна така людина?
– Не розумію, звісно тебе. Чому ти не підвищуєш хоч трохи ціну? Просто скажи тій людині, мовляв, з першого числа проживання буде коштувати стільки, як усі люди так роблять зараз, це не дивина. Відразу на багато, звісно, не потрібно, а по трішки, щоб не відчулося аж надто і не було для неї дуже складно. У тебе зараз й привід хороший є – син на платне відділення поступив, гроші потрібні для нього чималі. Буде обурюватися чи доводити щось, або торгуватися надумає – нехай шукає житло дешевше, вона точно його не знайде. Ти й так довго шкодувала ту жінку, не підвищувала плату за оренду їй жодного разу, варто й про себе подумати тепер. Вона теж повинна розуміти, що тобі гроші з неба не падають зовсім.
– Та знаю я добре все. Але ось шкода мені її все одно, розумієш. Живе вона з хліба на квас, можна сказати, дитину одна ростить, няню оплачує. Ми тут зустрічалися з нею взимку, там листи прийшли на адресу квартири, мені треба було забрати того дня. Мороз, а вона в літніх кросівках на гумовій підошві бідна вибігла до мене. Курточка та така тоненька на ній, сто років її носить вже, скільки пам’ятаю її, то вона в тій куртці ходила, по-моєму, в ній і заселялася в квартиру до мене. Людина нічого собі зовсім нічого не купує роками, лише дитині своїй. Дитина, правда, у неї одягнена гарненько, вчиться в п’ятому класі зараз, все у нього є.
– Слухай, ну пуховик собі в наш час можна купити дуже недорого, ціна питання пара тисяч гривень, не думаю, що це велика розкіш в наш час. І чоботи теж якісь дешевенькі не дорожче кросівок літніх будуть. Не фірмові, звісно, не самі модні, але цілком добротні, щоб в кросівках літніх не ходити по снігу. Невже і таких невеликих грошей у людини немає?
– У тому й справа, що ні, немає у неї їх. Хоча працює вона дуже важко. Вдень в якійсь конторі менеджером до вечора, та ще підлоги миє вечорами, після основної роботи. При цьому ніде не бувають вони, нічого особливо не бачать. Делікатесів вони точно ніколи ніяких не їдять, літо сидять в квартирі, нікуди не їздять на відпочинок. На тому ж морі не були жодного разу. Гуляє вони з дитям лише в парках та скверах. Так у неї і немає особливо сил гуляти і розважатися після важкої роботи, мені здається. Виспатися б, і то було б добре.
– Та вже, ну і життя. А вона що, сирота зовсім? У неї ж є ще родина близька якась? Допомогти нікому, так? Тато й мама у неї є, далеко вони?
– Вона прописана десь в якомусь маленькому селі. Назва мені нічого не сказала, я вже й забулася про те, я на карті подивилася, з цікавості. Рідні всі там – мама з татом, сестра з своїм чоловіком. Причому родичі, здається, досить успішні люди у неї, живуть непогано, наче. Чоловік сестри непогано влаштований. А моя квартирантка Олена років 15 тому виїхала зі своєї малої батьківщини підкорювати столицю, давно мріяла жити в Києві. Та тільки щось не виходить у неї нічого. Крім дитини, нічого, вважай, що не нажила.
– Ну так і сенс жити в столиці тоді, тим паче в такий важкий час? Можливо, потрібно їй забирати дитину та повертатися в рідне село до родини? Тим більше, там мама з татом і рідні люди її. Дах над головою дадуть точно, дивись, допоможуть ще й на роботу якусь влаштуватися. За квартиру платити не буде, няньку наймати теж – ось уже економія неймовірна. Навіть з невеликою зарплатою можна буде вже жити краще і не мерзнути, як вона тут.
– Ось я Олені спочатку те ж саме говорю. Але вона й слухати зовсім не хоче мене. Каже, не хочу ось так з проблемами та дитям повертатися, щоб всі люди в селі зловтішалися моєму становищу. Судячи з усього, в юності була вона дівчинка-зірка, їхала в столицю, ніс задерши, усі заздрили їй. А тепер найскромніші з колишніх подруг і її однокласників, хто там залишився, влаштовані більш добре за всі ці роки, ніж вона тут в столиці за цей час. Працюють, будинки свої мають, машини. В відпустки їздять, за кордоном побували багато.
– А їй-то що до них?
– Ну як що. Це ж тобі не столиця. Село дуже маленьке, всі один одного знають. Вже через тиждень будуть пліткувати про неї, що у сусідів, мовляв, дочка з столиці повернулася з дитям, ні кола, ні двора, речей на одну валізу і зовсім без грошей. Будуть дивитися, шкодувати, розпитувати, а самі радіти в душі, що в неї не вдалося нічого. От шкода мені цю дитину, як свою власну шкода. Не можу з неї більше грошей брати. Хоча самій зараз дуже важко, гроші мені б дуже згодилися, самі економимо на всьому зараз, ось синові гроші потрібні на навчання, самим ледь вистачає на життя. Чоловік не розуміє мене, постійно сперечаємося, бо він хоче підвищити плату. А я стаю на її сторону. Чи може чоловік правий, підняти плату і не шкодувати чужої людини? Якщо їй не під силу, то когось іншого за чималі гроші знайду. От як мені вчинити?
Фото ілюстративне.
