– Коли ми з Русланом почали жити разом, – каже Марія, – нам з Русланом тоді було по 26 років. І ми обоє вирішили, що розписуватися не будемо. Позиція спірна, але вирішувати вправі були тільки двоє: Марія і Руслан.
У обох перед початком спільного життя були освіта, робота і житло. У Руслана від бабусі залишалася однокімнатна квартира, дівчині родичі залишили двокімнатну квартиру. У ній і почали жити.
– Вирішили, що його квартиру ми здамо і будемо ці кошти відкладати, – розповідає Марія, – на мій декрет, на відпочинок або на машину. Першим намалювався декрет.
Батьки Марії від рішення дочки не оформляти відносини офіційно не були в захваті, але, зрозумівши, що дівчина непохитна в цьому питанні, прийняли ситуацію, з порадами відстали, народженню майбутнього онука пораділи, а Руслана мама і тато дівчини стали називати то сином, то зятем.
– Батьки Руслана, тоді ще і свекор був живий, – каже жінка, – зайняли іншу позицію і мене ні в яку не приймали.
– Ось буде вона тобі дружиною, тоді і поговоримо, – стояла на своєму мама Руслана, – а так – не зрозумій хто. Сьогодні живете, завтра розбіглися і що? Кожну вважати невісткою, а кожну прижиту дитини онуком? Якщо не хоче, як у людей прийнято, ну і хай нарікає на себе.
Марії було неприємно, але вона змирилася. Поступово і Руслан перестав звертати увагу на традиціоналістські погляди батьків: не хочуть приймати його дружину, а саме дружиною він називав і називає Марію – не треба. Чоловік ввічливо справлявся про здоров’я батьків по телефону, зрідка заїжджав в гості. Так і жили. І вперто не розходилися. І коли син народився, теж пережили всі труднощі самостійно.
– З грошима допомогла квартира Руслана, він працював, в принципі, велике місто не сприяє частим зустрічам з родичами, – вважає Марія, – і мої батьки працювали, і батьки чоловіка.
Тільки один випадок пам’ятаю, довго пробачити не могла. Онука свекри все ж зволили побачити, зрідка приїжджали, не частіше одного разу на півріччя, завжди вітали особисто з днем народження, привіти і подарунки передавали. Марія вже встигла вийти на роботу, але хлопчик в садочку хворів, особливо перший час.
– Нас вже і виписувати повинні були, – згадує жінка, – заметіль була в той день, з вітром. Нам до лікаря треба. Закутала сина, пішли на зупинку. Транспорт погано ходив, застрягли надовго.
І тут Марія побачила знайому машину батьків Руслана. Жінка навіть вийшла на дорогу, рукою махнула й бачила, що її теж помітили. Але не зупинилися.
– І впізнали мене, – розповідає Марія, – самі зателефонували синові і похвалилися, що бачили нас з сином на зупинці.
– І куди потягла дитини в таку погоду, – дорікнула Руслана мама, – яка була потреба в заметіль і вітер кудись іти.
– В поліклініку, мамо, – відповів син, – якби зупинилися і підвезли Марію і свого онука, то знали б про це. Вона ж вам рукою махнула.
– Ми повинні були вгадати, що їй треба? – відповіла мама. – Могла б і зателефонувати, і попросити. Але вона ж горда і самостійна. Чого ще чекати від жінки, яка вважала за краще народити дитину не в шлюбі.
– Чоловік довго не міг відійти від цих слів, – згадує Марія. – Але час минув, забулося. Незабаром свекра не стало. Після цього мама якось м’якшою стала, але поїзд вже пішов. Тепла між нами не було.
Марія і Руслан як і раніше не перебувають у законному, з точки зору офіційних документів, шлюбі. Їх синові вже сім років. Тепер в лікарню, в школу, на гуртки та інше його возить на машині сама Марія.
– Їду вчора, – каже Марія, – заметіль мете, відвезла сина до школи, треба було ще до лікаря мені заїхати, оформити все. Дивлюся, на зупинці мама Руслана стоїть. Так мені хотілося повз проїхати, зовсім, як вони тоді. Але, не змогла. Погода погана, а людина літня.
Марія машину зупинила. Мама чоловіка, з якою вони не бачилися кілька місяців, сіла на переднє сидіння. Було видно, що і вона згадала той випадок кілька років тому.
– Ой, знову, – не змогла стриматися свекруха, побачивши живіт Марії, – так ти що? І вже в декреті? Ну ви даєте. І знову мимо РАЦСу?
Почувши негативну відповідь, жінка помовчала, а потім сказала.
– Ну і нехай, живіть, як хочете. Он у сестри двоюрідної син розлучився, троє діточок було. І у сусідки дочка одна з двома дітьми. Мама твоя працює ще?
Вони проїхали мовчки до самого будинку мами Руслана і тільки вже виходячи з машини жінка сказала:
– Так мені соромно було, коли ти зупинилася. Я вже й відверталася. А ти покликала. Ви заїжджайте самі до мене, а народиш, захочеш на роботу вийти – я буду з дитиною допомагати. Ми ж не чужі люди.
Фото ілюстративне – autolady.
